Культура

Меблевий джем

Польські музиканти-експерименталісти Karbido, відомі багаторічною співпрацею з поетом Юрієм Андруховичем, привезли до Києва свій сольний проект «Столик».

У цьому перформансі, який узяв кілька призів на міжнародних фестивалях, четверо музикантів упродовж години грають на невеличкому столі, нашпигованому мікрофонами й нестандартними музичними інструментами. Вони то ворушать пальцями біля його країв, то припадають до отвору в кришці, начитуючи слова в невидимий рупор, то луплять, то шкребуть, то грюкають. Джемують то як африканські племена, то як академічні джазмени. Карбідівці демонструють феноменальність музичного слуху й приголомшливу здатність грати на всьому. У перформансі беруть участь леза, пилочки для нігтів, монети, папір, склянки з водою, пластикова соломинка, смички і грифи струнних, прикручені до країв столу.

Причому дійство аж ніяк не нагадує ярмарковий балаган і загонисту гру на ложках, навпаки, це інтелектуальний акт. Повсякденні дрібнички потрапляють у промені софітів, і стає зрозуміло, що вони нічим не поступаються «класичним» інструментам – їхньому звучанню потрібно лише додати гучності. Тут чітко проступає постмодерний принцип: ієрархії створені штучно, і канонічні об’єкти часто-густо можуть ділитися своїми ексклюзивними повноваженнями з «низовими». На користь постмодерних ідей свідчить і структура перформансу. Karbido – це не лише музиканти, а й драматурги. Чотири сторони столу символізують чотири сторони світу, які вступають у розмову. Кожна демонструє свій характер, кожна впливає на розвиток спільних відносин. Вони дуже різні, їм тісно, але маленький столик один, і немає іншого виходу, аніж користуватися ним спільно. Таку музику не можна назвати цілком авангардною – вона не шокує й не штовхає до незнаних меж сприйняття. Вона фантазійна, але чітка, структурована і… комфортна. Утім, для київської сцени досі є андеграундом – саме тому перформанс, попри активне анонсування, зібрав заледве сотню слухачів. Шкода, що на таку музику в українській столиці бракує попиту – вона розсуває принаймні межі зашкарублих уявлень. Але разом із тим можна подякувати, що «Столик» у Києві заграв, та ще й у Національному палаці мистецтв «Україна» – таких прецедентів має бути більше. Щоб показати, що межі не остаточні.