Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 травня, 2013   ▪   Лесь Белей   ▪   Версія для друку

Хто пошив гоголівську шинель - портной чи кравець

Едита Бояновська про Миколу Гоголя і його балансування між українським та російським націоналізмом
Матеріал друкованого видання
№ 16 (284)
від 18 квітня, 2013
Хто пошив гоголівську шинель - портной чи кравець

Американський літературознавець Едита Бояновська у 2007 році видала працю, яка сколихнула західну славістику. Оперуючи сучасною науково-теоретичною базою, дослідниця проаналізувала спадщину Миколи Гоголя і зважила на шальках літературно-критичного аналізу, що в нього було від російського, а що від українського націоналізму. Кни­жку активно обговорювали в США, Англії, Канаді, Італії, Німеччині, Франції та Росії. Відомий англійський історик Джефрі Госкінс схвально відгукнувся про неї в Times Literary Supplement. Modern Language Association визнала працю найкращим здобутком славістики 2007–2008 років і присудила нагороду ім. Олдо та Джоан Скаліоне. У 2013-му «Темпора» видала український переклад книжки. Тиждень поспілкувався з авторкою невдовзі після її виходу.

У. Т.: Звідки бере початок твоє зацікавлення Гоголем?

– З Гоголем я ознайомилася на курсах російської літератури в Колумбійському університеті у Нью-Йорку. Мені дуже пощастило, що цей курс викладав професор Роберт Маґваєр, відомий американський русист, який саме завершував свою працю про Гоголя «Exploring Gogol» (Stanford University Press, 1995).

У. Т.: Чим тебе заінтригував цей письменник?

– Дивакуватістю, якщо можна вжити цей нелітературознавчий термін. Його художній світ, як на мене, не має відповідників у світовій літературі. А якщо і має, то серед його послідовників. Мені також подобається нестабільність голосу наратора, а також різнорідні семантичні шари, які вимагають неабиякої компетенції читача. Стежити за гоголівським наратором – це як стежити за іскрами феєрверка.

Пізніше, під час гарвардського докторату, в моїй голові склалася цілісна картина канону російської літератури ХІХ століття. Але Гоголь не зовсім у нього вписувався. Я зацікавилася його ідіосинкразією, і це підвело мене до питання «українськості» Гоголя. Відомий американський славіст, мій науковий керівник, професор Вільям Тодд ознайомив мене із сучасними теоріями націоналізму. Захопливий курс і наукові праці професора Джорджа Грабовича на тему російсько-українських літературних взаємин унаочнили для мене український контекст, який дуже допоміг у концептуалізації бачення Гоголя.

У. Т.: Що особливе у твоєму прочитанні Гоголя? Що ти побачила в його шинелі?

– У Гоголевій шинелі ховається не один сюрприз, а багато – на всі смаки чи критичні підходи. Він завжди буде актуальним, кожна епоха знайде в ньому щось для себе. Моє прочитання актуальне тому, що базується на сучасному розумінні феномену націоналізму та імперії. Тему імперіалізму тільки недавно почали досліджувати завдяки постколоніальним студіям. Водночас моє дослідження цілком історичне, бо сучасна Гоголеві громадськість i критики вважали фундаментальним національне навантаження його творів, зокрема проблематику імперських відносин між Україною та Росією. У процесі канонізації Гоголя як великого російського письменника політичні бурі з часів його життя були розмиті й закамуфльовані. Особливо в радянський період, коли реалізм вважали фундаментальною проблемою інтерпретації. Насправді головною проблемою полеміки була не так реалістичність творів Гоголя, як адекватність образів Росії та України: чи дійсно вони правдиві? Чи достатньо патріотичні? До чого схиляються національні симпатії автора?

Моє дослідження підважує надмірний русоцентризм у дотеперішніх студіях Гоголя. Чим більше я заглиблювалася в тему, тим доцільнішою видавалася потреба певної «дерусифікації» та «українізації» цього письменника. У його творах з українською тематикою проступає виразний сентимент антиімперського українського націоналізму. У творах із російською тематикою недооцінена сатирична компрометація певних ідеалів російського націоналізму. «Мертві душі» – це не національна епопея, а радше пародія національної епопеї. Іронія вчувається в кожнісінькій націоналістичній дигресії включно з відомою Русь-тройкою, якою закінчується повість. Гоголь як російський письменник намагався виробити конструктивний підхід до Росії, який не був природним для нього. Гоголь як український письменник поперхнувся потенціалом українського націоналізму, який потім намагався включити в російський імперсько-національний дискурс. Це був нелегкий процес, особливо через маліючу толерантність російської еліти до подвійних лояльностей. Еволюцію того процесу можна добре відстежити у двох редакціях «Тараса Бульби»: проукраїнської та проімперської, яким я відводжу окремий розділ у своїй книжці. У Гоголі мене захоплюють взаємозалежність і накладання проектів українського та російського націоналізмів. Саме цьому й присвячена моя книжка.

У. Т.: Термін «націоналізм» досить контроверсійний. Як ти розумієш це поняття?

– Націоналізм я інтерпретую вслід за Крейґом Калгуном як дискурс, що перебуває в перманентному стані перевизначення і модифікації. На відміну від багатьох теоретиків на кшталт Бенедикта Андерсона чи Ернеста Ґеллнера Калгун не звужує феномен націоналізму до зашкарублої формули, яка пасує в певних, але не всіх культурних і суспільних контекстах. Він підходить до націоналізму як до своєрідного меню, що дає змогу зрозуміти його різні типи. Цей підхід виявляється в тому, що конкретні націоналізми «вибирають» певні властивості з великого набору можливостей, що пояснює різнорідність націоналістичних груп. Мої студії теорії націоналізму переконали мене, що згадане явище зовсім сучасне (a не споконвічне) і що саме націоналізм будує націю, як влучно окреслив Ґеллнер, а не навпаки. Нації створювалися, а не відроджувалися чи пробуджувалися зі сну, як стверджували найвідоміші прихильники націоналізму. Моє прочитання Гоголя – це, власне, спроба відстежити, як він творить дискурс російського та українського націоналізмів, a не як втілює дух якихось об’єктивних спільнот.

У. Т.: Чи не могла б ти коротко перерахувати основні знахідки: що в Гоголя від українського, а що від російського націоналізму?

– Росія була для Гоголя громадянським проектом, який будив у ньому сатирика («Ревізор», «Мертві душі») або реформатора («Вибрані місця з переписки з друзями»). У необмеженому потенціалі Росії крилися її величність і безмежність. Російський націоналізм Гоголя можна назвати футуристичним: причиною для гордості було не те, що є, а те, що буде або може бути. Хоча ця гордість не була беззастережною. Не слід забувати, що Русь-тройка в «Мертвих душах» летить наосліп і невідь-куди. Будучи громадянином Російської імперії, Гоголь пристрасно прагнув, щоб його бачення гармонійної та вітальної спільноти – великою мірою взороване на концепції України – реалізувалося. Тому сатиричні образи Росії мали на меті негайно регенерувати мораль і суспільство. На схилі життя автора Росія як оплот православ’я була надзвичайно важливою для письменника.

«Українськість» Гоголя – це факт глибоко вкоріненої культури та емоційної належності. Він усвідомив власну українську ідентичність, коли приїхав до Петербурга і вперше побачив культурні розбіжності між українцями та росіянами. Саме тоді пише «Вечори на хуторі біля Диканьки», у яких змальовує бачення України як гердерівської національної спільноти. Оповідання («Вечори» i «Миргород»), у яких Гоголь показує занепад сучасної йому України, направляють своє сатиричне вістря не так на ідею самої України, як на нереалізовану імперську обіцянку прогресу і добробуту. Гоголь показує, що Україна, будучи периферією імперії, нічого не отримала, навіть навпаки.

У. Т.: Чому Гоголь перебував між націоналізмами, а не належав до якогось із них?

– Власне імперські відносини між Росією та Україною скомплікували ситуацію. Амбітному письменникові у 1830-ті роки публікуватися українською було складно. Тільки російська література давала досить широке інституційне поле. Для Гоголя бути поважним письменником означало бути письменником для цілого народу, тому, щоб бути російським письменником, треба, за його концепцією, виконувати вимоги націоналізму. Російські критики трактували перехід Гоголя на російський бік як переродження з гидкої української гусені в чудового російського метелика. Хоча він так ніколи до кінця і не переродився. На нього несамовито тиснули його російські приятелі, особливо з 1840 років, аби він покинув українські теми і рідну ідентичність. Гоголь старався, але в нього так і не вийшло. Його внесок у російський націоналізм можна назвати українізацією ідеї Росії.

У. Т.: У книжці ти критикуєш російське прочитання Гоголя. А як оцінюєш українське?

– У постсовєтському періоді українські критики (також еміграційні) підважували типові російськоцентричні підходи до Гоголя. Це важливий здобуток. Я багато почерпнула з праць Юрія Барабаша та Олега Ільницького. Хоча мені здається, що до теми націоналізму Гоголя українські вчені й критики, як правило, підходили занадто несміливо. Симптоматичним є те, що мало уваги приділялося політичній однозначності неопублікованого фрагмента Гоголя, присвяченого Мазепі, у якому письменник описує гетьмана як патріотичного героя і розважливого державного діяча. Можливо, українські вчені вважали, що оскільки участь Гоголя в російському націоналізмі неможливо заперечити, то його «українськість» не може бути більшою, ніж культурне тло. Однак в імперських умовах націоналізм – це не релігія, що виключає інші. Вальтер Скотт був одночасно британським і шотландським націоналістом, що довела Кеті Трампенер («Bardic Nationalism», 1997).

У. Т.: Як Гоголя сприймають на Заході?

– Якщо йдеться про питання націоналізму, то західне прочитання Гоголя надалі перебуває під значним впливом російського дискурсу. Хоча ситуація змінюється.

У. Т.: Часопис «Критика» опублікував негативну рецензію авторства Романа Коропецького на твою книжку. Чи могла би ти прокоментувати його закиди?

– Публікація цієї рецензії помножила моє задоволення від того, що книжка вийде в українському перекладі у «Темпорі». Український читач дістав безпосередній доступ до джерела й не муситиме аналізувати поверхові рецензії. Коропецький насмикав цитат із моєї книжки, аби легітимізувати свої закиди, а не об’єктивно передати сенс моїх аргументів. Як відомо, хитро спрепаровані тези легше відкинути. Коропецький доходить навіть до обурливого узагальнення й закидає мені ворожість до росіян. Своє твердження він мотивує, тасуючи серією негативних епітетів, вирваних із контексту. Той факт, що цим епітетам передують цитати або аналіз конкретних висловлювань самого Гоголя, не зашкодив Коропецькому звинуватити мене в сентиментах, які мав сам письменник.

У кожному разі «українськість» мого Гоголя текстуально задокументована, що підкреслював також Володимир Кравченко у своїй рецензії для видання «Захід-Схід» (ця рецензія також полемічна, але значно виваженіша). Я знайшла «українськість» у текстах за допомогою стандартних технік літературного аналізу. Жодних чарів-марів тут немає. З часу приїзду Гоголя до Петербурга у середині 1830-х років є конкретні причини вважати його «українськість» асертивною (я б не назвала її агресивною). Як я показую у своєму аналізі, багато сучасників Гоголя із середовища російської культури саме таким його й бачили: вважали українською п’ятою колоною. Ця «українськість» – то не вигадка критика, а історично задокументований факт. Я задокументувала її досить обширно, що Коропецький вважає перебільшенням. Своє дослідження я писала в умовах домінування русоцентричних поглядів у західній славістиці. Для рецензента це не є достатньою причиною, аби «українськість» Гоголя докладно задокументувати й аргументувати, а для мене є.

У. Т.: Якби сьогодні Гоголь жив, про що би ти його запитала?

– Як професійному читачеві, якщо можу себе так назвати, мені дуже важко нав’язати спонтанну розмову з авторами. Мені завжди здається, що вони вважають нас, критиків, паразитами, і в певному сенсі мають рацію. Мабуть, Гоголь не схотів би відповідати на запитання, які мене найбільше цікавлять. Деякі я би не поставила через тактовність. Наприклад, якими були стосунки в Гоголя з Іосіфом Віельґорскім, за яким він доглядав перед його передчасною смертю в Римі? Які контакти він мав із польськими емігрантами в Римі, у яких був квартирантом? Що вкладав у свої твори «Коляска» або «Зачароване місце», що, на мою думку, є найзагадковішими оповіданнями. Що стало причиною його сварки з Поґодіним, часом не погляди останнього на Україну? Я точно не запитала би, ким він більше почувається: українцем чи росіянином, бо про це його запитували до втрати пульсу і він відповів би мені наперед завченою обережною відповіддю, як часто робив за життя.

У. Т.: У світовій літературі окрім Гоголя є чимало великих письменників, які писали на літературному пограниччі. За них часто борються різні культури. Чим у таких випадках слід керуватися?

– Ці питання дуже складні, бо базуються на грубих та однозначних категоріях, до яких важко допасувати складні культурологічні процеси. Оточення Гоголя, особливо російське, з часом почало вимагати однозначних відповідей і повної лояльності, з часом воно втратило терпіння до його багатогранності. Сьогодні постаті з культурного пограниччя для нас ще цікавіші, бо дають змогу переглянути ці однозначні категорії. Мої студенти знають Гоголя радше як письменника, що балансує між двома культурами, ніж як «великого російського письменника». Багато з них – це діти емігрантів із різних країн, що часто належать до расових меншин. Вони живуть у країні, де багато людей говорять іспанською і розуміють інстинктивно тиск домінантної англомовної культури. Гоголь у моїй інтерпретації їм близький.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
  • Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
    3 грудня, Вікторія Малишева
  • У Литві не говорять про м’яку силу Росії, говорять про пропаганду
    2 грудня, Костянтин Амелюшкін
  • Я дуже люблю свій Бахмут: він теплий та привітний, чистий, сучасний та по-провінційному компактний. У ньому дуже багато квітів і дитячих майданчиків, а влітку повітря стає тягучим, наче липовий мед… Але це дивне місто. Ніби приречене балансувати між тим і цим: у міжчассі, у просторі, між новим і старим, своїм і чужим.
    2 грудня, Єлизавета Гончарова
  • Тіньова економіка об’єднує неймовірно велику кількість і різноманітність видів діяльності
    2 грудня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено