Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
31 травня, 2013   ▪   Жанна Безп’ятчук   ▪   Версія для друку

Зателефонувати в минуле. У Польщі на зміну класичним історичним музеям приходять нараційні

У Варшаві є місце, де ви маєте шанс поговорити з учасниками Варшавсь­­ко­­го повстання, яке було організоване Армією Крайовою в серпні – жовтні 1944 року проти Третього Рейху. Ви заходите до приміщення, перед вами – кіль­­ка телефонних апаратів, за допомогою яких можна додзвонитися до когось із них і почути відповіді на найцікавіші запитання: як усе починалося того літа 1944-го, як їм вдалося вижити тощо.
Матеріал друкованого видання
№ 20 (288)
від 23 травня, 2013
Зателефонувати в минуле. У Польщі на зміну класичним історичним музеям приходять нараційні

У цій ситуації не було б чогось екстраординарного – вона могла б сприйматися як чергова ініціатива зі збирання свідчень учасників знакових історичних подій, стареньких людей, які вже не можуть самі прийти на зуст­річ. Однак є одне велике «але»: більшості тих, кому вам пропонують зателефонувати, щоб почути їхній голос, вже немає серед живих. І відбувається все це не в товаристві ветеранів війни, а в Музеї Варшавського повстання. Ви телефонуєте в минуле.

Згаданий заклад польські історики практично одностайно вважають справжнім досягненням у царині сучасної музейної справи. То зразок так званого нараційного музею, музею нового типу, про який сьогодні в цій країні ведеться багато розмов. Ідеться про те, що саме цю модель треба взяти за основу в процесі реформування польських музеїв. У такому вигляді вони, як очікується, значно більше приваблюватимуть молодь. Якщо говорити про фінансовий бік справи, то після вступу до Європейського Союзу завдяки наявним там програмам із підтримки музеїв у країнах-членах Польща отримала додаткові грошові ресурси для їхнього розвитку. Але цього було б замало, якби поява нових можливостей не збіглася в часі з певною «політизацією» згаданих закладів. Мова про те, що їх почали розглядати не лише як частину культурної політики, історичної спадщини, а й як інструмент політики в найширшому сенсі – від формування ідентичності до простору історичного й політичного примирення із сусідами. Тобто поступово музеї стали чимось значно більшим, аніж об’єкти на балансі державних органів господарювання, які інертно функціонують за тими самими схемами і правилами, що й 20–30 років тому.

Сьогодні реформа музеїв у Польщі є процесом, що визріває знизу, тобто за ним не стоїть якесь конкретне рішення Міністерства культури і національної спадщини. Польська культурна політика дозріла до того стану, коли важливі трансформації ініціюються саме знизу. «У країні закріпилося переконання, що нові музеї треба створювати на інших засадах, ніж це робилося досі, що необхідно шукати принципово нові способи оповіді історії», – розповідає Тижню Моніка Германн, історик, координатор проекту «Музеалізація пам’яті. Друга світова війна в музеях, місцях пам’яті та пам’ят­никах Східної Європи».

Розповідаючи про певну подію подібно до того, як це робиться в літературі чи кіно, нараційний музей має спиратися на сучасні медіа, зокрема на нові технології візуалізації. Таким чином можуть долатися казенність і формальність у представленні історії, коли музей – це лише резервуар розміщених у хронологічній послідовності експонатів, які пахнуть пилом. Він стає чимось більшим, аніж сховком історичних артефактів, синтезом музею як такого та кіно й театру. Тому-то нові музеї в Польщі можуть бути привабливим місцем працевлаштування не лише для істориків, а й для театральних режисерів, сценографів, навіть драматургів і сценаристів.

Для музеїв нового типу принциповими є дві речі. По-перше, щоб відвідувачі брали участь в експозиції як активні глядачі, слухачі, дослідники, а не пасивні читачі підписів до експонатів. Кому не знайоме відчуття втоми в ногах від постійного ходіння, стояння в музеї, коли після першої години-півтори тільки й думається, коли вже це все закінчиться. Нараційний музей не повинен перевантажувати відвідувача текстами. Він має бути простором, що задіює чотири відчуття: зір, слух, нюх і дотик. Саме так: у ньому проектуються певні запахи, використовується багато музики та інших звуків, глядачі можуть доторкатися до експонатів. У Музеї Варшавського повстання ці принципи тільки почали реалізовувати: там, приміром, є стіна, крізь яку чути звуки боїв, що розгорталися на вулицях Варшави, деякі експонати доступні для сенсорного контакту, як-от старі телефони, за допомогою яких можна «додзвонитися» до учасників повстання.

По-друге, будь-які важливі події чи явища мають бути представлені контроверсійно й багатовекторно. У теорії згаданий принцип є привабливим, але як реалізувати таке на практиці? На ці запитання польські музейники, схоже, лише шукають відповіді. Як приклади наводять експозиції, де робилися спроби розвінчати міф про толерантність стародавньої Польщі до релігійних та етнічних меншин.

Інший цікавий і відносно інноваційний тренд у польській музейній справі – «педагогіка місця». Марк Мутер, директор товариства «Пам’ять і майбутнє» у Вроцлаві, пояснює Тижню: «Педагогіка місця – це спроба розповісти історію через відносини людини і місця. Музейна експозиція може бути конструкційно-симуляційною чи, наприклад, нараційно-реконструкційною, але суть у тім, що ви так чи інакше відтворюєте простір минулого». Приміром, у 2010-му у Вроцлаві створили експозицію «вулиця опозиції». Ціла міська вулиця була присвячена руху «Солідарності», зокрема відтворювалися атмосфера й місця страйків.

Професор історії й голова групи експертів, постійної експозиції Музею історії Польщі у Варшаві Іґор Конколевський переконаний: «Нараційний музей має розповідати історію різних історичних подій із перспективи окремого індивіда, простої людини, а не великих акторів. Це історія щоденного».  Тож загальний тренд окреслився: років за п’ять – десять музеї в цій країні, вочевидь, матимуть інший вигляд.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
  • Наскільки дієва м’яка сила Росії в Естонії
    1 грудня, Ерккі Баховскі
  • Місто наче ріка, у воду якої не можна зайти двічі. Місто живе, змінюється, вдягається у стилі різних епох, гарнішає або спотворюється через хаотичну забудову. Щось із нового одягу личить місту, а щось – ні. Дедалі частіше чую, що Київ уже не той, що він утратив свій характер… Хай там як, до міста дитинства – до свого міста – завжди є шлях через хвіртку в серці.
    1 грудня, Катерина Новікова
  • Якими є амбіції та можливості новоствореної партії Рабіновича — Мураєва
    1 грудня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено