Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 вересня, 2015   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Жити на фронті

Чи існують альтернативні стратегії гарантування безпеки України
Матеріал друкованого видання
№ 37 (409)
від 17 вересня, 2015
Жити на фронті

Активно популяризована останнім часом ідея «фінляндизації» України нежиттєздатна через невідповідність інтересам сторін. А спроби її наполегливого нав’язування стануть лише закамуфльованим варіантом виходу Заходу з «української кризи» на користь Росії.

Надто мало

Насамперед «фінляндизація» не здатна задовольнити Москву. Протилежні міркування випливають із раціонального мислення, тоді як мотиви сучасної російської еліти значною мірою ірраціональні. Різниця сприйняття у Москві Фінляндії та України полягає в тому, що перша завжди розглядалась як щось чужорідне, хоч і поряд розташоване. У другому випадку домінує переконання, що «українці та росіяни, по суті, один народ», а Україна — це «навіть не держава». Понад те, «кістка в горлі», непорозуміння, яке призвело до «розділення нації», «штучний проект геополітичних ворогів».

Тому Україна не може бути для нинішньої політичної еліти Росії буфером, нейтральною територією. Досить пригадати, що на межі ХХ–ХХІ століть Україна вже фактично була «фінляндизована». Для більшості її економічних та політичних еліт перебування в пострадянській сірій зоні з можливістю «сидіти на двох стільцях» та імітувати європейську і євроатлантичну інтеграцію, залишаючись у м’якій залежності від РФ, було не лише прийнятним, а навіть бажаним. Але після приходу до влади Путіна саме Москва стала надсилати сигнали про неможливість продовження такого стану справ, дедалі активніше прагнучи реінтегрувати Україну в неоімперський проект, і вже цим викликала спротив, який усе більше відносив останню в інший бік. Тому вести мову про можливість, переваги чи недоліки «фінляндизації» України це те саме що пропонувати Гітлеру в 1938 році «фінляндизацію» Австрії або Чехословаччини замість аншлюсу та розчленування. Для Москви «фінляндизація» та інші проміжні варіанти можуть становити інтерес лише як тимчасові сценарії, доки не вдається «розв’язати» українське питання остаточно. Однак і знизити градус напруження та виграти час, на що розраховує чимало людей на Заході, завдяки спробам «фінляндизації» також не вдасться. Тому що Кремлю можуть бути цікаві лише такі її варіанти, які з часом ослаблюватимуть Україну та полегшуватимуть її майбутнє поглинання. Але аж ніяк не допускатимуть внутрішнього зміцнення чи реформування. А «фінляндизацію» в Москві терпітимуть рівно доти, доки вважатимуть, що вона грає на дискредитацію України як failed state та/або наближає в ній реванш проросійського маріонеткового режиму.

Читайте також: 24 роки умовно

Росія зацікавлена не у «фінляндизації» України. Аналогії потрібно шукати в політиці, яку проводив нацистський режим Гітлера щодо Австрії чи Чехословаччини. Кінцевою метою такої політики є аншлюс та повна ліквідація української державності. А відтак і докорінна зміна геополітичної ситуації в Європі. У разі аншлюсу України полем битви автоматично стане вже Центральна, а в перспективі й уся Європа.

Надто багато

Для України «фінляндизація» неприйнятна, оскі­льки в сучасних реаліях її реалізація значно складніша, ніж у Фінляндії, а загрози для державності набагато вищі.

На відміну від Фінляндії, де завжди була чітка національна ідентичність, про стирання якої Росією не йшлося навіть у складі Російської імперії, в Україні процес її формування остаточно не завершений. Понад те, він значною мірою відбувається за принципом «Україна не Росія», що актуалізувався останнім часом унаслідок російської агресії. Остання відіграла, безперечно, важливу роль у кристалізації та оформленні української ідентичності, особливо для російськомовних українців та українських громадян російського походження. «Фінляндизація» України в таких умовах означатиме підмивання цього каталізатора й підрив процесу формування єдиної політичної нації.

Проблема України в тому, що значна частина її громадян, політичних та економічних еліт увесь пострадянський час була в ролі п’ятої колони й розглядала себе як частину російської, а не української політичної нації. Йдеться не про бачення геополітичної орієнтації для України як вибору між Москвою та, умовно, Вашингтоном, Брюсселем чи Берліном. А саме про політичну орієнтацію частини суспільства й еліт, які дивилися на Москву замість Києва. Це принципово відрізняє сучасну Україну та Фінляндію другої половини XX століття, де могло йтися лише про вибір геополітичної орієнтації. Як і те, що у Фінляндії другої половини ХХ століття не було мови про інформаційно-ідеологічну експансію, русифікацію фінів, нав’язування їм російської церкви тощо. А у випадку України вони є засадничими пунктами порядку денного Москви.

Читайте також: Світ про Україну: Путін виграв на Донбасі і хоче повторити тріумф на інших територіях

На відміну від Фінляндії другої половини ХХ століття «фінляндизація» України не змусить Москву відмовитися від реалізації сценаріїв внутрішньополітичного підпорядкування країни за рахунок приведення до влади своїх більш чи менш завуальованих агентів впливу, здійснення ними узурпації влади та потрібної Кремлеві ломки конституційного поля і зміни «фінляндизованого» статус-кво на дедалі більш залежний від Росії. Як це уже відбувалось за Януковича. Натомість концепт «фінляндизації» передбачає відсутність в українському парламенті та політичному мейнстримі політиків і суспільно-політичних сил, що дратували б Москву, сприймалися нею як антиросійські, націоналістичні тощо. А як відомо, під ці критерії потрапляє чимала частина нинішнього вітчизняного політикуму, риторика якого має підтримку більшості громадян.

Популярність таких сил у суспільстві нікуди не зникне, а в разі нав’язування Україні будь-яких варіантів «обмеженого суверенітету», навпаки, лише наростатиме. Спроби їх силового усунення чи придушення здатні спричинити лише нову хвилю внутрішньополітичної дестабілізації. На що, ймовірно, насамперед і розраховують російські лобісти «фінляндизації».
Врешті, «фінляндизація» потребує поразки України у війні як необхідної передумови психологічного зламу суспільства. Інакше просто не буде сприйнята ним, відкинута як невиправдана капітуляція і зрада керівництвом національних інтересів.

Сил, які змогли б у цих умовах довгостроково приборкати український націоналізм і його військове крило всередині України, немає. А будь-яка зовнішня інтервенція з цією метою означатиме вихід за рамки формату «фінляндизації» і порушуватиме питання про саме збереження Української держави. Тим більше тоді буде паралелей із радянськими інтервенціями до Чехословаччини чи Угорщини у 1950–1960-х роках і встановленими після того там режимами.

Проте в разі поразки України у війні «фінляндизація» не влаштує вже РФ, яка тоді вимагатиме формування тут проросійського режиму, зняття перешкод для російської інформаційно-ідеологічної експансії, відмови від асоціації та зони вільної торгівлі з ЄС, консервації технічних стандартів радянського зразка в економіці, а відтак і поступового втягування країни в сателітарні російські альянси на кшталт Євразійського економічного союзу, ОДКБ тощо.

Альтернативний шлях

У нинішніх умовах ідея «фінляндизації» не має ґрунту в Україні. Надто багато змін сталося за останні кілька років у сприйнятті українцями Росії та її ролі для України. Країна рухається в протилежному напрямку, активно перебудовуючись і позбуваючись залишків економічної залежності від Росії, а також готуючись до стримування її агресії. Замість того щоб штучно ламати відповідний імпульс, Заходу варто було б зосередитися на підтримці України як форпосту, як це свого часу уже було у випадку ФРН, Південної Кореї чи Тайваню.

Протягом тривалого часу більшість українців були впевнені, що нейтральний статус може гарантувати їм безпеку та допомогти уникнути конфронтації з Росією. Позаблоковий статус ще в 2012 році підтримували 42% опитаних (див.: Динаміка вибору оптимальної моделі гарантування безпеки). Але російська агресія, яка наочно спростувала ці ілюзії, кардинально змінила їхні погляди.

Читайте також: «Децентралізація». Вона ж дезінтеграція…

Проведене ФДІ імені Ілька Кучеріва та соціологічною службою Центру Разумкова в липні 2015-го опитування засвідчило впевнену перевагу прихильників членства в НАТО над симпатиками позаблокового статусу. А в разі гіпотетичного референдуму серед тих, хто мав намір взяти в ньому участь, вступ до Альянсу підтримали б 63,9%. Проти проголосували б лише 28,5%. При цьому регіональний зріз громадської думки з цього приводу, зафіксований тим же опитуванням, засвідчив, що частка прихильників НАТО переважає частку противників серед мешканців не лише Заходу, а й Центру та Півдня й тільки на Сході та Донбасі все ще в 1,5–2 рази більше противників вступу до Альянсу.
Навіть якщо НАТО з тих чи інших причин не буде готове в найближчі роки прийняти Україну до свого складу, навряд чи з’являться достатні аргументи, які переконали б українців, що військово-політичний нейтралітет, який щойно виявив свою цілковиту неспроможність в убезпеченні країни від агресії, здатний гарантувати безпеку в майбутньому. Тим більше в умовах, коли керівництво країни-агресора залишається незмінним, як і неприховане несприйняття ним Української держави.

Проект нової Воєнної доктрини України, який 2 вересня затвердила РНБО, також різко дисонує з ідеями «фінляндизації». Він визначає РФ головним воєнним супротивником, виходить із високої імовірності масштабного застосування нею воєнної сили проти нашої держави як головної загрози національній безпеці, підтверджує відмову від політики позаблоковості та відновлення стратегічного курсу на євроатлантичну інтеграцію, підпорядковує військову та військово-промислову політику ідеї стримування російської агресії. У проекті визначені можливі сценарії конфлікту з Росією, зокрема повномасштабна агресія РФ із сухопутними, повітряними та морськими операціями, зокрема й використання з цією метою території Придністров’я. У зв’язку з домінуванням російської загрози планується переміщення військової інфраструктури ЗСУ з метою її вищої концентрації у східних та південних регіонах, а не центральних і західних, як це є зараз.

Водночас серед пріоритетів вказане реформування Збройних сил для досягнення оперативної та технічної сумісності зі збройними силами членів Альянсу, реформа системи безпеки до рівня, прийнятного для членства в ЄС і НАТО, зокрема вже до 2020 року досягнення повної сумісності ЗСУ із силами країн НАТО. Наголошується на розвитку ВПК у кооперації із західними країнами та заміні виробничих ланцюгів, які раніше були зав’язані на Росії. Проте зазначається, що в середньостроковій перспективі Україна все ж використовуватиме лише власні можливості для гарантування суверенітету. Видатки на оборону мають становити значно більше, ніж у членів НАТО, — не менш як 3% ВВП.

Підготовка до повноцінного запуску економічної частини Угоди про асоціацію з ЄС, попри погрози ембарго з Москви, свідчать про втрату ґрунту для «фінляндизації» і в торговельно-економічній сфері. Зокрема, після останніх переговорів із російською делегацією голова МЗС України Павло Клімкін заявив, що більшість українських експортерів «шукають виходи на нові ринки і не сподіваються на російський ринок, оскільки вважають, що суто політично обґрунтовані рішення російського уряду не дають підстав очікувати передбачуваних економічних дії РФ у майбутньому». При цьому частка Росії в українському товарному експорті з початку цього року вже зменшилася до 12,7% і в разі подальших обмежень її падіння пришвидшиться. Для порівняння: у Фінляндії часів розквіту співпраці із СРСР, у 1970–1980-х роках, частка радянського ринку у вивозі товарів перевищувала 20%.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено