Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
17 квітня, 2013   ▪   Сергій Жадан   ▪   Версія для друку

Клаус Штек: «Сьогоднішня релігія — це споживацтво»

Розмова Сергія Жадана з Клаусом Штеком про роль плакатного мистецтво, екологічні проблеми і суспільну байдужість
Клаус Штек: «Сьогоднішня релігія — це споживацтво»

5 квітня Goethe-Institut у співпраці з Харківською Муніципальною галереєю розпочав турне виставки плакатів «Нічого не вирішено» Клауса Штека у Харкові. 

У своїх плакатах Штек говорить про речі, котрі в нашому мистецтві згадуються не так часто. Говорить відверто, іноді різко, іноді іронічно, проте завжди чітко й недвозначно. Може, комусь ці плакати здадуться надто публіцистичними, комусь — надто депресивними, комусь — надто далекими від наших реалій. Але більше все ж таки буде тих, кому його позиція буде близькою та зрозумілою. Адже проблеми, про які він згадує, попри численні й глибокі суто німецькі алюзії, є в переважно актуальними й для нас. І в цьому випадку дуже важливим є його досвід, досвід його провокативності, його політичності, його стосунків із публікою, опонентами, суддями, колегами та учнями. Екологічні та соціальні проблеми не мають національної прописки, радіація та соціальна нерівність мало зважають на кордони. Саме тому питання «Що ж саме ще не вирішено?» стосується й нас. Може навіть, нас найперше.

Клаус Штек: Є дві причини, чому я роблю політичні плакати. По-перше, це агітація. Я намагаюся пояснити людям свої принципи за допомогою сатири. Мені здається, це дієвіше, аніж, скажімо, робити пропагандистські плакати проти куріння. Ефективніше впливати з гумором. Отже, по-перше, агітація. По-друге, впорядкування. Жодна агітація нічого не дасть, якщо проблема не матиме вирішення в політичній площині.

Сергій Жадан: Минулого року вашу виставку «Нічого не вирішено» було показано в Мінську. Як реагувала білоруська публіка? Чи відрізняється її реакція від реакції «західного» глядача?

Клаус Штек: У Мінську я до цього не був. Я був у Москві, ще 1988-го, за радянських часів. Тоді ще все виглядало можливим, хоча насправді було неможливим. А в Мінську я мав велику дискусію в Академії мистецтв, виступ у галереї. Була, звісно, виставка. Реакція була позитивною. Мені здалося, що тема виявилася цікавою. Тоді, коли я починав роботу над своїми плакатами, присвяченими довкіллю, це було щось цілком екзотичне. Це був початок 70-х, і центральною темою тоді це не було. Сьогодні все інакше. Сьогодні в Німеччині всі обізнані з екологічною проблемою, вона має вираження в практичній політиці, в економіці.

Сергій Жадан: Чому я питаю про реакцію — у нас, в колишніх радянських республіках, проблеми екології фактично не обговорюються. Це дивно, якщо врахувати, скажімо, що Чорнобиль знаходиться в Україні.

Клаус Штек: Для мене це теж незрозуміло. Я завжди вважав, що Україна має бути у фарватері подібних дискусій. У нас така ситуація була наприкінці 60-х, до «університетських революцій». Саме тоді почали обговорюватися ці теми. А щодо Чорнобиля: він був раною, гігантською катастрофою. Наскільки я знаю, деякі люди живуть там досі. Коли я був у Білорусі, там переважно не хотіли говорити про Чорнобиль. Мені здається, це така відмова від катастрофи. Вона й далі жахає. Тому про неї просто не хочуть говорити. Але ж ця тема ще не закрита. Вона й далі загрожує цілій системі. Тому що розміри цієї катастрофи величезні.

Сергій Жадан: У Німеччині це виразно артикулюють?

Клаус Штек:  Для Німеччини це теж важлива тема. Ми також маємо атомну енергетику. Свій перший плакат на цю тему я робив ще в 1970-х. Великою проблемою лишаються також ядерні відходи. Скажімо, я мешкаю в Гайдельберзі, це недалеко від Бібліса – однієї з найстаріших атомних електростанцій. Навколо неї було багато демонстрацій. Пам’ятаю одну з них, де було багато людей з цілого регіону. Всі вони були, звісно, проти станції. Натомість мешканці самого міста Бібліс участі в демонстрації не брали. Тому що для них станція — це робота. Про регіон вони не думають. Гадаю, у цьому причина і ваших проблем. Хоча ми в Німеччині вирішуємо ці питання в політичній площині.

Сергій Жадан: Себто проблема в суспільній байдужості?

Клаус Штек: Ніхто не хоче будувати нові сміттєзвалища в містах. Простіше вивезти це сміття до Африки. Це заспокоює. Люди просто не переймаються цим. Тому більшість моїх плакатів і досі актуальні. Або, скажімо, складним є питання альтернативної енергії. Це вже нова проблема. Ті ж таки способи доправлення такої енергії з Півночі на Південь Німеччини. Багато людей цього не хочуть. І ці проекти приймають теж у політичній площині, попри те, що багато хто проти. Адже ще видобувається багато вугілля, з якого теж можна отримувати електроенергію. Проте це не надто корисно для довкілля. Модернізувати старі шахти – надто дорого, тому регенеративна енергетика має пільги.

Сергій Жадан: Ви згадували про 60-ті. Зелений рух у Німеччині зародився десь саме тоді, так? Як це відбувалося?

Клаус Штек: Йдеться про партію зелених, з якою я свого часу теж намагався співпрацювати. Але я старий соціал-демократ. Зелений рух – це було не зовсім те, чого хотів я. Вони говорили лише про проблеми довкілля. На сьогодні це цілком нормальна партія. Тема екології й далі лишається важливою, хоча вже не є провідною. Але це була платформа для багатьох інших партій, це було важливо. Раніше зелений рух був такою собі мішаниною — там були праві, були ліві, були центристи. Сьогодні все це устаткувалося. Ясна річ, що без зелених багато речей були б неможливими.

Сергій Жадан: Як ви гадаєте, чи можливий розвиток потужного екологічного руху у нас, чи, скажімо, у Білорусі?

Клаус Штек:  Наші люди насправді мало чим відрізняються від людей в Україні. Вони, можливо, більш насторожені, ото і все. Одним словом, всі хочуть літати літаками, але ніхто не хоче, аби літали над його будинком. Натомість, питання, які я порушую у своїх плакатах: чому ти не думаєш про наступні покоління? Про тих, хто прийде після тебе. Адже вони матимуть проблеми. Ми мусимо знайти вирішення екологічних проблем. Суспільство споживацтва викликає катастрофічні наслідки. В принципі, це важке завдання на сьогоднішній день, оскільки ми звикли жити за принципом, коли кожен думає про себе. І розвинути концепцію, яка б змінила цей підхід до довкілля — дуже важко. Люди не мають особистих причин щось міняти. Ми зазвичай вимагаємо від людей чогось надзвичайного, вимагаємо солідарності з наступними поколіннями. Це вже багато. Думати про наступне покоління — вже немало. Хоча був час, коли батьки думали хоча б про своїх дітей. Скажімо, продажі джипів у Німеччині зросли. Хоча кому в Німеччині насправді потрібні джипи?

Сергій Жадан: Можливо, емігрантам із України?

Клаус Штек:  Я боровся з автомобільною промисловістю, зокрема з ADAC (загальнонімецьким автомобільним клубом). За кількістю членів – це одна з найбільших спілок у Німеччині, та й у Європі теж. Себто, можна зрозуміти, яка сила стоїть за автомобільною промисловістю. Багато чого не змінилося, хоча деякі речі покращились. Скажімо, стає все більш популярним «carsharing», коли кілька осіб користуються одним авто. Я бачу, що серед молоді машина вже не така престижна, як серед людей старшого покоління. Це вже зміни менталітету. Коли я був молодий, всіх оцінювали за розміром машини. Мій батько працював експертом із оподаткування приватних осіб, він давав рекомендації, скільки податків платити і як їх зменшувати. Він завжди їздив велосипедом. Коли приїжджав до клієнтів, вони говорили: ми не маємо нічого проти вашого велосипеда, але не лишайте його коло нашого дому — люди подумають, що це наш, що ми не можемо дозволити собі мати нормальне авто. Хоча не можна сказати, що велосипед сам по собі робить людину кращою. Є велосипедисти брутальні, котрі теж ігнорують правила руху. Звісно, не можна покладатися лише на добру волю людини, потрібно створити законодавчі правила, які б регулювали ці моменти. Інформація не може врятувати все. Ми можемо надавати інформацію про екологічні умови та стан навколишнього середовища, але люди все одно не будуть на це реагувати. Наша сьогоднішня релігія — споживацтво. Люди їдуть на закупи до Нью-Йорка.

Сергій Жадан: У нас сьогодні теж будуються переважно церкви та супермаркети.

Клаус Штек: Можна було б їх поєднати — церкви й супермаркети. Але ще про споживацтво. Я нещодавно написав статтю про «Amazon», про те, що там доволі брутальні умови праці. І що наступним ворогом супермаркетів та крамничок буде інтернет. Через нього будуть вимирати великі та маленькі крамниці. Кілька років тому я побував у маленькому містечку Мерзебурзі. Мені розповіли, що там зачинили культурний відділ міста. Чому? — запитав я. Мені пояснили, що поруч, мовляв, є великий торгівельний центр, і цей торгівельний центр пропонує культурні заходи. Там виступають зірки естради, відбуваються концерти. А серйозна музика, музичні школи? — запитав я. Ну, їх немає, — відповіли мені. Просто є така тенденція, що серйозну культуру витісняє культура масова. Це призводить до того, що люди просто виїжджають до інших міст, де є нормальне культурне життя і, відповідно, у маленьких містах лишається все менше людей. З іншого боку, у містах, де не буде людей, буде краща екологічна ситуація. Такий парадокс.

Сергій Жадан: Мистецтво й політика — наскільки вони сумісні? Вам часто закидали надмірну політизованість того, що ви робите. Що ви відповідаєте в таких випадках?

Клаус Штек: Все мистецтво є політичним. Колись я би так категорично не висловлювався, але з огляду на те, що в теперішній суспільній ситуації всі орієнтовані на реалістичне сприйняття дійсності, абстрактне мистецтво теж може мати політичне забарвлення. Мистецтво не мусить бути політичним. Але може. Звісно, воно може бути продуктивним лише тоді, коли йде на конфронтацію з політикою.

Сергій Жадан: Тоді чи можна їх поєднати — мистецтво й політику?

Клаус Штек: Краще цього не робити. Краще їх все ж таки розділяти. Я за те, щоби мистецтво лишалося вільним. Не бачу в державному мистецтві жодної користі, тому працюю під гаслом — «Без замовлення». Державне мистецтво для мене є чимось підозрілим. При цьому я вимагаю від мистецтва та політики, аби вони ставились один до одного з повагою, хоча зрозуміло, що говорять вони різними мовами. З одного боку, політика й мистецтво мусять існувати окремо, але часто, коли немає жодних вирішень політичних завдань, відповіді вимагаються від мистецтва. Ті відповіді, що не може дати політика. В 60-х роках був політично активний прошарок митців. Сьогодні все не так.

Сергій Жадан: Чому? Що змінилось?

Клаус Штек: У 1960-х мистецтво жило провокацією, реагуючи на те, що відбувається в суспільстві. Сьогодні ці провокації вже не викликають відповідної реакції. Наприклад, тоді я робив провокативні плакати, які сьогодні провокативними не були б. Був певний момент, коли політичну активність митців було дискредитовано. Особливо це йшло з культурних відділів газет. Журналісти вимагали, аби мистецтво було аполітичним. Наприклад, моє мистецтво оцінювали як ретро, як уявлення з 1970-х, говорили, що це не актуально. Просто мені здається, що коли митці хочуть робити щось політичне, вони мають це робити разом із відповідними інституціями. Інакше є небезпека, що про це ніхто не дізнається, що твоя ідея не буде почута. І якщо раніше, в 60–70-х, мистецтво однозначно було політичне й ліве, то сьогодні воно є і політичним, і аполітичним, і таким, і іншим. На мою думку, раніше мистецтво було ліве, чого немає сьогодні. Хоча й нині є митці, що належать до тих чи інших політичних таборів, є митці, яких можна назвати лівими, проте немає загального руху. Є окремі люди з лівою орієнтацією, але немає жодного руху. Є тенденція відмовлятися від сталих понять ліво-право. Я не підтримую цієї тенденції. Оскільки можна вагатися, що саме сьогодні визначає ліву та праву ідею, але чи змінилася сама ситуація? Далі існують багаті  й бідні, й ці підстави ніде не зникли.

Сергій Жадан: Якою, на вашу думку, сьогодні взагалі є роль плаката? Які в нього перспективи?

Клаус Штек: Мені вже кілька років говорять, що час плаката минув. Але я продовжую їх робити, і сподіваюся на суспільний вплив плакатів. Завжди був і є прошарок людей, які реагують на плакати, і ці люди думають у критичному контексті, критично мислять. Їм потрібні такі твори. Художник має бути хитрим, аби знайти відповідне місце для плаката. Наприклад, я не можу вішати свої плакати всюди в місті. Але я можу знайти одне відповідне місце, де люди гуляють на вихідні. Можна повісити роботу   в п’ятницю, у понеділок зняти. І за цей час певна кількість людей її побачить. Я хочу пов’язувати свої твори з певними акціями. Один мій плакат знає ціле покоління. Це робота з гаслом: «Німецькі робітники! СДПН хоче забрати у нас ваші вілли в Тессіні!». Було надруковано й розповсюджено 70 000 примірників. Цей плакат знають майже всі в моєму поколінні. Це свідчить про те, що необов’язково бути великою фірмою, аби привернути до себе увагу. Громадські ініціативи, звісно, виступають зі своїми текстами та промовами, але надходить час, коли промови не дають користі, й тоді їм теж потрібна картинка, яка висловлює головну думку їхньої проблеми. І тоді я читаю книгу чи текст, і намагаюсь виокремити одну картинку й одне гасло. Вам для цього потрібна ціла книга, а мені одне речення.

Сергій Жадан: Чи змінилися ваші принципи за ті 40 років, що ви працюєте? Мистецькі й соціальні.

Клаус Штек: Змінилося суспільство. Ті плакати, які я робив 40 років тому, я б сьогодні не робив. Раніше було набагато більше пропаганди. Сьогодні я роблю свої роботи не так прямолінійно. Раніше плакати використовувалися безпосередньо в дискусіях, чого сьогодні взагалі немає. Раніше було значно більше виставок. З плакатами була пов’язана широка політична активність, сьогодні цього теж немає. Хоча я вважаю, що політичних проблем не стало менше. Ми маємо ці проблеми й сьогодні. Але загальна атмосфера стала більш аполітичною. Що можна побачити також у ЗМІ, і в тих питаннях, які вони порушують. Наприклад, на початку року була велика дискусія про те, яким діалектом розмовляють люди, що живуть у Берліні. Є нарікання, що загал говорить швабським діалектом. На мою думку, це взагалі не тема для обговорення. Але в ЗМІ на такі дрібниці звертають велику увагу, й суспільні дискусії точаться у цьому напрямку. Натомість ті проблеми, які справді варті обговорення, просто не порушують. Не в останню чергу це пов’язано з комерційним телебаченням. Телевізійні передачі існують перш за все для того, щоб відгороджувати від нагальних проблем.

Права на  друк інтерв'ю надані  з дружнього дозволу Goethe-Institut. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено