Культура

  ▪   Тиждень

Мультимедійний горор

Український літератор Юрій Андрухович дедалі менше тішить публіку друкованими новинками й дедалі більше – аудіо-візуальними перформансами. Нову виставу «Альберт, або Найвища форма страти» він представив у межах ГОГОЛЬFEST.
Матеріал друкованого видання
№ 39 (307)
від 26 вересня, 2013

Ще кілька років тому єдиним «намацальним» продуктом письменницької роботи була книжка: від улюблених авторів читачі, природно, очікували друкованих текстів. Та переможна хода мультимедійних трендів перевернула і наше сприйняття літератури. Як свідчать фантасмагоричні тексти Юрія Андруховича, театральність ніколи не була йому чужа, а тепер зона перетину літератури, драми, музики та візуального мистецтва стала комфортним місцем для творчих експериментів.  

Андрухович за традицією читає свій текст – неопубліковане оповідання про шахрая Альберта Вироземського, яке буцімто колись увійде до збірки про видатних нечестивців усіх часів. Дійство, як завжди, оформлює vj-група CUBE, але тут до неї приєднується художник Анатолій Бєлов, відомий своїм провокаційним стрит-артом. А ось замість очікуваного польського квартету Karbido, з яким Андрухович незмінно працював із 2006-го, музичну частину тепер представляють авангардисти-імпровізатори: контрабасист Марк Токар та співачка Уляна Горбачевська.

На відміну від попередньої роботи, радше ліричної трилогії «Самогон. Цинамон. Абсент», «Альберт» вийшов справді похмурим. За сюжетом, колишній циркач Вироземський прибивається до монастиря бернардинів і дуже швидко втямлює, як зловжити дарованою йому милістю. Сподіваючись уникнути смертної кари, викритий шахрай продає душу дияволу: іде на поступки, вкрай знецінюючи себе, щоб насамкінець з’ясувати, що лукавий його обдурив. Вироземського привселюдно спалюють на площі Ринок у Львові, «де тепер скульптура Нептуна».

Імовірно, на фестивалі «АртПоле», де цього року відбувся прем’єрний показ вистави, середовище сприяло зануренню менше, ніж на ГОГОЛЬFEST, де простір став додатковим медіумом між публікою та акторами. Перформанс «поселили» в занедбане приміщення одного із заводських цехів, так званий кінотеатр із десятиметровою стелею та єдиним мутним вікном десь високо за спинами глядачів. На антураж витрачатися не довелося: крізь дірки в даху дощ скрапував між залом та акторами, звідти ж падало пожухле листя, а у вигляді увертюри звідкись злетіла пара міських голубів. Тьмяне світло і холод відіграли свою роль «для трепету і млості» – історія в буквальному сенсі пробирала.

Музиканти, як чортенята, раз по раз перебивали метра, верещали й біснувалися, імітуючи то церковний спів, то рейвах містян, то відьомські голосіння, а іноді заводили моторошну пісню разом із читцем. Навіть коронна андруховичівська іронія не пом’якшувала дияволічного настрою дійства. Понад те, вона стала зайвим способом полоскотати нер­ви: іронічним викриттям блудливих ченців, серед яких опинився Альберт, злісним, якщо не зумисне блюзнірським. Одним словом, зловтішна перверзія, гідна пера Бруно Шульца, якого Андрухович, до речі, останнім часом перекладав. Порівняно з попередніми творами популярного письменника цей проект андерграундний через містичну тональність, гру, ближчу до перформансу, ніж до театру, а також орієнтованість на певний тип простору. Він напевне сподобається прихильникам темної естетики, а ось тим, хто шукає в мистецтві світлого задоволення, навряд чи.