Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 серпня, 2013   ▪   Тиждень   ▪   Версія для друку

Вирок порожнечі життя

«Невидимий світ» – це збірка короткометражних фільмів відомих режисерів про світ і речі в ньому, які з тієї чи тієї причини пройшли повз нашу увагу. 11 п’яти-семихвилинних фільмів пробують на прикладі одного мегаполіса, бразильського Сан-Паулу, показати те, що ми втратили, те, що, за влучною назвою стрічки Мануела де Олівейри, перейшло «з видимого в невидиме».
Матеріал друкованого видання
№ 34 (302)
від 22 серпня, 2013
Вирок порожнечі життя

Під цим кутом зору проект бачиться більш ніж актуальним, адже сучасний світ потроху втрачає майже все цінне: віру, традиції, пам’ять про померлих, живе спілкування тощо. У «Текоха» Марко Бечиса до міста заходять індіанці й усі перехожі чудуються, бо корінного населення не просто не залишилося – про нього ледве пам’ятають. У померлих із друзів, за Ґаєм Меддіном, зостався лише кіт, а вони самі, як і їхні могили, існують у чорно-білому зображенні й нецікаві для тих, хто ще не покинув нашого строкатого світу. Понад те, люди не зважають навіть на собі подібних, на живих, яким доводиться кричати, щоб їх почули. Приміром, герой стрічки «Небо внизу» Тео Ангелопулоса, проповідуючи в метро про Ісуса Христа, дістає лише порожнечу уваги: люди проходять повз нього та його голосні повчання, ніби його й немає. Те саме вербально підтверджує і героїня короткометражки Марії де Медейрош «Пригоди невидимої людини», коли говорить: «Ніхто не бачить, що світ заповнений порожнечею».

Читайте також: Втрата обличчя. Чому поняття «національний кінематограф» практично зникло з карти світової культури

Тоді як він кишить людьми, машинами, засобами комунікації, ми не помічаємо одне одного, а якщо й помічаємо, як у Олівейри, то доводимо це до абсурду: на вулиці зустрічаються двоє старих друзів, які говорять між собою по телефону, аби хоч якось поспілкуватися, бо їм весь час дзвонять інші. Прогрес забрав у людини індивідуальність, а споживацький спосіб існування – моральні орієнтири. Ми здатні дивитися на інших лише за допомогою кіно, в якому показують те, як люди… переглядають фільми. Єжи Штур із цього приводу вручив свій «Дар кіноспільноті» – просто поставив камеру в кінотеатрі й показав реакцію глядачів на побачене. Утім, небанальна й, поза сумнівом, важлива соціальна та духовна ідея альманаху «Невидимий світ» чимало втрачає через відсутність відповідного візуального рівня. Жоден із режисерів проекту не спромігся подумати про формальний бік свого бачення проблеми, використовуючи лишень монотонний ритм документалістики, обмеженої художності та примітивної анімації.

Сама по собі рухлива й бурхлива картина Сан-Паулу, подібного до всіх нараз мегаполісів світу, нічого нового глядачеві не каже, і навіть розмова з уявним Пазоліні («Байка» Джана Вітторіо Бальді) на тлі кульбітів капоейри та обряду хрещення не бачиться особливо винахідливою. Формальне обмеження звужує і можливу аудиторію альманаху, зводячи таким чином зусилля творців нанівець, бо ж лише масове звернення до проблеми змінило б ситуацію. Тож тільки для знавців кіно залишається цікавим факт, що Вім Вендерс зробив короткометражку «Бачити чи не бачити» про дітей із проблемами зору, бо останніми роками його захопили 3D-технології. Проте, наполягаючи на соціальності проблеми, він дає нагоду своєму героєві, лікарю, сказати дуже важливу фразу, що може стати основою для зміни ситуації: зламати стіни, які ми вибудували між собою і світом та іншими людьми, здатні діти.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літературна спільнота дізналася від «модернізованого» журі Національної премії ім’я лауреату 2017 року
    21 лютого, Олена Кухар
  • Другий рік поспіль роковини розстрілів Небесної сотні перетворюються на неабиякий привід для піару із обов’язковими закликами знову вийти на Майдан, аби звалити «злочинну владу».
    21 лютого, Станіслав Козлюк
  • Міста, як і люди, зазнають тиску стереотипів, тільки от, на відміну від нас, вбирають їх і перетравлюють, не страждаючи. Ми ж вибудовуємо досконалі за структурою й виглядом очікування, щоби потім із розгону вгатитися в них – наче в ідеально чисті скляні двері, яких не видно. Іноді місто, яке обіцяє – чудова принадна проекція, ге? – продуктивну працю, вдалу відпустку чи романтичну подорож, стає місцем найбільшого болю. В'язницею. Містом пам'яті про власне безсилля.
    20 лютого, Юлія Кропив’янська
  • Заявлених тем 53-ї Мюнхенської безпекової конференції було багато. Утім основною стала одна: про що думає американський президент
    20 лютого, Ольга Ворожбит
  • Відсутність чіткої програми дає змогу Емманюелю Макрону подобатися дуже різним категоріям виборців
    20 лютого, Алла Лазарева
  • Бізнес бере курс на корпоративну автократію
    19 лютого, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено