Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 лютого, 2014   ▪   Любомир Шавалюк   ▪   Версія для друку

Разом до загину? Чим "дихає" суміжний з Росією промисловий сектор

Спільний економічний комплекс упродовж усього періоду незалежності був ключовою причиною взаємного тяжіння між Україною та Росією. Однак його потенціал поступово вихолощується, а при збереженні теперішніх умов існування він приречений на зникнення
Матеріал друкованого видання
№ 6 (326)
від 6 лютого, 2014
Разом до загину? Чим "дихає" суміжний з Росією промисловий сектор

Після розвалу СРСР виробничі ланцюжки колись єди­­ного народногосподарського комплексу виявилися поділені на безліч окремих ланок. Ті, немов фрагменти пазлів, почали шукати свого місця у картині глобального поділу праці. Для одних ланок пошук став успіш­­ним, для інших закінчився трагічно, для третіх він досі не завершений. Серед останніх є чимало українських та російських підприємств, які жевріють на нерегулярних замовленнях і не можуть розвиватися лише через складну природу двосторонніх відносин.

Росія діє за принципом «сам не гам і нікому не дам»

Макроекономічний ракурс

Драматичність співпраці між Києвом та Москвою помітна вже на макрорівні в динаміці взаємної торгівлі (див. «Хроніки торговельної залежності»). До початку кризи 2008–2009 років частка імпорту з Росії поступово зменшувалася. Україна потроху відкривала для себе глобальний ринок, на якому знаходила значно якісніші товари, ніж їй міг запропонувати північно-східний сусід. Особливо ця тенденція посилилася після 2004-го, коли зі зміною влади в Україні почалися стрімка торговельна лібералізація та пришвидшена інтеграція у світову економічну спільноту. Паралельно відбувався широкий імпорт простих технологій, який дав змогу з новими товарами конкурувати на російському ринку й забезпечувати в Росію незмінну частку експорту до ВВП, попри те, що товари традиційного експорту втрачали позиції. У підсумку торговельна залежність України від Росії, вимірювана дефіцитом торгівлі у відсотках ВВП, зменшувалася до кризи. У 2008 році вона досягла 2,1% ВВП ($3,7 млрд) – це ставало підґрунтям для рівноправності в зовнішньоекономічних відносинах між Києвом та Москвою й могло мати тривалі позитивні наслідки для спільного економічного комплексу. Але раптовий спалах глобальної кризи перевернув усе з ніг на голову.

Читайте також: Економічний союз з Росією: продовжити агонію

Із початком кризи Росія дуже швидко почала відновлювати статус-кво. Для цього використовували як економічні методи (протекціонізм), так і політичні (тиск у переговорах про ціну на газ тощо). Тому за результатами 2012 року дефіцит українсько-російської торгівлі товарами досягнув історичного максимуму й становив $9,8 млрд. Росія знов утвердилася у своєму підході до України як до колонії. Тепер таке ставлення підживлювали не лише темні закутки свідомості лідерів РФ, а й факти та цифри.

Не дивно, що такі тенденції не влаштовували Україну, яка 2011-го почала обмежувати імпорт із Росії, щоб вирівняти торговельний баланс. Відтак обсяги російського товарного імпорту впали від $29 млрд у 2011-му до близько $23 млрд у 2013-му. Бажаючи підтримати досягнуте у 2011–2012-му сальдо взаємної торгівлі, Москва не забарилася з відповіддю, тому вже два роки тривають різноманітні блокади українських товарів, починаючи із сирної війни в січні 2012-го й закінчуючи ускладненням перетину митного кордону влітку 2013-го та в січні 2014-го. Тож події останніх двох років у торговельних відносинах між Києвом та Москвою ніяк не стосуються інтеграції з ЄС чи Митним союзом, яка була лише інформаційним прикриттям. Ці події – боротьба за перетворення України де-факто на економічну колонію РФ.

Читайте також: Економіка у 2014-му: апогей застою

Така боротьба призводить до суттєвих утрат в економіці обох країн. Аналіз українсько-росій­ської торгівлі в розрізі товарних груп до кризи (2007 рік) і тепер (11 місяців 2013-го) дає підстави говорити, що втрати досить великі (див. «Еволюція українсько-російської торгівлі»). Найбі­льше постраждав машинобудівний комплекс (машини, електроприлади й транспортні засоби), який є ядром спільного економічного комплексу двох країн. Якщо у 2007-му частка машинобудування в торговельному обороті між Україною та Росією становила 26%, то за 11 місяців 2013-го вона зменшилася до 20%. Для її заміщення Москва використала свою енергетичну монополію: імпорт енергоносіїв та хімічної продукції, яка використовує їх як сировину, виріс у 1,5–2,5 раза. Натомість Київ для заміщення використав широкий спектр продукції АПК та інших товарних груп, зорієнтованих на споживчий ринок (меблі, папір та картон, кераміка); зростання експорту у відповідних групах становило 30–160%. Така динаміка свідчить, що через неекономічні причини галузі традиційної кооперації між Україною та Росією втрачають свою вагу та потужність і поступово деградують. Їм на заміну приходить продукція, на якій обидві країни спеціалізуються в міжнародному поділі праці: енергетична сировина та продукція з неї в Росії, продукція АПК (меншою мірою окремі виробництва споживчих товарів, які спочатку були орієнтовані на внутрішній, а не глобальний ринок) в Україні. Ця тенденція стійка й невідворотна.

Галузевий контекст

Історія розвитку окремих підприємств та галузей, які входять до спільного економічного комплексу, сповна ілюструє відносини між Києвом та Москвою, а також дає змогу прогнозувати їх розвиток на майбутнє. Доцільно виділяти три групи таких підприємств та галузей.

До першої групи входять галузі, в яких Україна володіє унікальними технологіями, одноосібно успадкованими від СРСР, але їй бракує виробничої бази та достатнього розміру ринку. Росія таких технологій не має, зате має численні підприємства, які виробляють комплектуючі до кінцевого продукту, й може забезпечити необхідний обсяг ринку для нього. Ідеться про будівництво окремих типів літаків, авіаційних двигунів, турбін, космічних апаратів тощо. Сюди ж певною мірою можна віднести й газотранспортну систему України, унікальність якої не в технологіях, а в розташуванні. Якби Київ та Москва скооперувалися на паритетних засадах, то могли б утворити не одну корпорацію світового масштабу, яка була б конкурентоспроможною на глобальному ринку. Однак Росія, великою мірою через свої імперські комплекси, ніколи не погоджувалася на рівноправну співпрацю. Вона чекає, поки з’явиться можливість (за безцінь) купити відповідні активи й одноосібно діставати зиск. Минає рік за роком, підприємства як з українського, так і з російського боку не отримують ані замовлень, ані коштів для розвитку, бо не можуть нічого створити окремо одне від одного. Вони деградують технічно й технологічно, втрачають кадри (їх-бо відтворити найскладніше), а Росія і далі стоїть на своєму.

Українським урядам не слід плекати зайвих ілюзій щодо російських замовлень чи кооперації

Цивільно-транспортна авіація – яскравий приклад галузі першої групи. Україна має регіональний літак Ан-148, який є конкурентоспроможним у світі, особливо на ринках третіх країн завдяки низькій ціні. Але основна частина виробничої бази для цього проекту належить Росії. Замість того, щоб її розвивати, Москва практично з нуля створила проект SSJ100 («Сухой Суперджет 100»), який є прямим конкурентом Ан-148. При цьому в Росії локалізовано виробництво лише 20% комплектуючих до SSJ100 (для Ан-148 ця цифра перевищує 50% – в Україні та Росії); літак на $5–10 млн дорожчий, ніж український конкурент; на проект витрачено казкову суму – $5 млрд, враховуючи залучені кредити. Крім цього, в літаків SSJ100 регулярно стаються поломки і вже зафіксовано велику катастрофу з десятками жертв. Тобто Росія діє за принципом «сам не гам і нікому не дам», і цей приклад не єдиний.

До другої групи належать галузі, в яких Україна після розпаду СРСР володіла надлишковими потужностями, зорієнтованими передусім на ринок Росії. Від галузей першої вони відрізняються тим, що технології не унікальні: або їх легко відтворити, або РФ мала невелику кількість своїх підприєм­ств у цих галузях. До останніх належать вагонобудування, труб­­на, спиртова галузі та багато інших. Стосовно другої групи Росія, паралельно захищаючи внутрішній ринок, веде цілеспрямовану політику імпортозаміщення, яка триває вже понад десятиліття. Тому в цих галузях підприємства спільного комплексу (український виробник – російський попит/посередник) поступово втрачають ринок північно-східного сусіда. У кращому разі вони переорієнтовуються на інші ринки збуту, в гіршому – змушені або продаватись, або закриватися.

Передусім слід згадати про вагонобудування. У 2000 році російські заводи, ледь жевріючи, виробили лише 4 тис. вантажних вагонів. Надалі обсяги виробництва зростали й досягнули 35–42 тис. вагонів у 2004–2008 роках. На той час це відповідало 100% завантаженості потужностей і давало змогу продавати в Росію 30–40 тис. українських вагонів завдяки високому попиту. Але паралельно Москва споруджувала нові вагонобудівні заводи, завдяки яким за кілька років майже подвоїла потужності й у 2012-му лише на російських підприємствах виробила 71 тис. одиниць продукції. Коли у 2013-му попит на вагони впав у зв’язку зі скороченням вантажоперевезень у РФ, виробництво на цих заводах почало зменшуватися (за даними Росстату, на 20% за дев’ять місяців 2013-го), і Кремль заповзявся усіляко витісняти українського товаровиробника із внутрішнього рин­­­ку. У хід пішли ліцензії на вагонне литво, сертифікати відповідності та інші нетарифні бар’є­­ри, якими обмежують імпорт протекціоніс­­ти. У результаті українські вагонобудівні заводи вдалися до масових скорочень, зокрема Крюківський ВБЗ звільнив 500 працівників, а Стахановський – 1500. Це наслідок стратегічної лінії Кремля. Тож імовірність відновлення позицій, утрачених вагонобудівниками на російському ринку, мізерна.

Таких прикладів багато. Внутрішнє виробництво труб у Росії у 2000-му становило 5,5 млн т. Тоді потужності російських трубних заводів були обмеженими, що давало українським виробникам труб змогу діставати замовлення від росіян. У 2011–2013 роках останні завдяки розширенню потужностей виробляли майже 10 млн т труб, на 90% задовольняючи попит на внутрішньому рин­­ку. У результаті українці перебиваються квотами на імпорт труб у РФ, причому обсяг квот мізерний, нестабільний і часто залежить від політичних обставин. Аналогічна ситуація і з вітчизняними спиртовими заводами. Сво­­го часу велика їх частина працювала на експорт у Росію. Та наш сусід швидко набудував власних, тому тепер спиртова галузь України – головний біль держави, яка не знає, як їх перепрофілювати, й регулярно ставить питання про запуск виробництва біопального на їхніх потужностях.

Отже, з українського боку ті галузі спільного економічного комп­­лексу, в яких Москва має необхідні технології, приречені на втрату позицій у РФ і більшою мірою – на відмирання. Коли стратегію імпортозаміщення в Росії доопрацюють до кінця, в Україні залишиться дуже мало виробництв із радянського спадку, які матимуть там стабільний ринок збуту.

До третьої групи входять окремі підприємства, які належали до перших двох, однак були продані росіянам. Поки що в ній небагато підприємств. Наприклад, Луганськтепловоз – завод, який був двічі зі скандалом за безцінь приватизований російським Трансмашхолдингом (ТМХ). До приватизації він жеврів, виробляючи по 20–50 секцій на рік на суму 400–500 млн грн. Прихід ТМХ відкрив для заводу російський ринок без обмежень, що дало змогу в 2013-му виробити 250 секцій на суму понад 3 млрд грн. Але й тут росіяни не зрадили своїм звичкам. Завод працює на давальницькій схемі, показуючи мізерні прибутки для мінімізації оподаткування. Прибутки й податки залишаються в Росії, звідти надходять і кошти для модернізації у вигляді боргів та кредиторської заборгованості. Тобто росіяни підтримують слабкий фінансовий стан підприємства, щоб у випадку ще однієї реприватизації швидко його залишити, витиснувши максимум. Така «стратегія розвитку» стосуватиметься всіх активів, які РФ коли-небудь отримає в Україні: чи то буде газотранспортна система, чи окремі підприємства, наприклад Турбоатом, Одеський припортовий завод та ін. Їх експлуатуватимуть якомога повніше, не витрачаючи зайвих грошей на працівників, державу чи розвиток виробництва.

Спільний українсько-російсь­кий економічний комплекс, успад­­кований від СРСР, бачиться приреченим через те, що РФ апріорі ставиться до України не як до партнера, а як до колонії, нехай поки лише економічної. Намагаючись утвердити за нею цей статус, Кремль сприяє руйнуванню тут усього, що йому не належить. Для цього він хоронить спільні проекти з мільярдним потенціалом – і має на це повне право, поки сот­­ні мільярдів нафтодоларів дають змо­­гу його економіці розвиватися без них. Українським урядам не слід плекати зайвих ілюзій щодо російських замовлень чи кооперації. Навіть якщо вони з’являються, то є лише елементом тривалої політичної гри. Що раніше ми з неї вийдемо й почнемо самостійно шукати себе на глобальному ринку, то швидше станемо справді незалежними й матимемо шанс на повноцінний розвиток України. Маємо надію, що нова українська влада це тонко відчуватиме.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено