Культура

  ▪   Тиждень

Квітка зла

За два роки до того, як Микола Куліш створив свою «Маклену Ґрасу», Джеймсу Джойсу запропонували заново написати для оперного лібрето текст однієї Байронової поеми. Той відповів: «Мої манери ніколи не були такі погані, щоб переписувати великого англійського поета». Та Джойс кокетував: без поганих манер, а надто без уміння завжди казати правду жодне мистецтво неможливе.

Українського драматурга Наталію Ворожбит дотепер більше ставили в Росії та Великій Британії. І ось 29 червня на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка відбувся допрем’єрний показ її п’єси «Квітка Будяк», написаної за мотивами саме «Маклени Ґраси». Перетворювати текст під нову постановку – норма сучасного театру. Тут маємо радше новий твір, хоч і написаний із глибоким знанням уртексту, – на порівнянні двох п’єс можна захищати дисертації. Тематично-мелодичному матеріалу Куліша Ворожбит дала свою фактуру і гармонізацію, кажучи мовою музики.

Юрій Шевельов вважав, що «Маклена Ґраса» була найкращою п’єсою автора, бо, написана не про Україну, не затуляла побутом концептуальної проблематики самотності закиненої у світ людини. Наталія Ворожбит пішла водночас уперед і назад: у «Квітці Будяк» до останку вилущено архаїку побуту умовної Польщі 1930-х і на кістяк епізодів нарощено сире м’ясо сучасної української дійсності. Вистава починається зі слайдів і цитат у стилі німого кіно з Курбасової постановки 1928 року іншої п'єси Куліша «Народний Малахій». Вони ніби натякають: ось і результат «реформи людини» – уся так звана наша сучасність з аутизмом замкненої на собі політичної демагогії, засудженими політиками, невиплаченими кредитами, краденими смартфонами, проституцією, ґвалтом, сваволею колекторів і кишеньковим Богом, від якого українець вимагає вирішити найдріб’язковіші проблеми.

Власне, все те, чого український театр досі сахається та що глядач у глибині душі жадає бачити: себе, виписаного з любов’ю і ненавистю, десь посередині між гоголівськими плачем та сльозами. Україна цього глядача виникає між текстами Куліша і Ворожбит як нескінченність між паралельними дзеркалами. Першорядний акторський склад переконливо робить її реальною.

Рівно 80 років тому Курбасова «Маклена Ґраса» була мінімалістичним експериментом, побудованим на інверсіях акторських амплуа й підкресленні загальнолюдської ситуації. Постановка Станіслава Мойсеєва – це, навпаки, «багатий театр», у якому, щоправда, і Єжи Ґротовський знайшов би для себе точку опори: до брутальності близький контакт із глядачем та невідпорний катарсис. Зовсім різні прийоми працюють на остаточний результат: і «академічна» основа, і гротескна умовність, і, можливо передусім, роман із брехтівським театром, де припанковані «зонґи», звернені до глядача монологи й виразна деталь промовляють із чіткої етичної (політичної?) позиції.

Звичайно, постановка не без провисань: після радості упізнання тексту в тексті, а в них і живої сучасності, на початку другої дії темп спадає й дещо відпускає глядача перед фіналом. Але пронизлива, без сентиментів щирість лишається. Моторошна м’ясорубка, крізь яку творці вистави проганяють персонажів, і є ми з вами, а «Квітка» насправді виявляється медитацією про невлаштованість та неминучу поразку людини в будь-якому суспільстві, яке автори, утім, не хочуть ані приймати, ані гучно судити. Квітка Будяк – це справді і квітка, і будяк. І, на відміну від Кулішевої Маклени, вона вже не обіцяє повернутися. То справжнє беззмістовне, непотрібне існування, як і активіст-ескапіст із соцмережі, як і жалюгідний діляга Магар, котрий насправді не менше за інших шукає внутрішньої самоонови.

Коли Станіслава Мойсеєва рік тому призначили на місце Богдана Ступки, однією з найбільших інтриг було те, у якому напрямку рухатиметься театр. Новому керівникові потрібен був сильний жест, і «Квітка» стала ним – свідомим естетичним маніфестом: цей театр хоче сучасною мовою говорити про найважчі для кожного речі в діалозі із забутою, а насправді живою класикою. Ті бажання, мова і діалог не просто цілком європейські – «Квітка Будяк» перевершує середній рівень того, що можна побачити, приміром, на сцені «Дойчес театр» чи «Фольксбюне». А постріл у лектора, який у «нульовій» сцені намагається нудьгарити про Куліша і Курбаса, – це постріл в український провінціалізм, у заскорузлість академізму. Постріл у труп, який український театр нарешті має скинути зі своїх плечей.