Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 листопада, 2013   ▪   Антон Санченко   ▪   Версія для друку

Зброя слова. Мілітарна література крізь призму авторського методу

Ці книжки, присвячені війні та військовим, – наочна ілюстрація того, скільки насправді залежить від автора.
Матеріал друкованого видання
№ 44 (312)
від 31 жовтня, 2013
Зброя слова. Мілітарна література крізь призму авторського методу

Навіть отримавши «на вході» дуже подібний набір фактів, їх можна витлумачити геть у різний спосіб і в зовсім різних жанрах – від академічної історіографії до потоку свідомості.

Ярослав Тинченко «Українські збройні сили, березень 1917 р. – листопад 1918 р.

Уже з назви видно, що книжка претендує на академічність та енциклопедичність. Навіть структура дослідження на це натякає, бо має як «подієву» часову вісь, так і просто перелік українських військових частин і дані щодо них, які вдалося знайти в архівах. Автор починає з Лютневої революції та рішення про «українізацію» певних корпусів російської армії на Південно-Західному, Румунсь­кому та Західному фронтах (солдати-українці переводилися служити до однієї частини). Утім, чи не єдиним «бойовим завданням», яке вони потім зазвичай виконували, були організоване повернення з фронту в Україну й «самодемобілізація». Парале­льно тривало формування нових українських частин у київському та інших тилових гарнізонах, проте також здебільшого ненадійних, таких, що на мітингах вирішують, виконувати черговий наказ Центральної Ради чи знову ж таки самодемобілізуватися.

Спроба автора просто полічити учасників першої більшовицько-української війни по головах, чи то пак багнетах, приводить до несподіваних висновків. Усі вони, як нападники, так і захисники, змогли б вміститися на одній трибуні Олімпійського стадіону. Сили були приблизно рівні, загалом близько 16 тис. комбатантів. Решта чекали по теплих казармах, чия буде зверху. Броньовиків в українській армії виявилося, як на ті часи, несподівано багато – дев’ять. А охочих захищати Центральну Раду – несподівано мало. Утім, охочих нападати не більше. Суми взагалі захопив загін більшовиків чисельністю 150 багнетів.

По цій книжці вже проїхався каток «форумної критики» знавців-мілітаристів (проте жодного ветерана Зимового походу серед них не зареєстровано), які дали оцінку методології й творчому методу Ярослава Тинченка. Тож якби автор вступав в інтернет-дискусії, йому не лишалося б нічого іншого, як відповідати класичним «мопед (історія) не мій, я тільки розмістив об’яву». У мене теж є кілька зауваг. Не раджу читати цю книжку нікому, хто любить Володимира Винниченка як автора художніх творів. Усі ці «Сонячні машини» й «Чорні пантери...» не виправдовують його «художества» на посаді голови українського уряду. А друга претензія є радше пропозицією до всіх істориків, які спеціалізуються на тому періоді. Читати історію УНР 1917–1920 років може тільки мазохіст. Щоб із цього була хоч якась практична користь, варто було б подати той таймлайн скорботи паралельно з історією тієї самої Литви чи Естонії. А краще за все, звичайно, Фінляндії. Чи в них більшовицьких агітаторів не було й місцевих червоногвардійців? Чи парламентарі якісь не такі? Чи солдати так само не втомилися воювати? У чому секрет, панове історики, що в них вийшло, а в нас ні?

Віктор Суворов «Її ім’я було Татьяна»

Так, саме «Татьяна». Бо це кодова назва четвертої радянської атомної бомби, яку випробували на військах та мирному населенні європейської частини СРСР, щоб спонукати країни народної демократії вступати до радянського військового блоку, відомого пізніше як Варшавський договір. Саме ядерні випробування на Тоцькому полігоні під Оренбургом – центральний епізод нової книжки Віктора Суворова, присвяченої першому постсталінському десятиліттю СРСР.

Якщо книжку Ярослава Тинченка критикували за пристрасть історика до архівних документів (мовляв, на штабному папері можна скільки завгодно військових частин намалювати, а копнеш – вони так і не були сформовані), то Віктор Суворов підходить до історії з апаратом військового розвідника, для якого документи – складова важлива, але другорядна. Навіть англійські військові історики не схвалюють його версії про підготовку Сталіним нападу на Німеччину, бо досі не оприлюднено жодних планів за підписом генералісимуса. Утім, Суворов знає, що з таких радянських документів його колишні колеги ніколи не знімуть грифу секретності, й усе своє життя присвятив збиранню непрямих доказів та свідчень, як і заведено було в розвідників.

Ця книжка не виняток. Бо згідно з радянськими джерелами, аж до документації військ­коматів, тоцьких ядерних випробувань просто не було, усі їх учасники досі не можуть отримати ветеранських пільг і медичного догляду, тому що за документами перебували за тисячі кілометрів від полігона. Втім, зібраних «розвідданих» Суворова цілком достатньо для того, щоб вкотре жахнутися совку. І ставленню радянського генералітету з Жуковим на чолі до власних солдатиків. І тому, що насправді всі ці бойові втрати в мирний час обернулися черговою показухою, малоцінною в обставинах справжньої війни.

Автор просто завалює можливих опонентів такою кількістю дрібних фактів та епізодів, які свідчать про одне й те саме, що опонувати йому практично неможливо. І стає зрозуміло, чому за 20 років цього так і не зробив жоден парадний радянський військовий історик щодо його «Криголама». Підписаний пакт Молотова – Ріббентропа коментувати легше, ніж пояснити, чому 1941-го в частини під Брест ешелонами завозили нові шкіряні чоботи. А ось Суворов, як учасник окупації Чехословаччини 1968-го, знає з власного досвіду, що значить перевзування радянського солдата з кирзи в хром. А взагалі у стилі всіх, даруйте за омонімію, розвідок Віктора Суворова забагато особистого. Це не применшує цінності розкопаних ним сотень кричущих фактів, але змушує сумніватися в їх об’єктивному доборі.

Родрік Брейтвейт «Афганці»

На відміну від «пристрасної аналітики» Суворова англійський дослідник радянської інтервенції в Афганістан демонструє зразкову об’єктивність. Навіть звичний для газетних статей часів перебудови пошук винних у фатальному рішенні про військове вторгнення закінчується лише оголошенням усіх обставин і констатацією того факту, що винна сама логіка холодної війни, за рамки якої не змогло вийти радянське керівництво.

Ще книжка практично вільна від будь-якої пропаганди. З неї я без плакатних фраз і пафосного надриву вперше довідався, чим же займалася 40-ва армія в тактичному плані – усі 10 років намагалася втримати єдину в країні шосейну (кільцеву) дорогу, бо тільки по ній можна було підвозити в гарнізони військове спорядження та боєприпаси, щоб... утримувати цю ж таки стратегічну дорогу. Як узагалі можна виграти в такій «закільцьованій» битві?

Ну і ще багато такого несподіваного й тверезого, не затьмареного болем особистих втрат, старих ран і пам’яттю про полеглих товаришів. Брейтвейт пише про тодішнє залізне правило Радянської армії не залишати вбитих на полі бою, навіть якщо це призводить до нових втрат, порівнюючи його вже з новими звичаями росіян у чеченських війнах, де трупи кидали на поталу ворогу. Це порівняння слугує лише показником морального стану військ, але вся афганська кампанія в результаті видається одним розтягнутим на десятиліття «боєм за тіло Патрокла».

Вражають також всеохопність і поінформованість автора, що, втім, мають своє пояснення. Брейтвейт певним чином – колега Суворова, хоча й «під дипломатичним прикриттям», а з 1988 по 1992 рік навіть посол Британії у Москві, тож над фактажем цієї книжки трудилися всі джеймси бонди, законспіровані на радянській території.

Сергій Пантюк «Війна і ми»

Книжка Пантюка не претендує на об’єктивність, вона кричуще суб’єктивна, бо художня. «Війна і ми» – дуже особистий і дуже щирий текст, який навіть в анотації названо сповіддю. Це спогади ветерана двох «забутих» воєн, які язик не повернеться назвати військовими мемуарами. Служив Сергій Пантюк на Кавказі й зненацька, несподівано опинився посеред вір­менсько-азербайджанського зіткнення, війни між двома союзними республіками, навіть не полишаючи частини.

Радянські війська начебто кидають розмежувати сторони карабаського конфлікту, але в результаті в них стріляють і одні, й інші. Пантюк описує вуличні бої, блокпости, несподівані перестрілки під час патрулювання так, що вже неважливо, чиї саме бойовики по тобі зараз відкривають вогонь. Коли Ришард Капусцінський в «Імперії» описує своє авантюрне проникнення в Нагірний Карабах, цілком можливо, що документи на блокпосту біля летовища в нього перевіряв майбутній письменник Сергій Пантюк. Але це тільки одна із сюжетних ліній книжки.

Друга – чистий потік свідомості, якщо можна так сказати про тричі контужену (не фігурально, бойовими гранатами) свідомість. Усе – про непридатність колишнього пошматованого осколками не гірше від сідниць Гемінґвея колоніального воїна до умовно-мирного життя бандитських дев’я­нос­тих. Виявляється, війна не покидає людину одразу після дембелю, вона потім не може засинати, шукає смертельних небезпек навіть у мирному житті. Й у результаті вже свідомо йде найманцем у Придністров’я, де вже взагалі незрозуміло, хто з ким і за що воює, як українські націоналісти опинилися в одних окопах із російськими «казачками» й де не діє жоден із законів, крім окопного побратимства. Герой потрапляє в окопи вже в ролі письменника, його навіть бережуть, щоб він потім мав можливість написати правду про війну.

Про те, що це все ж таки красне письменство, художньо відрефлексована реальність, зга­дуєш-здогадуєшся вже у фіналі, де всі ті лінії стрімко сходяться в несподіваній розв’язці. І стається диво. Письменники все ж щасливі люди. Бо для того, щоб позбутися отого незнищенного посттравматичного синдрому колишнього вояка, який убивав і якого вбивали, їм достатньо написати чесну книжку.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено