Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
10 лютого, 2011   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

Магеллан Шевченко

Взявши Тараса Шевченка у подорож до Аральського моря, капітан Алєксєй Бутаков збагатив художню спадщину Кобзаря кількома десятками замальовок. Через це казахи називають Шевченка родоначальником казахського живопису
Матеріал друкованого видання
№ 5 (170)
від 4 лютого, 2011
Магеллан Шевченко
Тарас Шевченко
Якщо вам випаде потрапити до Вісбадена (південний захід Німеччини), обов’язково побувайте на горі Нерона, де височіє гарна православна церква. Поруч із нею – цвинтар, історія якого почалася в 1856 році. Блукаючи поміж восьми сотень поховань, ви побачите чимало знайомих прізвищ, так чи інакше по­в’язаних із Україною. Для мене ж найбільшою несподіванкою було натрапити тут на… Шевченків слід! Пройшовши центральною алеєю і повернувши праворуч, я опинився біля скромної могили контр-адмі­рала Алєксєя Бутакова.

Моряк та поет

Про Бутакова мав би чути, напевно, кожен десятикласник, адже це саме той начальник Аральської описової експедиції, який навесні 1848 року домігся включення до складу своєї команди рядового 5-го лінійного батальйону Тараса Шевченка і таким чином надовго порятував його від солдатчини. Йому потрібен був художник, який би замальовував краєвиди берегів та островів Аральського моря, – а тут ось, в Орську, що за 300 км від Оренбурга, – випускник Академії мистецтв у солдатській уніформі! Шевченка рекомендували Алєксєю Бутакову оренбурзькі друзі поета. І все ж 32-річному лейтенантові треба було мати сміливість, щоб зважитися на вельми ризикований крок: він не міг не знати, що «височайшою» волею імператора Шевченкові заборонено «писать и рисовать». 

Але імператор далеко, а тут, в Оренбурзькому краї, господарем був генерал-губернатор Владімір Обручов. Та й саму експедицію організувало Військове міністерство (Морське відомство тільки забезпечувало її особовим складом), і це полегшувало справу, оскільки все вирішувалося в ме­жах одного відомства. Обручов не заперечував, тож у травні 1848 року рядовий Шевченко вже знайомився з Бутаковим. Йому належало супроводжувати транспорт, який вирушав у тяжку й довгу дорогу до щойно збудованого форту Раїм, розташованого аж на березі річки Сир­дар’я, за 800 км від Оренбурга. 

Похід

Менш як за два місяці (березень – квітень 1848 року) в Оренбурзі збудували для експедиції шхуну «Константін» (так звали сина Ніколая І, якого імператор поставив на чолі російського флоту). Шхуна була досить велика: трюм 14,3 м завдовжки, 4,9 м завширшки і майже 2 м завглибшки. Утім, її ще треба було в розібраному вигляді доправити до моря. Можна тільки уявити собі той караван, який вирушив з Орська до форту Раїм. Возовий транспорт експедиції складався з 1,5 тис. башкирських однокінних підвід, які рухалися під прикриттям роти піхотинців, двох сотень оренбурзьких козаків і двох гармат з обслугою (треба було убезпечити себе від можливих нападів грабіжників із Хівинського ханства). А був же ще й верблюжий транспорт – 3 тис. (!) верблюдів із 560 погоничами-казахами, яких прикривали 150 уральських козаків. 

Подорож до Раїма, почавшись 11 травня 1848 року, тривала 39 днів. За день караван завдовжки дві версти долав 20–25 км. Тарас Шевченко йшов пішки в авангарді транспортної колони. На ніч йому давав притулок штабс-капітан Алєксєй Макшеєв, географ, відряджений із Петербурга для участі в експедиції. Пізніше Макшеєв згадував ті довгі переходи й свої вечірні розмови з Шевченком у джуламійці (наметі): «Увесь похід він (Тарас Шевченко) проробив пішки, окремо від роти… Він був веселий і, очевидно, дуже задоволений привіллям степу та переміною свого становища. Похідна обстановка його нітрохи не пригнічувала. Коли після тривалого походу ми приходили в укріплення, де мали можливість замінити сухарі на воду, на свіжий хліб і хороший квас, Тарас Григорович жартома звертався до мого слуги із словами: «Дай, братику, квасу з льодом, ти знаєш, що я не так вихований, щоб пити просту воду». Він багато мені розповідав про свої злигодні дрібні, але про більші, політичні, ніколи не сказав ані слова».

Пам’ять Шевченка також зберегла чимало деталей похо­­ду – згодом вони ожили на сторінках його повісті «Близнецы». У дорозі він малював. На щастя, багато живописних робіт поета збереглося, і тепер їх можна побачити не тільки в повному зібранні творів Шевченка чи його альбомах, а й в інтернеті. Є серед них і краєвиди каракумської пустелі – її спекотними просторами експедиція рухалася майже весь червень, аж поки не дісталася до Раїма.
                                                   
Витівки моря

Раїм (укріплення, збудоване за рік перед появою тут експедиції) – то вже, вважайте, берег Аральського моря. Минуло п’ять тижнів – і шхуна «Константін» знялася з якоря. На невеликому судні розмістився екіпаж із 27 осіб, причому шестеро з них, зокрема й Тарас Шевченко, поселилися в одній каюті з капітаном Бутаковим. І то були аж ніяк не найгірші місяці в історії десятирічного заслання поета. З капітаном йому просто-таки пощастило: Бутаков ставився до Шевченка з повагою. Вочевидь, знаходили вони час і для розмов на літературні теми.
Бутаков вів щоденникові записи, які тепер дають змогу уявити будні Аральської експедиції. Залишив свої детальні спогади й штабс-капітан Макшеєв. Цікаво, що в обох цих джерелах досить докладно описано драматичні події 8–9 серпня 1848 року, які могли закінчитися трагічно й для Тараса Шевченка. А суть ось у чому. Макшеєв разом із прапорщиком Акишевим, художником Шевченком і ще сімома матросами висадився на острові Барса-Кельмес, щоб його оглянути. Запаслися харчами на кілька днів, розбили тимчасове житло з парусини і взялися до роботи. Проте вночі розігрався сильний шторм, який тривав аж три доби (Бутаков не раз називає Арал надзвичайно бурхливим морем). Що в цей час відбувалося зі шхуною, ніхто не знав. Якщо вона зазнала серйозних пошкоджень чи затонула від ударів шторму, то команда Макшеєєва приречена. На всіх чекала голодна смерть. Макшеєв прийняв відчайдушне рішення: відправити на пошуки шхуни шлюпку з двома матросами. Якщо добровольців не виявиться, готовий був плисти сам. Проте саме в цей час «робінзони» побачили збоку моря вогонь – то Бутаков запалив фальшфеєри, подаючи сигнал. На березі також розвели багаття. Одне слово, все закінчилося щасливо. «Я щохвилини чекав, що мене зірве з якорів і викине на пустельний кам’яний берег, – нотував у щоденнику Алєксєй Бутаков. – Ніч була виснажлива й становище таке критичне, що я вже пригадував описи морських катастроф і міркував, із чого і як зробити пліт, щоб у разі біди дійти до Сирдар’ї, забравши тих, хто залишився на Барса-Кельмесі».

Відкриття

Дослідження Аралу тривало 56 днів і завершилося наприкінці вересня. Власне, не завершилося – потрібно було зробити перерву й готуватися до зимівлі. Капітан Бутаков вирішив перезимувати зі своєю командою на острові Кос-Арал (острова цього давно немає – всихання моря призвело до того, що він з’єднався із суходолом). 
Чотири місяці суворої зими учасники експедиції провели в нашвидкуруч збудованому кос-аральському бараці. Попри тяжкі обставини, для Тараса Шевченка то був час активної мистецької та літературної творчості. Чимало своїх поезій він написав саме тут («Царі», «Марина», «Сотник», «Заступила чорна хмара», «Ну що б, здавалося, слова», «І золотої й дорогої», «П.С.», «У Вільні, городі преславнім», «Г.З.» – загалом близько 50 творів). Нерідко поетичні рефлексії починалися зі спогаду – Шевченко мовби перебирав у пам’яті «колишнії случаї», повертаючись уявою в часи минулі. У кос-аральскій самоті являвся йому й образ чарівної Г.З. – Ганни Закревської із Березової Рудки. У цю жінку він колись був закоханий... 

Настала весна – і експедиція знову вирушила в плавання. Її учасники, по суті, відкривали Аральське море, адже до Бутакова його ніхто не досліджував. На карту заносили острови, про існування яких часом не знали й місцеві «киргизи» (насправді казахи). Згідно з традицією, у їхніх назвах увічнювалися іме­­на сильних світу цього: імператора, його сина Константіна, того ж таки оренбурзького начальника Обручова. А іменем капітана Бутакова названо лише скромний мис. 

Серед відкриттів експедиції – поклади кам’яного вугілля на одному з островів. Капітан надавав цьому неабиякого значення, адже вугілля – то шанс для розвитку на Аралі пароплавства. Відповідальність за геологічні роботи було покладено на Томаша Вернера, польського політичного засланця, колишнього студента Варшавського технологічного інституту. За довгі місяці перебування у складі експедиції Вернер став одним із найближчих Шевченкових приятелів. 

Замість щасливого кінця
Усій цій історії, здавалося б, гарантовано happy end. Проте ні: Алєксєя Івановіча Бутакова спочатку нагородили орденом Володимира IV ступеня й щорічною пенсією в розмірі 157 рублів і 50 копійок, обрали дійсним членом Російського географічного товариства, а потім (уже в 1850 році) оголосили сувору догану. До такого несподіваного розвитку подій, звісно ж, призвів донос: капітану нагадали, що він порушив «височайшу» волю. У секретному донесенні військового міністра, адресованому начальникові головного морського штабу, зазначалося, що «со стороны капитан-лейтенанта Бутакова не было надлежащего наблюдения за Шевченко и что этот рядовой даже самим Бута­ковым допущен был к недо­зволенным ему действиям»… «Недозволенные действия» – це, звичайно ж, малювання. А Бутаков ще й альбом із Шевченковими малюнками до свого звіту додав. І начальству це спочатку навіть дуже подобалося.

Донос, між іншим, писали не на Бутакова, а на Шевченка. Зуб на нього мав офіцер Ісаєв, й історія була амурна. Можна сказати, що Шевченко постраждав за свого друга Карла Герна, у якого квартирував після повернення з експедиції. Якось він не витримав і сказав Герну, що до його дружини вчащає Ісаєв. Зрозуміло, що для Ісаєва це закінчилося сценою ревнощів. Ось він і помстився Шевченкові, написавши в доносі, що той має нечувану як для рядового солдата свободу. Бутакову ж дісталися «рикошети»…

Попри очевидні заслуги, Алєксєй Івановіч і пізніше відчував неприязне ставлення до себе з боку високого начальства. Недарма ж Алєксандра Смірнова-Россет писала про нього у своїх спогадах із сумною інтонацією: «В Петербурзі ніхто не звертав на героя жодної уваги; він помер забутий, але нащадки віддадуть йому належне». Не знаю, як щодо нащадків, а в Шевченковій пам’яті Алєксєй Івановіч Бутаков завжди залишався людиною благородною і чесною. «Це мій друг, товариш і командир», – писав поет Варварі Рєпніній в одному з листів. 
                                                
Епілог

Повертаючись із заслання, Тарас Шевченко випадково зустрівся в місті Владимирі з подружжям Бутакових. Було це в березні 1858 року. Алєксєй Івановіч їхав до Оренбурга, а звідти – знову на береги Сирдар’ї. «У мене від самого спогаду про цю пустелю серце холоне, а він, здається, готовий назавжди там поселитися», – занотував Шевченко в щоденнику. То була не остання зустріч поета з Бутаковим і його дружиною Ольгою Миколаївною, вочевидь, бачилися вони згодом і в Петербурзі. Про Ольгу Миколаївну взагалі варто розповісти окремо: вона була художницею і доклала зусиль, щоб зберегти бодай частину Шевченкових малюнків. Бутаков пережив Шевченка на вісім років. Помер він у Німеччині, куди подався в 1868 році на лікування. Зі Швальбаха його тіло привезли до Вісбадена, де й поховали на місцевому православному цвинтарі. 
Казахський хлопчик розпалює грубку (1848 - 1849 роки)

АВТОПОРТРЕТ (1849 рік)


Із досьє лейтенанта Бутакова

Фах моряка дістався Алєксєю Бутакову в спадок від батька, віце-адмірала Івана Бутакова, який міг пишатися своєю «морською» династією: четверо його синів стали адміралами! Іван, один із Алєксєєвих братів, двічі здійснював навколосвітню подорож, причому в 1852 році поміж тих, хто огинав земну кулю на фрегаті «Паллада», був і автор роману «Обломов» Іван Гончаров. 

У 12-річному віці Алєксєя віддали до Морського кадетського корпусу. У 1838-му він уже лейтенант; служить на кораблях Балтики. Коло його інтересів досить широке. Бутаков володів кількома мовами, цікавився літературою і сам мав хист до слова. Наприкінці 1830-х журнал «Cын отечества» друкував перекладені ним статті на різні теми. А на сторінках «Библиотеки для чтения» з’явилася перекладена з англійської та літературно опрацьована Бутаковим повість Фредеріка Марієтта «Три яхти». 

1843 року Алєксєй Бутаков став автором журналу «Отечественные записки»: це видання невдовзі ознайомило своїх читачів із трьома статтями моряка-літератора. У них він розповідав про навколосвітню подорож на військовому транспорті «Або», в якій і сам брав участь. Тривала вона два роки і п’ять тижнів (1840–1842); протягом 468 діб було подолано 44 105 миль. І все ж то була «одна з найбільш невдалих в історії російських навколосвітніх подорожей», як писав про неї біограф Бутакова Владімір Дмітрієв.  

Усе закінчилося скандалом. Капітан судна «Або» на прізвище Юнкер виявився людиною безвідповідальною і нечистою на руку. Конфлікт, що виник між ним та іншими офіцерами, спричинив нестерпну атмосферу на кораблі. А коли подорож закінчилася, юнкер доклав усіх зусиль, щоб перекласти провину за невдачі й зловживання на своїх підлеглих. Почалося слідство. Для Алєксєя Бутакова воно не означало нічого доброго, оскільки він уже знав про упереджене ставлення до себе з боку начальника головного морського штабу князя Мєншикова (до речі, нащадка того самого Алєксандра Мєншикова, який у 1708 році спалив Батурин). Не залишався в боргу й Бутаков. «Одного разу за обідом він у присутності багатьох сторонніх лаяв князя Мєншикова досить голосно», – повідомляв у листі до брата (Григорія) інший брат Алєксєя Івановіча – Дмитро. Чи ж дивно, що коли на початку 1848-го Алєксєя Бутакова призначили начальником Аральської описової експедиції, його друзі розцінили це як опалу? А виявилося, що саме тепер наставав зоряний час мореплавця-дослідника Бутакова.





Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено