Культура

  ▪   Тиждень

Мовчазні рятівники минулого

Обговорюючи розвиток української музейної сфери, можна довго журитися через непідходящі приміщення чи недостатньо багаті колекції. Та в цьому вічному дискурсі мало хто згадує цінність мовчазної, але важливої роботи українських реставраторів, адже без неї сьогодні в музеях ми не побачили би значної частки шедеврів.
Матеріал друкованого видання
№ 33 (301)
від 15 серпня, 2013

Саме про 75-річну діяльність Національного науково-дослідного рес­тавраційного центру розповідає виставка «Минуле, врятоване для майбутнього», яка триває в Національному музеї Тараса Шевченка.

Перше, що бачить відвідувач, – це «Портрет Єлизавети Василівни Сапожнікової», написаний Іллею Рєпіним. Реставрація його ще не завершена – на полотні, поставленому біля вікна, виразніше від зображення видно сітку пошкоджень. А далі, у виставкових залах, можна оцінити рівень фахових робіт: із фотографій «до реставрації», які супроводжують представлені об’єкти, можна судити про масштаби пошкоджень і складність виконаних завдань. Тепер на колись розбитих столиках – ані шва, на зіпсутих картинах – ані міліметрової зміни фактури. За всі роки роботи майстри Реставраційного центру відновили десятки тисяч мистецьких пам’яток, із них для ювілейної виставки відібрали понад сотню: живописні та графічні твори, культові й побутові предмети. Їх для виставки надали більш як 60 музеїв: столичні імені Ханенків, Національний художній, історії України, російського мистецтва, народного декоративного мистецтва, а також музеї Одеси, Харкова, Житомира, Кіровограда, Чернігова.

Представлені твори відреставровані в різні роки – від 1950-х до сьогодення. До речі, наймасштабнішим із нещодавніх проектів Реставраційного центру була робота зі скульптурами Івана Георга Пінзеля перед його виставкою в Луврі восени 2012-го, але замість ювілейної експозиції вони потрапили на «Велике і величне» в «Арсенал». На щастя, «врятоване минуле» складається з не менш відомих робіт Тараса Шевчен­­ка, Катери­­ни Білокур, Гри­­го­­­рія Світлицького. Тут і символізм світового рівня від Вільгельма Котарбінського, і романтичний порт­­рет від Оре­­ста Кіпренського, і «Христос і самаритянка» італійського барокового художника Луки Джордано. Засліп­­лює кольорами колекція сакрального мистецтва: українські дерев’яні скульптури, французькі коштовності, елементи священного вбрання, ікони. В останній залі – східне мистецтво з розписами, гаптуванням, різьбленням, ковкою та інкрустацією.

А от що по-справжньому засмучує, то це проблеми виставкового менеджменту, а точніше зв’язків із громадськіс­тю. На запитання, чи багато відвідувачів ходить на вистав­­ку, працівники На­­ціональ­­ного му­­зею Та­ра­­са Шев­чен­ка відповіли: «За весь час близько тисячі». Для порівняння: торіш­­ню виставку Ані­­ша Капура в Pin­chuk­­ArtCentre за чотири місяці від­­відало понад 130 тис. глядачів. «Минуле, врятоване для майбутнього», на яко­­­му представлено чимало художників зі світовими іменами, безумовно, варте того, щоб бути побаченим. І час іще є.