Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 квітня, 2013   ▪   Роман Горбик   ▪   Версія для друку

Школа скандалу. Художні твори часто завдячують своїм успіхом порнографії, політиці та зневазі до естетичних канонів

Нині, коли толерантність до подразників зростає, продуктивним джерелом скандалу залишається політика, надто коли митець ставить під сумнів політкоректність
Школа скандалу. Художні твори часто завдячують своїм успіхом порнографії, політиці та зневазі до естетичних канонів

Українська культура довго жила під тиском народницького, а відтак соціалістичного реалізму, що наголошували на суспільній ролі мистецтва. Тож коли «єдино правильний творчий метод» канув у небуття, його альтернативою для багатьох стало уявлення про таке собі l’art pour l’art: гранично незаангажовану, безідеологічну й некон’юнктурну «штуку». Але за цією концепцією губиться розуміння позамистецьких складників твору та його рецепції, які дуже рідко можна відокремити від суто естетичних категорій. Тим більше, коли літературний процес більше, ніж будь-коли, чиниться в ЗМІ. Через медіатизацію все те, що належить до царини скандалу, починає впливати на побудову мистецьких ієрархій. Альтернативна ж концепція мистецтва як виявляння меж шляхом їхнього порушення стає чимдалі актуальнішою.

Політика смаку

Слово «скандал» (давньогрецькою σκάνδαλον означало риболовний гачок, будь-яку пастку взагалі, а пізніше – спокусу) від XVIII–XIX століть починає набувати сучасного значення. Адже в Середньовіччі взагалі не було такого поняття. Тоді порушення норм і суспільних ієрархій було інституціоналізоване в карнавалі. В будь-який інший час переступ потрапляв під загальне визначення «гріха», а ставлення до порушення норм визначав виключно морально-релігійний погляд. У вужчому терміні просто не було потреби. Тільки в Новий час, коли влада почала зміщуватися від релігії до грошей, скандал став класовим привілеєм: одних за нього карали, іншими захоплювалися. Недарма словосполучення succés de scandal, тобто скандальний успіх, постає тоді, коли столицею ХІХ століття, за висловом Вальтера Беньяміна, стає Париж; у цей же час бешкет стає товаром.

Маркіз де Сад, роман «120 днів Содому»: заборонено у Південній Кореї у вересні 2012 року як непристойний твір.

Митці перебували у двоякому становищі, часом розплачуючись власною свободою і життям, як Оскар Вайлд, чи тільки розширюючи свою популярність, як його сучасник Ріхард Штраус, що здобув славу скандальною оперою «Саломея» за п’єсою безщасного англійського провокатора. Ці приклади втілюють різні скандали: спричиненого творами митця або його особою (поведінкою). Годі перелічити всі бунти світової культури, але помітно, що найчастіше вони порушують межі прийнятного в трьох царинах. Це політика, сприйняття тіла й сексу та панівний естетичний смак. Джеймса Джойса, приміром, цікавили усі три напрями, але насамперед він був «терористом», що підривав уявлення про нормальну форму твору та його тематику. Літературознавці вважають, що саме підняття буденного побуту й фізіології до рівня роману так збурило свого часу публіку. Є, однак, і такі приклади, як еталонний маркіз де Сад: його не раз ув’язнювали за свавільний і розпусний побут, а твори, часто недруковані за життя, скандальністю ще й перевершували поведінку автора. Порушуючи сексуальні табу, де Сад водночас висловлював радикальні політичні ідеї, ідеальну ж романну форму знаходив у переліках фрагментів і ґрунтовно впорядкованих каталогах.

Анна Франк, «Щоденник»: заборонено в Лівані як «пропаганду сіонізму»; те саме стосується фактично будь-якої відомої книжки, що показує євреїв у прихильному світлі.

Нині, коли толерантність до подразників зростає, продуктивним джерелом скандалу залишається політика, надто коли митець ставить під сумнів політкоректність – згадаймо висловлювання Мішеля Вельбека про іслам. Здається, новаторська форма перестає дратувати, або ніщо не відповідає критеріям справді новаторського. Приміром, експерименти на межі плагіату й поліграфічного мистецтва і так успішного Джонатана Сафрана Фоера у «Дереві кодів» критику особливо не зачепили. Натомість скандалом стає успіх формально невибагливого твору, як-от – найсвіжіший приклад – «50 відтінків» Е.Л. Джеймс. Як і з політичними провокаціями, роль порнографії й досі напрочуд плідна.

Поза межами можливого

Запитання «мистецтво чи порно?» залишається дражливим для критиків, а межа стає дедалі тоншою. Проте й тут по-справжньому скандалити стало важко. Одна з провідних у Швеції феміністок професор Єнні Сунден наводить приклад виставки «Хіть і гріх» у стокгольмському Національному музеї (весна 2011 року). Понад 200 робіт від XVI століття до сучасності демонстрували відверте зображення тіла та вказували на мінливість критеріїв аморального.

Ден Браун, роман «Код да Вінчі»: заборонено в Лівані 2003 року через те, що місцева християнська громада не сприйняла непривабливого зображення церкви в книжці.

Куратори навіть запрошували на виставку родини з дітьми, попереджаючи батьків, щоправда, про можливість «незручних запитань». І скандал стався, але не там, де його можна було очікувати. «Сама виставка не містила нічого революційного, але феміністки й арт-критики були обурені, – каже професор Сунден. – Проект мав бути сміливим і новаторським. Але натомість всі зійшлися на тому, що виставка вийшла патріархальною й вирваною з контексту». Інакше кажучи, вона стала скандалом не тому, що була занадто сміливою, а тому, що була недостатньо сміливою. Німецький експерт, професор-соціолог Свен Левандовські вважає, що в його країні скандали все ще можливі, особливо якщо йдеться про романи, що їх написали жінки. Проте не варто поквапом говорити про дискримінацію авторок: ця ситуація уможливлює успіх таких книжок, які, були б вони написані чоловіками, залишились би на загумінках.

Жанрова порнографія перестала бути чимось особливим – це приватна справа кожного дорослого. Проте важливо – і ще можливо – розрізняти порнографію і твір мистецтва, вважає професор Левандовські, що зробив кар’єру на вивченні порно в кількох провідних вишах Німеччини, зокрема, Ганноверському та Вюрцбурзькому університетах. Головним у визначенні є наявність цільової аудиторії і мета принести їй сексуальне задоволення. Не менш важливим аспектом є тиражованість порнографії, тоді як еротика для професора є поняттям історичним. «Порнографічні твори відрізняються від еротики давніших часів тим, що виконані для анонімного масового ринку, а не індивідуальних замовників, – пояснює соціолог. – Водночас мистецьке зображення сексуального орієнтується на естетичні критерії». На думку дослідника, відображення сексу поступово перестає бути формою політичної та релігійної критики, а має за мету лише збудження споживача: «Тенденцію белетристики пізніше повторюють фотографія та кіно. На початку порноромани стояли ще на рівні оповідного мистецтва свого часу, але надалі втрачають із ним контакт. Порнографія стає тривіальною. Вона губить зв'язок із розвитком романної форми».

Карнавал моральної паніки

Українські скандали з цієї перспективи є дещо наївними. Те, що колись у віршах бубабістів, прозі Андруховича і Забужко справляло враження замаху на національні святині і жахливої розбещеності, нині сприймається як поблажлива іронія, дозований матюк і засвоєння форм, пережитих Заходом 50–80 років тому. Натомість автори не забувають нагадувати про себе гучними політичними заявами і жестами.

Салман Рушді, роман «Сатанинські вірші»: з 1991 року заборонено в 15 країнах зі значним мусульманським населенням, після фетви-анафеми аятоли одного з перекладачів роману вбито, на інших перекладачів і видавців учинено замахи, автор тривалий час жив у підпіллі.

Юрій Винничук зчиняє невеликий рейвах своїм віршем «Убий п…са», хоча в 1990-х досягав того ж майстерно стилізованими гаремними «щоденниками» Роксолани і першим в українській літературі романом із життя повій. Патріарх Бу-Ба-Бу, що колись скандалізував патріотичну громадськість псевдобіографією барокового розбишаки Юрка Немирича, в останні роки опиняється в центрі легких політичних скандалів навколо власних коментарів, а чи закликів до розколу України.

Василь Шкляр зчинив був справжню літературну бучу навколо присудженої йому Шевченківської премії, цілком мудро не відмовившись від неї, а попросивши відкласти нагородження до відставки міністра-українофоба Дмитра Табачника. Модельним сексуальним скандалом у мистецтві стала хіба що відома виставка «Українське тіло» – ще одне свідчення нерозтраченої сексуальної енергії вітчизняного порнобешкету, який у літературі запам’ятався забороненою «Жінкою його мрії» Олеся Ульяненка.

Олесь Ульяненко, роман «Жінка його мрії»: єдину художню книжку – жертву цензури в незалежній Україні заборонено 2009 року як порнографічну. Видавництво конфіскувало наклад після вердикту Національної комісії з питань захисту суспільної моралі.

«Порно в мистецтві – це завжди апеляція не лише до сексуальності – збудження на розвіс швидко спадає, – але до наявної форми цензури, її підрив, виклик, інструменталізація для подальшого висловлювання», – вважає Неля Ваховська, перекладачка і одна з редакторок журналу «Простори», один із номерів якого вийшов під провокативним гаслом «Віра, порно, любов». Заміна «надії» на «порно» у темі числа натякає на те, що поштовхом до політичної революції є безнадія, подібна до тієї, в яку занурений світ порно з його естетичною монотонністю та жорстокою експлуатацією. Спрощено: життя простої пригнобленої людини – це і є справжня порнографія. «Це і заклик до дії, перетворення дійсності або принаймні дискурсу, і лакмусовий папірець, що дозволяє проявити, як глибоко в нашому суспільстві сидить самоцензура, що боїться будь-якого натяку на збудження, сексуальність, відкритість, воліючи невротично витісняти їх до «перчинок» і «нічних утіх», – твердить редакторка.

У цьому ключ до відмінності ситуації в Україні й у Європі. Говорити про карнавальність західних суспільств справді має сенс. Їхній сучасний карнавал – санкціоноване порушення правил – більше не обмежений у часі й місці, а достоту, як персонаж роману Андруховича пан Даппертутто, «є скрізь». Так само, як у Середньовіччі, карнавал унеможливлює автентичний скандал. Тому кожна мистецька провокація здається штучною, якщо не сервільною. Попри власну школу карнавальної прози, до цього карнавалу Україна не належить. На наших теренах типовішими є пережитки ще феодального ставлення, коли скандал нічим суттєво не відрізняється від побутового злочину (а фактично і є злочином, «гріхом» проти суспільства, моралі, нації, Бога). За таких умов ані скандал не є можливим, ані немає потреби на саме це поняття. Навіщо нам скандал, коли вже маємо гріх?

Справжній український мистецький бешкет іще попереду. У цьому не випадає сумніватися, як і в тому, що неможливо написати історію літератури без політики, порнографії й несмаку, який визначає смак завтрашнього дня.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено