Економіка

  ▪   Олександр Крамар

Другий фронт. Як позбавити Путіна нафтодоларів

Приборкати реваншизм Путіна неможливо без позбавлення його нафтодоларів, однак для цього ЄС та Україні доведеться ризикнути
Матеріал друкованого видання
№ 16 (336)
від 17 квітня, 2014

Активізація дій російських диверсантів на території Донбасу та дедалі більша загроза повномасштабного військового вторгнення в Україну змушує Захід, зокрема ЄС, вдатися до розширення санкцій проти Росії. Виходячи з раніше зроблених офіційних заяв, має йтися вже не про персональні, а про секторальні санкції, тобто початок економічної війни між Заходом і РФ.
Аналіз структури зовнішньої торгівлі Росії та ЄС свідчить про те, що залежність першої на порядок вища. Експорт РФ до Євросоюзу, Швейцарії, США та їхніх надійних союзників в Азії (Японія, Південна Корея і Тайвань), а також до Туреччини й України становить понад 74%. Натомість експорт ЄС до Росії – лише 7,3%. Російський ринок збуту для ЄС у два з половиною рази менший порівняно з ринком США та співмірний із африканським чи латиноамериканським. Залежність Сполучених Штатів та їхніх союзників в Азії від російського ринку ще нижча (див. «Непропорційна залежність»).
Оскільки путіноміка на ¾ базується на доходах від енергоресурсів, то й головний театр «бойових» дій має торкнутися саме співпраці у відповідній галузі. Інакше санкції не будуть достатньо ефективними. Причому для російської економіки найкритичнішими будуть втрати доходів від експорту чорного золота, які втри­­чі перевищують надходження від продажу закордонним партнерам газу (разом із нафтопродуктами взагалі уп’ятеро). Нафта і нафтопродукти становлять понад 50% усього російського експорту (див. «Велика заправка»).
Російські поставки технічно можуть бути досить просто заміщені нарощенням імпорту з інших джерел, наприклад із країн Перської затоки. Якщо вдасться домовитися з ними так само, як уже було у другій половині 1980-х, то, як і тоді, це може охолодити експансіоністські амбіції Кремля. Адже збільшення видобутку Саудівською Аравією, Кувейтом, ОАЕ, Іраком поряд із обмеженнями на імпорт нафти і нафтопродуктів з боку основних споживачів здатне зумовити не лише зменшення російського експорту в абсолютних обсягах, а й критичне для бюджету РФ зниження ціни на чорне золото. Так, нещодавно очільник російського Мінфіну Антон Сілуанов заявив, що ціна на нафту, яка збалансовує бюджет Федерації, уже 2013-го становила $113 за барель. Її падіння бодай на рік-два до $70–80 швидко призвело б до краху режиму Путіна. При цьому інші великі постачальники могли б компенсувати ці втрати за рахунок нарощення обсягів продажу, зокрема й на заміщення російських.
Проте енергетична галузь ризикує стати полем битви ще й через газовий фронт війни Кремля проти України. А взаємозалежність Європи та Росії в газовій сфері через невиправдану безпечність низки споживачів послабила за останні роки енергетичну безпеку континенту.
3 квітня Кремль, виправдовуючись односторонньою денонсацією угод щодо тимчасового перебування ЧФ РФ в Криму, зокрема Харківських, скасував митну піль­­гу на газ, що спричинило підвищення ціни на $100 за тис. м³ – до $485. Це означало б, що з урахуванням ПДВ та транспортних витрат і за курсу долара 12 грн вартість блакитного палива для споживачів в Україні мала б бути у 6–10 разів вищою, ніж зараз за нього платять населення та ТКЕ (нагадаємо, на сьогодні для основних категорій споживачів серед населення вона дорівнює 0,73–1,1 грн/м³, для ТКЕ – 1,31 грн/м³). Така ціна, природно, є лише інструментом ведення Росією економічної війни проти України.
9 квітня міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Продан заявив, що Україна припинила закачування російського газу до своїх підземних сховищ і готується подавати позов до Стокгольмського арбітражного суду. 15 квітня Нафтогаз повторно (вперше 4 квітня) надіслав Газпрому свою пропозицію щодо розрахунку за імпортоване паливо у повному обсязі в разі узгодження ціни на рівні $268,5 за 1 тис. м³. Голова НАК Андрій Коболєв повідомив, що українська сторона вже запропонувала Європейській комісії та провідним європейським компаніям розпочати переговори з Газпромом про придбання блакитного палива на західному кордоні Росії для закачування до українських ПСГ і транзиту до Європи.
Уже розпочалися поставки газу до України німецькою компанією RWE через Польщу. Про готовність відновити їх заявив і угорський оператор Foldgazszal­litas. Загалом ідеться про потужність майже 21 млн м³ на добу, що за повного завантаження протягом року мало б дати змогу імпортувати з Європи до 7,6 млрд м³. Проте повне завантаження малоймовірне з низки причин: у час пікового споживання взимку ціна блакитного палива істотно зростає, та й в інший час не завжди вдається знайти необхідні об’єми для повного завантаження потужностей. Тому оптимістичним видається сценарій, за якого протягом року Україна зможе імпортувати угорським та польським маршрутами до 4–5 млрд м³ газу. Підтвердженням цього слугує і той факт, що торік через Польщу та Угорщину імпортували лише 2 млрд м³. Щоправда, тоді ціна російського газу була на $70 нижчою, ніж Газпром хоче зараз, а на європейському ринку, навпаки, дещо вищою.
Значно більші об’єми потенційно Україна може отримувати через ГТС Словаччини: у нас називають цифри до 20 млрд м³, однак керівник словацького МЗС нещодавно заявив, що на першому етапі технічно може йтися про об’єм до 8 млрд м³ на рік із перспективою зростання в майбутньому.
Таким чином, уже зараз мож­­на констатувати, що поставити з Європи до завершення наступного опалювального сезону (тобто до квітня 2015 року) навіть за реалізації всіх обговорюваних зараз маршрутів вдасться не більше ніж 10–12 млрд м³ (разом із газом, який у періоди пікового попиту взимку може виявитися дорожчим від російського). Якщо врахувати паливо внутрішнього видобутку (19–20 млрд м³), цього може цілком вистачити для потреб житлово-комунального господарства та бюджетної сфери, однак буде явно замало для забезпечення навіть на рівні критичного мінімуму потреб комерційних споживачів.
Теоретично Словаччина здат­­на забезпечити реверсний транзит газу до України в потрібних обсягах. Однак для того вона має порушити контрактні зобов’язан­­ня перед Газпромом. У такому випадку альтернативним, хоч із низ­­ки причин дуже ризикованим варіантом може стати своєрідний крик відчаю – прихований шантаж Словаччини погрозою зупинити транзит газу через ГТС України до її території у разі відмови йти на конфлікт із Газпромом в інтересах Києва. Це поставило б Братиславу перед загрозою втра­­ти усіх чи значної частини транзитних об’ємів російського палива та змусило б дати згоду на використання її транзитних потужностей у необхідних для реекспорту Україні обсягах.
Інша складова можливого газового конфлікту України та РФ – транзит палива до країн ЄС. 2013 року він становив 86,1 млрд м³. Однак це відбувалося в умовах, коли члени Євросоюзу імпортували рекордний об’єм російського палива (див. «Необдумана безтурботність»). У результаті в регіоні було сформовано значні перехідні запаси ресурсу, що створює відповідний запас міцності. Наприклад, Німеччина збільшила закупівлі на 6,15 млрд м³, Італія – на 11,6 млрд м³. Тобто в критичній ситуації порівняно легко можна було б обійтися без цих об’ємів.
Крім того, Єврокомісія вже готує план зменшення енергетичної залежності ЄC від Росії на коротко- та середньострокову перспективу. Загалом Європа забезпечує себе блакитним паливом власного видобутку на 50–55%. За потреби можна значно наростити імпорт скрапленого газу з країн, що є традиційними постачальниками. Так, із 2011 року різко зменшилося постачання з Катару, яке також може бути в основному відновлене. У 2011-му останній експортував до ЄС 57,9 млрд м³, а у 2012-му – лише 43,4 млрд м³. Паоло Скароні, очільник нафтогазової компанії Eni, найбільшого італійського клієнта Газпрому, уже заявив, що Італія забезпечить свої потреби в газі взимку і без поставок із РФ через територію Украї­ни. Не імпортує російського газу й Хорватія. За розрахунками Асоціації газової промисловості Іспанії, ця піренейська країна не лише не має в ньому потреби, а й могла б забезпечити Франції додатково 5,2 млрд м³ (до нинішніх 1,9 млрд м³) блакитного палива, щоб компенсувати втрату російського ресурсу, а після добудови ще одного інтерконектора (газової перемич­­ки між ГТС двох країн) довести поставки до 14 млрд м³.
Таким чином, проблема здебільшого стосується країн Центральної Європи, особливо Дунайського регіону (Австрія, Угорщи­­на, Словаччина, Сербія та Болгарія). У разі зупинення транзиту територією України їхнє становище справді може виявитися критичним. Обсяги їх споживання не перевищують 5–7% загальноєвропейського споживання блакитного палива. Тобто теоретично в кризовій ситуації у більшості могли б бути покриті економією 10% споживання в решті країн ЄС. Однак такий сценарій має суттєві технічні проблеми з перекиданням та зберіганням необхідних об’ємів газу. І якщо до початку опалювального сезону вони не будуть вирішені, названа група держав залишатиметься надмірно вразливою до можливої газової війни.


Теги