Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 вересня, 2013   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Чи абсорбує російська імперська культура українських митців?

Ще на початку 1980-х емігрант «другої хвилі», поет-неокласик і гуманітарій-енциклопедист Ігор Качуровський в одній із свої статей зауважив: «Абсорбувати елементи чужих культур разом із їхніми носіями це найхарактеристичніша риса всіх імперій.
Чи абсорбує російська імперська культура українських митців?

До Риму література потрапила як воєнна здобич: від Лівія Андроніка через Теренція, Горація, обох Сенек, Лукана, Апулея, Федра аж до Авзонія римську літературу значною мірою формують чужинці. Не меншою мірою чужинецький елемент притаманний і Брітанській імперії: хтось завважив, що третина англійських письменників це шотляндці, третина ірляндці, а решта – англійці. Російська імперія щодо цього не робить жадного винятку з загального правила».

Далі у статті йде чималий перелік українців, які впродовж трьох століть працювали культуртрегерами, літераторами і художниками на імперському полі. Тільки у першій половині ХХ століття серед них названі Максиміліан Волошин і Федір Сологуб, Володимир Короленко та Аркадій Аверченко, Корній Чуковський та Михайло Зощенко, Дмитро Мережковський та Анна Ахматова – і цей список вочевидь неповний: так, Качуровський не знав тоді про українські, ба, козацькі корені прозаїків Валентина Катаєва та Євгена Петрова (помилково назвавши їх «росіянами»), поета та художника Давида Бурлюка. Ну, а про походження визначного російського поета Володимира Маяковського найкраще сказав він сам:

«Я – не из кацапов-разинь.

Я – дедом казак,

другим – сечевик,

а по рожденью – грузин».

І справді: маємо серед списків української козацької старшини трьох Маяковських й аж 14 Павленків (Олександра Павленко – мати поета)…

Здавалося б, яке відношення історико-культурне дослідження, та ще й написане понад тридцять років тому, має до актуальних проблем нашого сьогодення? Насправді – має, та ще і яке.

Адже якщо номінально імперська держава в особі СРСР припинила 1991 року своє існування, то російсько-радянська імперська культура зазнала лише незначних змін. У 1990-ті в ній було з’явилися відчутні демократичні й прозахідні струмені, але надалі – після переходу влади до рук «кремлівських чекістів», розпочалося стрімке відродження імперської політики, а разом із тим й імперських культурних практик, чому немалою мірою сприяли великі «добровільні» інвестиції російського бізнесу у «правильну» культуру. І пішло-поїхало – розпочалася і виходить на все нові і нові обшири нова хвиля абсорбування імперською культурою представників інших культур.

Читайте також: Культурна капітуляція. Як міцнішає російсько-українська літературна дружба

Ось свіжа інформація, як колись казали, «з літературного фронту»:

«Відтепер твори знаної української авторки захопливої гостросюжетної прози та володарки найпершого Гран-прі конкурсу «Коронація слова» Алли Сєрової будуть видаватись під іменем Алла Полянська... в Росії, одним з найбільших російських видавництв «ЕКСМО», яке спеціально «під Аллу» створило окрему книжкову серію «От ненависти до любви», що стартує з п’яти її романів. Перша книжка серії під назвою «Одна минута и вся жизнь» (українською цей роман ще не публікувався) – вже у книгарнях, а ще дві побачать світ цієї осені». До цього вона змогла опублікувати в Україні (ясна річ, українською мовою) впродовж 13 років лише чотири з десяти написаних нею романів. А на додачу «кафедру українознавства у Запорізькій інженерній академії, на якій Алла, маючи філологічну освіту, працювала майже 7 років, скоротили більш як на третину – «за нєнадобностью», і їй довелось освоювати нові професії (наприклад, рієлтора) та здобути нову освіту (юридичну) і зайнятись юридичною практикою».

Звісно, несамовиті ревнителі всього українського дорікатимуть письменниці: негоже переходити на чуже мовно-культурне поле! Але ж альтернативою тут була фактична відмова від літературної творчості – з такою швидкістю, як до цього, вже написані романи Алли Сєрової побачили б світ в Україні десь так до 2030 року… Підкреслю ще раз – ідеться про успішну літераторку, яка, втім, не потрібна наразі ані як романістка, ані як викладач українознавства…

А в Росії – потрібна. Хоча, ясна річ, тільки в першій своїй іпостасі. І відтепер Алла Полянська працюватиме для російської культури. Хоча потенційних споживачів україномовної «дорослої» літератури в Україні щонайменше декілька мільйонів, але реально прожити український літератор може не за рахунок гонорарів – або за рахунок західних грантів (а в Запоріжжі їх не дуже здобудеш), або за рахунок служби в якісь «конторі» або фірмі. А от російська імперська культура не просто надає цю можливість літераторам (а ще художникам, режисерам, музикантам тощо) з колишніх союзних республік – вона їх цілеспрямовано втягує у свою орбіту, бо без них втратить значну частину свого блиску та принадливості.

І не тільки блиску, але й фінансової основи, ясна річ. Як у вигляді прибутків, так і в вигляді державних та приватних інвестицій.

А, головне, ця культура перестане грати виразну політичну роль, яка тією чи іншою мірою притаманна будь-якій імперській культурі, а особливо – тій, де традиційно домінували недемократичні, а то й відверто тоталітарні тенденції. Всі інші нації з їхніми недолугими культурними потугами в форматі такої культури виглядають як неповноцінні чи, принаймні, другорядні. Настанова щодо цього активно прищеплюється як жителям метрополії, так і народам колоніальних та постколоніальних країн. Сформований в останніх комплекс культурної меншовартості – потужне підґрунтя для політичної й економічної експансії метрополії, для забезпечення її стабільного контролю за номінально незалежними державами, не кажучи вже про безпосередньо колоніальні території. Власне, хіба має велике значення формальний суверенітет, якщо основна маса населення (включно з політиками) колишньої колонії споживає культурний продукт метрополії і ментально «зав’язана» на цю метрополію? Якщо літератори, художники, кінематографісти цієї країни змушені ледь не уклінно просити ласки у топ-менеджерів «великої культури»: біс поплутав, але тепер я радо стану краплиною у струмені вашого культурного потоку?

І якщо бодай частина українських письменників усе ж таки, попри все, тримається ґрунту національної культури, то у царині поп-музики, кіно та телебачення ситуація зовсім інша. Тут ідеться (за рідкісними  винятками) не про «завоювання російського ринку», а про ролі прислужників імперської культури. Навіть великий Богдан Ступка в останнє десятиліття свого життя знімався в пропагандистських російських кінострічках; тією ж дорогою йде і його син, не кажучи вже про менш знаних акторів, які виступають у ролі своєрідної «підтанцьовки» для московських «метрів».

А так звані «спільні проекти», частина фінансування яких інколи здійснюється навіть за рахунок бюджетних коштів, оповідають чи то про російське, чи то про радянське життя. Знані українські письменники пишуть (часом під псевдонімами) сценарії для телесеріалів про російську «глибинку», щедро даруючи сюжети, які насправді неможливі в Росії (наприклад, у питомо російській культурі відсутній європейський    феномен відьом, хоча, звичайно, трансплантація відьомства у цю культуру розпочав іще Гоголь…). А вулички Києва й інших українських міст у цих серіалах грають роль «російського урбаністичного пейзажу». Хоча, з іншого боку, ці спільні проекти часом виглядають більш людяними і правдивими, ніж суто російські, як-от серіал «Винищувачі»…

Ну, а про жорна імперського поп-музичного бізнесу, який перемолов уже десятки талановитих українських виконавців, давши їм такі-сякі гроші, але перетворивши їх на сірих «середнячків», і говорити не доводиться.

І що цікаво: при всьому цьому потенційних коштів на розвиток національної культури в Україні хоч залийся – досить згадати, скільки їх витрачають олігархи на утримання футбольних, а тепер і хокейних клубів. Проте в тому й сила імперської культури, що вона впевнено керує підсвідомістю цих крезів з тим, щоб вони не потикалися далі фінансування забав для плебсу. Ба більше: і ці метрополія тепер хоче забрати під свою оруду, активно просуваючи ідею «спільного футбольного чемпіонату», котрий, ясна річ, у разі започаткування психологічно сприйматиметься як розширений чемпіонат Росії.

А тим часом європеїзація України означає і культурну деколонізацію. Нехай і дуже поступову, але все ж – деколонізацію. Перші кроки на цьому шляху були зроблені в 1990-х, але потім процес загальмувався, ба більше – рушив назад. Але за шалених зусиль «кремлівських чекістів» щодо втримання України в неоколоніальній орбіті, званій тепер «русским миром», настрої переважної більшості українців – на користь Європи, європейських засад політичного й економічного життя. А якщо ці засади втілюватимуться у практику, то неодмінно потягнуть за собою й культурне розімперення. А це, крім утрати надзвичайно важливого (власне, потужнішого за економічний та політичний) важеля впливу на Україну, означатиме ще й припинення рекрутування «кадрового резерву» російської культури. Досі – за винятком хіба що доби Української революції та «розстріляного Відродження» - українські таланти були майже неосяжним таким резервом. Ба більше: в останні радянські і перші пострадянські десятиліття чимала кількість діячів імперської культури жила і працювала в Україні – але працювала на Москву. Що ж станеться із впливом останньої, із могутністю «великої культури», якою можна пишатися перед світом, коли всі українці почнуть працювати на ниві української (і європейської) культури?


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено