Культура

  ▪   Оксана Щур

Читацьке караоке. Фанфікшн - новий тренд

На Заході стає дедалі популярнішим жанр фанфікшн – власноручне пере- та дописування світових бестселерів

Коли дочитана улюблена книжка, у якій персонажі поводилися не зовсім так, як очікувалося, фінал надто сумний чи просто замало еротичних сцен, можна створити власний варіант розвитку подій. Нині західний читач не комплексує, замахуючись навіть на визнаний літературний шедевр: це перетворилося з тренду на норму, а в інтернеті є цілі спільноти, де активні аматори-дописувачі кидають виклик професійним авторам, створюючи численні варіації на теми світових бестселерів.

Продукувати і критикувати

Читацька творчість набула таких масштабів, що кристалізувалася в окремий жанр. Одним із засадничих принципів фанфікшну є некомерційність: саме за таких умов шанувальники можуть гратися з улюбленим текстом, не порушуючи авторських прав. Тож найчастіше читачі публікують свої творіння на спеціалізованих сайтах у вільному доступі. Мистецька цінність таких текстів невисока, тож здебільшого вони функціонують за принципом споживання в замкненій системі. Автори читають та обговорюють одне одного. Утім, це типова риса тусовок літераторів-початківців як в інтернеті, так і поза ним. Особливість таких клубів (фендомів) полягає у, так би мовити, профільності: на одному сайті осіли потеромани, на іншому – фани вампірських саг чи зібрання творів Толкіна. І нав­випередки тренуються у варіаціях. Відтак сформувалася ще одна характерна риса жанру: автори не заглиблюються в пояснення певних деталей та контексту, адже практично всі читачі добре ознайомлені з оригіналом, на який спирається фанфік. Тобто орієнтований він на підготовленого адресата. Без книжки, яка спровокувала його появу, твір неможливий. Та й перевершити улюбленого письменника мало кому вдається, що ще раз доводить вторинність більшості таких робіт. Утім, професійно жорсткі критики з академічною освітою на таких веб-ресурсах майже не тусуються, а отже, шанси дістати обґрунтований негативний коментар і після того забути про творчість мінімальні.

Монетизація хобі

Якщо ж письменник-фанат вирішує, що написане ним гідне того, щоб стати книжкою, голов­них ознак вторинності варто позбутися. Наприклад, авторка знаменитої трилогії «50 відтінків» була змушена змінити імена головних героїв, щоб уникнути судових позовів від агентів Стефені Майєр, адже свої романи Е. Л. Джеймс створила як еротичну прозу за участю персонажів вампірської саги «Сутінки». Після цього «50 відтінків» одразу втратили будь-який зв’язок із первинним текстом, що, втім, не завадило підприємливій письменниці наголошувати, що саме її надихало, і в такий спосіб привабити частину аудиторії «Сутінок» та потрапити в стрічки новин під заголовками на кшталт «БДСМ-фанфік вампірської саги став бестселером».
Можливо, саме хвилею успіху романів Еріки Леонард Джеймс спричинений новий хід Амазону. У межах напряму «Kindle Worlds» авторам фанфіків пропонується опублікувати свої твори й отримати відсоток від продажу. Усе по-справжньому. До участі допускаються тексти, натхненні популярними книжками, іграми, фільмами тощо. Проблему авторських прав теж вирішили: у кількох лояльних митців придбали відповідні ліцензії. Таким чином, шанувальники «Сутінок», «Пліткарки», Джона Рейна, «Людини-тіні» та ще кількох всесвітньо відомих брендів масової культури можуть завантажити власний доробок на відповідну платформу й очікувати успіху. Звісно ж, тут немає такої свободи творчості, як на затишних любительських сайтах: твір повинен відповідати вимогам толерантності, не містити порнографії тощо, тоді як фанфіки для дорослих є окремим жанровим різновидом. Тим, хто пише продовження та відгалуження вампірських романів Енн Райс чи фентезійної епопеї «Пісня льоду й полум’я» Джорджа Мартіна, краще змиритися: їхні літературні кумири вкрай негативно ставляться до такої діяльності й найближчим часом навряд чи її ліцензують. А ось Джоанн Ролінґ до фанфікшну ставиться досить позитивно, тож, можливо, незабаром ми зможемо придбати кіндл-версію свіженьких пліток із містечка Пегфорд, де відбувається дія її найновішого роману.

Фанфікшн по-українськи

На теренах українського інтернету натрапляємо на кумедні оповідання, у яких обіграються ті чи інші стереотипні уявлення. Так, Живий Журнал юзерки Олександри Шелковенко цілком можна вважати еротичним фанфіком класичної української літератури з усіма її багатотиражними вусатими патріотами та галями масюківнами з червоними гвоздичками в кісках. Але фанфікшну як яскравого явища україномовного маскультного простору в нас немає, особливо якщо йдеться про вправляння на тему сучасних світових бестселерів.

У певному сенсі фанфіками є «Аглая» Артема Сокола (2010) та «Кобзар 2000» Братів Капранових (2001). У першому випадку йдеться про продов­ження «Вальдшнепів» Миколи Хвильового. Як відомо, наклад номера часопису, в якому опублікували другу частину роману, було знищено, і дотепер нікому не вдалося знайти бодай примірник у спецсховище. Сюжет втраченого твору відомий нам із переказу Юрія Лавріненка, який свого часу встиг його прочитати. Багато років потому Артем Сокіл вирішив написати власну версію завершення «Вальдшнепів», максимально наближену до оригіналу за стилем та змістом. (Враховуючи трагічну історію української літератури, дивно, що це досі не стало поширеною практикою.) Якщо вважати Сокола автором єдиної книжки, відмовившись від версії про те, що це псевдо когось зі знаних письменників, то принцип «письма заради письма», власне, заради того, щоб нарешті з’явилося продовження легендарного твору, і те, що «Аглая» навіть видана під однією обкладинкою з «Вальдшнепами» (покійний Хвильовий уже не здатен заперечити), дають підстави називати «сиквел» «романом від шанувальника». Стосовно ж «Кобзаря 2000», то Брати Капранови, які є радше медіа-постатями, ніж визнаними літераторами, замість того щоб створити інтертекстуальний продукт для знавців життя і творчості Тараса Шевченка з численними обіграваннями й прихованими натяками, написали дві добірки оповідань, «чоловічу» та «жіночу», використавши як заголовки назви Шевченкових текстів, і вмістили їх під одну обкладинку. Теж своєрідна фанська імпровізація.

Сюди ж можна було би зарахувати котляревщину – величезну хвилю епігонських творів першої третини ХІХ століття, що є наслідуванням зачинателя української літератури, а також другий том «Мертвих душ», виданий після смерті Гоголя шанувальником, який не міг змиритися з тим, що рукописи таки горять, і заразом вирішив підзаробити… Але це явища іншого порядку та іншої доби, так само як і античні драми, сюжети яких доповнювали один одного, фіксуючи в такий спосіб корпус міфологічних текстів.

Розваги епігонів чи графоманів

Чи є плодючість читачів особ­ливою формою графоманії? Можливо, це просто любов до чужих персонажів та світів і прагнення продовжити їм життя? У кожному разі письменницька слава з огляду на вторинність явища світить хіба що в межах вузької спільноти. Тобто певною мірою це «мистецтво для мистецтва». В умовах глобалізації та інтернетизації читачі дістали нагоду публічно висловити фантазії, відверто називаючи себе наслідувачами. (Тоді як епігони переконані у власній оригінальності). За розтиражованим висловом ЖЖ-юзера thedeadparrot, світ фанфікшну – гігантський караоке-бар, де є кращі й гірші співаки, але всі із зацікавленням слухають одне одного; до того вони співали чужі пісні кожен у своїй ванній. Цей жанр набуває популярності й на російськомовних теренах. Українці поки що власного масштабного ресурсу не мають. У нас значно популярніші спільноти аматорів-оригіналів. Утім, і сучасна українська література досі не накопичила достатньої критичної маси хороших текстів, унаслідок чого відверто бездарні твори виходять книжками, здобувають аудиторію та дістають критичну рефлексію на значно вищому рівні, ніж того варті. Власники клавіатур і кулькових ручок, не комплексуючи, називають себе справжніми письменниками. До того ж експансія західного маскульту відбувається здебільшого російською мовою, а отже, породити творчу читацьку реакцію українською на порядок складніше.