Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
30 травня, 2013   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Канни   ▪   Версія для друку

Список Спілберґа. Очільник журі став головним героєм 66-го Каннського фестивалю

Каннський фестиваль-2013 запам’ятається двома головними моментами. Перший – сильна конкурсна програма, в якій майже не було відверто провальних стрічок. Другий – Стівен Спілберґ, голова журі нинішніх Канн, повернув собі славу мудрого і сміливого митця, яка раніше повивала його ім’я, а потім, з огляду на купу недоречних фільмів, забулася.
Матеріал друкованого видання
№ 21 (289)
від 30 травня, 2013
Список Спілберґа. Очільник журі став головним героєм 66-го Каннського фестивалю

Колись Франсуа Трюффо сказав про Спілберґа: «Найдужче мені подобається в ньому Ґодар». Трюффо був людина мудра й абикому таку характеристику не дав би.

Словом, вийти зі становища краще, ніж це зробив автор «Списку Шиндлера», не бачиться можливим. Звичайно, були якісь компроміси (а де їх немає?). Мабуть-таки, Береніс Бежо («Пальма» за найкращу жіночу роль; фільм Асґара Фаргаді «Минуле»/«Le passé») не була найсильнішою актрисою нинішніх Канн. Та й приз журі японцеві Гірокадзу Корееда за мелодраму «Син у батька»/«Soshite chichi ni naru» – це, схоже, свого роду реверанс услід японському кіно, що відходить. Але все це дрібниці – не лише прощенні, а й цілком необхідні поступки. Та головне, що зробив Спілберґ, цей літній батько сімох дітей, цей постачальник усій планеті голлівудської продукції, – він показав і довів, що світом править любов. Адже відразу зрозумів, що робота Абдельлатіфа Кешиша «Життя Аделі. Розділи 1 і 2»/«La vie d’Adèle» – зовсім не фільм про лесбіянок, як уявляють. Це стрічка про складні людські матерії, як-от кохання, дружба, самоповага.

У день, коли на сцені театру «Люм’єр» (головного майданчика Каннського фестивалю) вручали «Пальми», Париж був геть розбурханий – близько 200 тис. осіб вийшли маніфестувати проти легалізації одностатевих шлюбів. Тієї самої миті, коли Кешиш говорив із лаштунків про свободу, повагу до особистості, в Парижі в’язали особливо галасливих маніфестантів. Один із французьких телеканалів використав ситуацію і поділив картинку на екрані навпіл. Ліворуч промовляє кінорежисер, праворуч під його слова орудують паризькі поліцейські. Хто після цього говоритиме про «чисте мистецтво»?

Водночас дорікнути постановникові стрічки кон’юнктурою важко: його фільм про любов, ту, яка не розрізняє ні статей, ні соціальної нерівності, ні кольору шкіри. Нагородження Кешиша не стало несподіванкою – за нього вболівали, здається, всі. Окрім, мабуть, тих, хто тримав кулаки за Джима Джармуша та його стрічку «Виживуть лише коханці»/«Only Lovers Left Alive». Але й вони в глибині душі розуміли: їхньому обранцеві навряд чи що світить. Отож, поміркувавши ще трохи, погодилися зі Спілберґом та його командою. Джармуш – дивовижний митець, наділений надзвичайно легким подихом і витонченим саркастичним розумом, але його кінотвір – чарівна розумна віньєтка. Не більше. А робота Кешиша – висловлювання, глибока й різка відповідь на суворі запитання сьогодення.

Не стало несподіванкою і удостоєння братів Коен другої за значущістю нагороди Каннського фестивалю (Гран-прі) за їхній фільм «Усередині Льюїна Девіса»/«Inside Llewyn Davis». Нев’янучі Коени, як завжди, сумні, дотепні й відмінно знають, що життя людське мало значить із погляду багатомільярдного натовпу, який населив Землю. І що можна рипатися, нарікати, досадувати, але твоє життя йтиме так, як того хоче сама Природа. Головний герой – із породи безнадійних невдах. І таким залишиться до скону. Ані найменшого просвітку. Адептів оптимістичного кіно просимо не турбуватися.

Власне, мало виявилося на церемонії закриття 66-го Каннського фестивалю чогось такого, що викликало б бурхливе невдоволення аудиторії. А втім, публіка втішена тут завжди – для неї, на відміну від 5 тис. акредитованних журналістів, які мчать від зали до зали й до ночі відсилають редакціям тексти, тутешнє дійство – виключно свято. До того ж дарованому коневі у зуби не дивляться. А журналісти – народ прискіпливий. І вони добряче нарікали, почувши, що приз за режисуру дістався мексиканцю Аматові Ескаланте за кримінальну драму «Елі»/«Heli». Зауважимо, цю стрічку було показано в найперший день, і з огляду на сильних конкурентів до кінця фестивалю про неї геть забули. Окрім тих, хто так і не пробачив кінематографістові скручення просто в кадрі в’язів гарненькій болонці та підпалювання геніталій одного з героїв.

Зате як зраділи найкращій чоловічій ролі! Брюс Дерн, котрий працював іще з Гічкоком, у чорно-білому фільмі Александера Пейна «Небраска»/«Nebraska» в образі старого, що з’їхав із глузду, показав вищий клас. Майже цілковита відсутність міміки сховала, як айсберг під водою, всі прояви почуттів під його похмурим нерухомим обличчям. Але очі грали, і життя під маскою діда, що спився, іскрилось.

Окремо зазначимо, що жодна з головних нагород – ані «Золота пальма», ані Гран-прі, ані приз за режисуру й спецприз журі – не дісталася суто європейському фільмові. Кешиш – хоч і громадянин Франції, але все-таки виходець із Тунісу. Тут безжально оголено пустоту, яка заволоділа європейським кіно: його увага зосередилася на Фройді («Джиммі П.» /«Jimmy P» Арно Деплешена), пошуках статевої ідентичності й експериментах із власним тілом («Молода й гарна»/«Jeune & jolie» Франсуа Озона), наслідуванні великих кінорежисерів (псевдофеллінівщина «Великої краси»/«La grande bellezza» Паоло Соррентіно), журбі за формою при відсутності дохідливого змісту («Тільки Бог простить»/«Only God Forgives» Ніколаса Віндінґа Рефна). Зате міцнішають Схід і Латинська Америка. Стомленій Європі залишається все це лише із сумом фіксувати. А ми готові засвідчити ще й той факт, що Каннський фестиваль скоро лусне. Не від поважності, ні – від тих натовпів акредитованого люду, якими щороку приростає і без того найбільший у світі кінофорум. Із розвитком інтернету кожен ЗМІ пухне від блогів, а блогери акредитуються від видань як журналісти. Як наслідок – перегляд кожного фільму стає подією: на нього потрібно приходити за годину, півгодини відстоювати чергу і ще півгодини сидіти в залі, чекаючи початку. Тут давно вже всього бракує: місць у залах, вільних комп’ютерів у прес-центрах. Зате неабияк посилено заходи безпеки. Тепер на вході в Палац фестивалів потрібно подолати п’ять рівнів охорони. Характерна сцена о пів на восьму ранку, коли учасники чвалають на перший показ: порожніми пляжами ходить чоловік із металошукачем, сантиметр за сантиметром обстежуючи пісок. Атож-бо, антитерористичні заходи. Тому з пляшкою води до палацу ввійти не можна: в ній легко сховати бомбу. На вході височіють гори відібраної напівпорожньої пластикової тари. Спочатку на першому поверсі витягують із сумки пляшку, потім на другому ти можеш у спеціальній точці отримати іншу, ну, а на третьому, при вході в зал, її теж віднімуть.

Такий-ось кругообіг води в природі.

Основні переможці Каннського фестивалю + сюрприз

«Життя Аделі. Розділи 1 і 2», Абдельлатіф Кешиш – «Золота пальма» і приз Міжнародної асоціації кінокритиків

Цей фільм дихає безмірною повагою до всілякого пориву людської душі. Юна Адель (Адель Екзаркопулос), старшокласниця, знемагає від любовного томління. І раптом з’являється дівчина із блакитним волоссям – розумна і приваблива художниця Емма (Леа Седу). Дві молоді актриси грають із тією достовірністю, яка ненавченому оку бачиться здатністю жити в кадрі, а навченому – результатом титанічної праці режисера.

«Усередині Льюїна Девіса», Джоел та Ітан Коени – Гран-прі

Герой фільму Льюїн Девіс – фолк-співак, який творив іще до Боба Ділана, тож, можливо, не мав себе з ким порівняти. Із ним не хочуть розмовляти продюсери, його зневажає колишня дружина, а найвідповідальнішої миті на руках у нього виявляється чужий кіт. За дотепністю й гумором безнадію помітно не відразу, але, вже засвоєну одного разу, ти шукаєш і знаходиш її в кожному фільмі плідних братів. Тут можна сміятися до сліз і плакати до реготу.

«Елі», Амат Ескаланте – приз за режисуру

Молодий режисер зняв картину про жорстокі звичаї мексиканської глибинки. Ворогів тут вішають на автоестакаді, а життя людини коштує не більше за життя цуцика. Ескаланте зумів виткати грубе полотно реальності, яке пахне пилом і кров’ю, а мовчазна неквапливість оповідання cпрацьовує куди краще, ніж усі постріли, яких тут задосить. Із прокатом у Європі латиноамериканець, звичайно, матиме проблеми, але за рік-другий із нього виросте відмінний кіномитець.

«Доторк гріха», Цзя Чжанке – приз за найкращий сценарій

Чотири включені до фільму новели з життя сучасного Китаю про одне: спроби людини боротися з несправедливістю. Кожен робить це на межі сил і відповідно до власних уявлень про дозволене, але здебільшого останні мають колір крові. Прийом, використаний кіномитцем (об’єднання різних сюжетів у один), не новий, але в «Доторку гріха» його відмінно посилює однаково сувора стилістика всіх чотирьох оповідей.

Гірокадзу Корееда, «Син у батька» – приз журі

Історія двох родин, які дізналися, що п’ять років тому їхніх синів переплутали в пологовому будинку, насправді глибша, ніж видається, і не вельми зрозуміла західному глядачеві. Сім’ї вирішують помінятися нащадками – журба в усіх несамовита. Ну навіщо, здавалося б? Те ж таки запитання ставить і режисер, але в нього, на відміну від європейця, є відповідь: у сучасній Японії все ще сильні самурайські традиції, згідно з якими кревна спорідненість важливіша за любов.

«Виживуть лише коханці», Джим Джармуш – не отримав нічого, але не сказати про нього не можна

Адам (Том Гіддлстон) і Єва (Тільда Свінтон) живуть разом від бозна-яких часів. Він мешкає у Детройті, а вона – тимчасово у Танжері. Обоє вампіри. Але давно перестали пити живу людську кров, бо всі люди – зомбі, й вона, вочевидь, шкідлива. Зазвичай заповітну рідину вони дістають у знайомого лікаря на станції переливання. Запаморочливої краси кінокартина й такого самого запаморочливого сарказму стосовно всіх нас.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.