Культура

Краса по-іспанському

Черговий Тиждень іспанського кіно, що триватиме в столичному кінотеатрі «Київ» від 5 квітня, лаконічно (у п’яти фільмах), але досить повно продемонструє багату на жанри, режисерські й акторські відтінки панораму кінематографа Іспанії. Окрім того, програма покаже, як «вирощувати» фільми суто на національному ґрунті.
Матеріал друкованого видання
№ 14 (282)
від 4 квітня, 2013

Тобто якщо, приміром, ірландське кіно створюють англійською переважно в копродукції з Великою Британією, то іспанське – залучає здебільшого власні інституції та приватні інвестиції, і знімають його рідною мовою. Винятки трапляються у випадку продюсерського планування релізу фільму в Сполучених Штатах, де саме англомовні картини мають більше шансів потрапити у великий прокат (як-от стрічки «Інші» Алехандро Аменабара та «Я дуже збуджений» Педро Альмодовара). Однак загалом іспанцям майже не потрібно йти на компроміси: їхня мова – серед найпоширеніших у світі. Частково через це країна є однією з найпродуктивніших на континенті в сенсі кіновиробництва і щороку посідає четверте місце за кількістю випущених фільмів після Франції, Великої Британії та Німеччини (близько 160–170 кінострічок). Та водночас екранний продукт королівства на Піренейському півострові нині перебуває в не найвигіднішій позиції в себе вдома, програючи власний кінопрокат іноземцям, зазвичай американцям: частка суто іспанських фільмів становить в останні роки від 10% до 20% усіх стрічок, що йдуть на широкому екрані.

Центр прокату й виробництва міститься в столиці країни, Мадриді, а регіональні інститути кіно, кінофондів і телеканалів, попри активну діяльність, мають незнач­не фінансування, і більшість тих фільмів, на які вони виділяють кошти, масового глядача не досягає. До нього доходять одиниці, так само як і до закордонної аудиторії. Втім, саме такі, не надто комерційні, авторські стрічки й прославили кінематограф Іспанії. Хто не знає Луїса Бунюеля й Педро Альмадовара? Звісно, вони режисери з певним міжнародним лиском, але це не перекреслює їхньої мистецької величі. Справжніми перлами є й інші, не такі відомі кінематографісти. Із класиків це, очевидно, Вісенте Аранда і Карлос Саура, а із сучасних – Алехандро Аменабар і Алекс де ла Іґлесіа, Фернандо Труеба й Даніель Санчес Аревало, Хуан Карлос Фреснадільйо та Франсіско Хав’єр Ґутьєррес і, звичайно ж, витончений та еротичний Хуліо Медем. Більшість глядачів часто чують і самі говорять про Антоніо Бандераса чи Пас Веґу, Пенелопу Крус або Елену Анайю, а от імена творця горорів Жауме Балаґуеро,  чудового аніматора Іґнасіо Феррераса чи міцного майстра трилерів Енріке Урбісу лунають хіба що в дискусіях кіноманів та спеціалістів. Але причина навіть кричати, а не говорити про цих митців, як і про іспанське кіно загалом, – в оригінальності сюжетів та форм, що повністю руйнують кліше.