Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 листопада, 2010   ▪   Богдан Горобчук   ▪   Версія для друку

«Українське телебачення знаходиться в глухому куті»

Ведучий та автор телепрограм Євген Михайлов про «совковий» стан національного телепростору та державну політику щодо медіа
«Українське телебачення знаходиться в глухому куті»

– Ваш новий телепроект «PROчитання» і ваш давній проект «bookCITI» для канату «СITI» - доволі подібні між собою за форматом. Наскільки легко було переконати продюсерів «ТОНІСА» на програму такого формату, враховуючи, що «bookCITI» припинив існування, наскільки мені відомо, з фінансових причин.

– Проблема в тому, що усі основні проекти, які існують зараз на українському телебаченні майже на всіх каналах, пов'язані із фінансовою рентабельністю. Проекти, які спрямовані на більш вузьку цільову аудиторію, які не є попсовими, – вони гірше фінансуються, або ж не фінансуються взагалі. «bookCITI» припинив своє існування тільки у зв’язку з тим, що було відсутнє фінансування. Останні шість чи сім місяців ми віддавали цю програму каналу «СITI» і «КІНО» фактично безкоштовно.

На сьогоднішній день ситуація абсолютно не змінилася, хоча й дехто розповідає, що рекламний ринок на телебаченні збільшився.

– Тобто ініціатива створення програми «PROчитання» йшла не від вас, а від ТОНІСа?

– Саме так. Після коротких перемовин нам було запропоновано зняти пілотний випуск програми. Я можу з тобою погодитись – він можливо й нагадує «bookCITI», але залишилась та основа, яку я не хочу руйнувати. Основа, яка має донести інформаційний блок стосовно присутності на ринку нових книжок, і інша основа – інтерв'ю із письменником, який доносить глядачам не так про те, що він пише, як про те, як він бачить світ, як він його сприймає. Але виник і цілий ряд нововведень, зокрема – представлення творчості молодих поетів ними самими, графологічна експертиза текстів письменників, репортажна лінійка з презентацій книг.

– Чи не свідчить те, що ініціатива надійшла від продюсера, про виникнення в сучасного телебачення потреби в програмах подібного формату – орієнтованих на інтелектуального глядача.

– Я би сказав дещо інакше – це потреба в пошуках нішевості. Що таке телебачення, за великим рахунком? Телебачення – це бізнес-проект, спрямований на те, щоби максимально дорого продати рекламний час. В даному контексті проекти, які існують і з'являтимуться на телеканалах – це своєрідні прошарки між рекламними блоками.

В мене склалося таке відчуття, що більшості топ-менеджерів все рівно, про що робити проекти. Головне – щоб вони тримали аудиторію, щоб цієї аудиторії було більше, ніж у інших каналів, щоб рекламний час був дорожчий. Але є люди, які усвідомлюють, що настав час, коли потрібно уже звертатися безпосередньо до аудиторії, яка на сьогоднішній день не заангажована до телебачення, яка його ігнорує. І зараз цю аудиторію можна зачепити лише запропонувавши їй новий інформаційний продукт, який за наповненням буде близьким до інформації, яку люди отримують з мережі Інтернет. До того ж цей продукт має бути орієнтованим на інфопростір нашої країни – в якому ці люди існують. Таким чином можна підтягнути до каналу частку аудиторії, яка абсолютно не інтегрована в телевізійний простір України. Зокрема, залишилась незайнятою ніша, яку можна назвати «інтелектуальні проекти».

– Тобто телебачення отримує небачений досі, принаймні у нас в останні роки, потенціал стати «розумним»?

– Якщо говорити про потенціал, то я вважаю, що в соціум за допомогою телебачення мають вкидатися нові свіжі ідеї, які будуть в соціумі циркулювати, обдумуватись, отримувати реалізацію. Наразі цього не відбувається. Абсолютно. Я вважаю, що це один із основних недоліків нашого сучасного телебачення. Адже за кордоном уже реалізовано цілий ряд «футуристичних» телевізійних проектів, в яких ідеться про те, яким може бути світ майбутнього: міста, побут, техніка тощо. Коли людині – незалежно від того, це письменник, офіс-менеджер чи будь-хто інший – вкидають нові свіжі ідеї – вона починає задумуватись над ними, розширювати свій простір, починає інакше ставитися до того, що реалізовує безпосередньо зараз. Окрім майбутнього, яке може бути тим або іншим завдяки ідеям, які вкидаються зокрема через телебачення, можна іще говорити про формування держави. Без повноцінної апеляції до свого минулого ми не зможемо сформувати адекватного майбутнього.

Дивлячись канал«Viasat History»я розумію, що люди, які створюють програми для нього, творять особливу картину минулого. Я іноді себе ловлю на думці, що знаю деякі проміжки історії Англії знаю краще, ніж відповідні періоди української історії – адже дивлячись цікавий і якісний продукт я отримую цю інформацію. А у нас немає ні одного – ні документального, ні телевізійного, ні кіносеріалу відповідного ґатунку, який міг би легко, красиво і без ідеологічного пресингу донести глядачам інформацію. Цей пласт програм повністю відсутній – він нікому не потрібен, його ніхто не хоче створювати.

– А чи не могла б держава замовити такі проекти? Якщо вже держава фінансує музеї, бібліотеки, відвідування яких не є таким вже масовим – чи не могла би влада переключити фінансування на значно більш потужні засоби доступу до аудиторії?

– Як показує досвід – не могла б. Вона цього не робить. Десь приблизно рік тому в ефірі програми «Вторгнення» був присутнім Мирослав Попович, основною темою програми була концепція національної ідеї: що це таке, чи вона потрібна. І на запитання до пана Мирослава стосовно того, чи зверталися офіційні державні мужі в інститут філософії імені Сковороди за розробками відповідних концепцій та ідей національного рівня, він відповів мені – «ні». За останні п’ять років ніхто не потурбувався тим, щоби зробити запит нашим науковцям, філософам – для того щоби зрозуміти – куди має держава рухатися. З цього випливає простий висновок: держава не зацікавлена у створенні й допомозі у формуванні особистості, яка потім впливатиме на цю державу завтра. Державу задовольняє те, що є сьогодні – без жодного розвитку.

– Таким чином консервується совок?

– Ми його продовжуємо наслідувати, копіювати, калькувати, при чому в неприємних, як на мене проявах. Повертаючись до попереднього запитання – держава не хоче нічого змінювати, наприклад, в каналі «Культура». Я нікого не хочу образити з цього каналу, але тим не менше: ти його просто перемикаєш, коли моніториш телепростір: на ньому не можна зупинитися, бо це за межами якогось мінімального бачення суті, естетики і стилю. Таке враження, що ти потрапляєш десь в кінець сімдесятих, при чому в неякісному виконанні. Це відбиває будь-яке бажання отримувати інформацію про культуру, принаймні – з такого джерела.

– Складається враження, що сучасне телебачення узагалі не спрямоване на високу культуру, хоча, наскільки мені відомо, така ситуація в нашій країні була далеко не завжди.

– Справді, з власного досвіду скажу: на початку 90-х я працював на каналі УТ1 в музичній редакції. І як мінімум раз на тиждень, то й два, в прямому ефірі показувались трансляції балетів, опери. Тобто певний сегмент був наповнений дуже якісним інтелектуальним продуктом. Великий відсоток ефіру займала якісна класична музика. А хто зараз показує концерти органної музики, який із каналів? Та ніхто. Який зараз контент провідних каналів? Це попса. Я нічого не маю проти попси – від цього нікуди не дінешся. Але з іншого боку – орієнтація іде на нівелювання інтелектуальної складової телебачення. Вона чимраз тим більше деградує. Принаймні – до цього часу так було.

– Ви сказали, що працювали в музичній редакції УТ1, я знаю, що ви були головним режисером на М1. Як так сталося, що ви стали ведучим?

– Свого часу мене запросили працювати на телеканал Сіті в якості режисера-постановника ранкового блоку. В той же час починалась робота над програмою «BookCiti», там мав бути зовсім інший ведучий. Але після того, як відбувалися довгі напружені проби з різними людьми, керівництво каналу запропонувало стати ведучим програми саме мені. Для мене це було несподіванкою, адже до цього я почувався виключно режисером. Аби стати ведучим, мені потрібно було подолати передовсім мовну проблему – тобто повернутися, так би мовити, в своє україномовне дитинство. Я виріс в україномовному середовищі, в школі я навчався україською мовою, але у вузі перейшов на російську. І ось це повернення було для мене найскладішим моментом. Але, як то кажуть, гра була варта свічок – у мене з'явилась можливість безпосередньо, не через іншого ведучого, як було за часів мого режисерства, реалізовувати свої проекти. Адже все, що я роблю в цьому житті – це в першу чергу для себе. А вже потім це проектується на оточуючий простір, якщо дозволяють обставини, сміливість. А наскільки вже інші це сприймають або не сприймають – це вже інше питання.

– Але ж з стаким підходом до створення телевізійних продуктів – чи можна взагалі говорити про те, що це «формат»? Це вже якесь «телебачення для себе»…

– Але ж яка різниця – телебачення для себе, чи для інвесторів? Якщо є аудиторія відповідна і там, і там, і до того ж це телебачення приносить гроші – то я не бачу різниці. Думаю, не бачать її і топ-менеджери: якщо бізнес приносить прибуток – то він ефективний.

– Але топ-менеджери впливають на пересічного українця значно більше, аніж будь-яка людина з міністерства культури…

– Так

Тож чи не є їх роль у суспільстві зараз радше негативною, аніж позитивною – при таких важелях впливу на його розвиток?.

– Для людини мають існувати неписані правила та закони. В тому числі й для топ-менеджерів.

– Тривалий час в українському інфопросторі циркулювала ідея громадського телебачення. Чи актуальна ця ідея наразі, чи це просто черговий проект, який ніколи не реалізується?

– Думаю, на сьогоднішній день наше суспільство іще не доросло до реалізації цієї ідеї. Для того, щоб реалізувалася ідея громадського телебачення – мусить бути високий рівень самостійності громадської думки, відношення до себе й до оточуючого світу. Наше ж суспільство в своїй більшості продовжує існувати за рахунок стереотипів пострадянського простору, в якому ця концепція просто не може реалізовуватись. До того ж я не впевнений, що бабуся з якогось райцентру погодиться віддати 10 гривень зі своєї пенсії на фінансування громадського телебачення. З іншого боку – на сьогоднішній день не існує адекватної українським реаліям і потребам концепції громадського телебачення. І, припускаю, що років 5-7 такої концепції іще не з'явиться – залишається сподіватися лише на потуги прийдешнього покоління.

– Якби уявити собі гіпотетичну ситуацію: у вас є необмежене фінансування та дві години прайм-тайму на одному із рейтингових телеканалів. Яку телепрограму ви зробили б?

– Я зробив би концептуально відмінну від сучасних ранкову програму, яка несла би зовсім іншу інформацію, інші емоції, інше ставлення до оточуючого світу. Дуже хочеться, щоби люди усміхалися, а не плювалися від ранкових ефірів. Адже ранок людини – настільки енергетично потужний, що формує зрештою цілий день. Дні складаються в тижні, а далі – в ціле життя. Я вважаю, що ми своє життя можемо проживати інакше. Набагато якісніше і цікавіше, гармонійніше.

– І в цьому може допомогти телебачення?

– Так. Як це не парадоксально звучить – в цьому може допомогти телебачення. Адже зараз телебачення виконує протилежну функцію. Люди, які свідомо наповнюють ефір відвертим негативом – вони чинять нечесно. Є іще інший момент, який в цій ситуації взагалі виглядає жахливо – я маю на увазі дитяче телемовлення. Це взагалі катастрофа.

– Чи є можливість змінити цю ситуацію?

– Державотворцям, які відповідають за українське телебачення потрібно люто наїхати на канали і вимагати від них створення якісного продукту для дітей. Це дуже важливо, оскільки як би банально це не звучало – сьогоднішні діти, це завтрашні громадяни, які формують українське суспільство та державу. Чомусь французи на законодавчому рівні добилися від каналів виробництва якісного дитячого телемовлення, дотримання квот на дитячі програми. Ми знову повертаємося до питання держави, яка зацікавлена або не зацікавлена у відповідних кроках. На сьогоднішній день, дивлячись наші телеканали, передовсім – дитяче мовлення, ми розуміємо, що державі відверто наплювати на дітей, які завтра стануть повноцінними громадянами України.

Наша середня освіта – це взагалі катастрофа. Ми з цього приводу мали розмову із Іваном Малковичем: як змусити, або ж як зацікавити батьків у тому, щоб читати маленьким дітям дитячі книжки. Втягнувшись у світ читання, дитина сама далі не зможе жити без читання: а це розширює її свідомість, її кругозір. Але чому цим ніхто не займається на державному рівні? Чому усе закінчується на тому, що треба вивчити абетку, навчитися писати, читати, а потім піти у школу і отримати там купу непотрібної інформації лише для того, щоб могти правильно порахувати здачу в магазині чи купити пляшку горілки?

Буквально позавчора спілкувався із клінічним психологом і ми торкнулися теми, яка взагалі мене вразила. Професійний психолог заявляє, що наша сучасна освіта повністю орієнтована на дівчат. Абсолютно уся сфера середньої освіти орієнтована на освіту жіночу, а не чоловічу. Цим закладаються глибокі індивідуальні проблеми, які згодом реалізуються через сімейне насильство, алкоголізм, наркоманію тощо. У чоловіків виникає жахлива нереалізованість. Я запитую у психолога – чи були у вас якісь консультації із людьми, які розробляють програми середньої школи? Хтось цікавився – що потрібно зробити і як це потрібно зробити – щоби виправити ситуацію на краще. У професійних психологів, а не у некомпетентних людей? Ні! Ніхто не звертався, не звертається і не збирається звертатися. Нікому це не потрібно.

– Чи приміряєте ви на себе роль літературного критика чи арбітра при підготовці програми «PROчитання»?

– Я ніколи не намагався стати якимось літературним критиком, я завжди свідомо відмежовувався від цієї ролі. Я намагаюся ставитися до книг, про які розповідаю, як пересічний читач. Не хочу занурюватися в якісь професійні структурні, лінгвістичні розборки. Я розумію, що це не потрібно ні мені, ні людям, які дивляться мою програму. Якщо комусь потрібен більш серйозний підхід – нехай прочитає книги того ж Тараса Лютого чи інших інтелектуальних авторів.

– Якщо говорити про інший ваш проект – «Вторгнення» - то який формат цієї програми і які теми зачіпаються там?

– Вторгнення – програма, побудована на бесіді з цікавою людиною, яка може бути представником дуже різних професійних сфер. Розмова виходить відповідною: починаючи філософськими чи культорологічними темами і закінчуючи наукою чи взагалі простими соціальними проблемами. Моя першочергова задача – вийняти відповідну інформацію із людини, яка приходить. Якщо це нейробіолог і ми спілкуємось про мозок – робиться акцентуація на тому, що мозок працює зовсім не так, як ми собі це уявляю. Якщо це розмова про гопників як антропологічну заданість – то це інший акцент. Мета програми – щоби глядачі зрозуміли, що на буденні речі, з якими ми постійно контактуємо, можна було поглянути з зовсім іншого ракурсу, і він є таким же реальним, як і наше буденне сприйняття, але – іншим, можливо – цікавішим.


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
  • Думаю, найдосвідченішими розвідниками могли б стати таксисти. Ба навіть уже стали, з єдиною поправкою: всю зібрану інформацію вони перетравлюють самі та згодовують колегам. Від їхньої інфи, що здобута на шляхах війни, жодної користі — лише змарнований настрій та трохи гумору, якщо сам «розвідник» має таке почуття.
    24 вересня, Вікторія Малишева
  • Наскільки убезпечений від російських впливів український медіа-простір
    23 вересня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено