Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 квітня, 2013   ▪   Антон Санченко   ▪   Версія для друку

Світ під мікроскопом

Художній репортаж дає нагоду дізнатися, чому чехи – єдиний у світі народ, що ні з ким не бореться, як розбагатіти в Туреччині і що вбиває корінні народи Сибіру
Матеріал друкованого видання
№ 14 (282)
від 4 квітня, 2013
Світ під мікроскопом

Літературні школи традиційно пов’язують із географічними координата­­ми. «Житомирська шко­­ла прозаїків» в українській літературі, евфемістичний «Юго-Запад» (щоб не говорити прямо «за Одесу») в російській тощо. Отже, бачимо натяк на те, як важливо для формування літературних шкіл зібрати певне збіговисько митців в одному місці в один час. Коли я прочитав кілька перекладних книжок, написаних польськими журналістами Маріушем Щиґелом, Яцеком Гуґо-Бадером та Вітольдом Шабловським, стало зрозуміло, що ось вона – школа. До того ж невідомого українській літературі жан­­ру. Бо майже нереально назвати бодай двійко-трійко вітчизняних журналістів, що не обмежилися репортажами з-за кордону, а написали ще й художні книжки.

Польський репортаж

Усі троє згадуваних авторів дотичні до варшавської Gazety Wy­­bor­­czej. Маріуш Щиґел тривалий час був кореспондентом цього видання у Празі, тому не дивно, що обидві свої доступні українською книжки – «Ґоттленд» (переклад Богдани Матіяш) та «Зроби собі рай» (переклад Андрія Бондаря) – присвятив саме осмисленню чехів. Узагалі ось такий погляд збоку, чужинця, але обізнаного з місцевими особливостями, непомітними для туриста, – доволі перспективний ракурс. Якби про Чехію розповідав її житель, більшість анекдотичних подробиць, якими переповнені книжки Щиґела, він просто опустив би, вважаючи їх загальним місцем. Наприклад, таку: почуття гумору в чехів настільки розвинене, що, потрапивши до театру на трагедію, вони здивовано роззираються всю першу дію: «Де ж тут сміятися?» Показово, що не всім громадянам сусідньої країни, які читали книжки Щиґела, вистачило почуття гумору на нього за це не образитися. Особливо на той есей, де він за допомогою порівняльного аналізу текстів гімнів десятків країн доводить, що чехи – єдиний у світі народ, який ні з ким не бореться, не хоче ні­яких здобутків, бо вже отримав від Бога все, чого хотів, – Чехію. Саме на це натякає і назва другої книжки «Зроби собі рай». Їхатимете до Праги – ознайомтеся напередодні із творами Щиґела, щоб переконатися в його правоті.

Книжка Вітольда Шабловсь­­кого «Убивця з міста абрикосів» (переклад Дзвінки Матіяш) присвячена вже не сусідам, а колишнім суперникам Речі Посполитої, від чиїх яничарів польські гусари навіть одного разу порятували Відень. Проте варто було цьому полякові затриматися в Туреччині трошки довше, ніж на шопінг-тур, як виявилося, що спільних рис таки більше, ніж йому здавалося. І це не тільки повсюдна низька мода 1990-х – чоловічі турецькі светрики, а й, наприклад, поет Назим Хікмет, чий дідусь, пізніше бойовий генерал (паша), втік до Стамбула після невдалого польського повстання, так само як його поетично обдарований онук вирятувався з турецької в’язниці на моторному човні через Чорне море й Радянський Союз, але таки до Польщі.

Крім того, в цій книжці помічаєш, наскільки важливо у праці репортера завести правильні знайомства з місцевими. Герої репортажів Шабловського – і сучасний стамбульський молодий поет, і ведуча телепрограми із сексуальної освіти, і контрабандисти, що перевозять азійських нелегалів між Туреччиною та найближчими грецькими островами. І навіть родина терориста Мехмета Алі Агджі, який учинив замах на понтифіка Івана Павла ІІ ще у 1981-му і якого тільки зараз мають випустити з тюрми в його країні. Шабловський підтримував контакти з родичами невдалого вбивці багато років, лише щоб мати шанси зробити інтерв’ю, коли того випустять. Розмови так і не відбулося, але це дало нам змогу виокремити ще одну неодмінну складову художньої репортажистики – подію, бажано резонансну, іноді трагічну, іноді кумедну, але з широким медійним розголосом. І її несподівані відлуння надалі. Якщо вірити Шабловському, власник скромної взуттєвої фабрики в Туреччині розбагатів завдяки тому, що черевиками саме його моделі кидався в Джорджа Буша іракський журналіст на прес-кон­ферен­­ції, і попит на них шалено зріс у мусульманському світі.

Книжка Яцека Гуґо-Бадера «Біла гарячка» (переклад Остапа Сливинського), попри клінічну назву й депресивно-чорну обкладинку, є вітальною і життєствердною історією автомобільної подорожі поляка з Москви до Владивостока засніженими просторами Росії. Пан Яцек дуже помірковано обрав для цього автопробігу «бобік», а не якийсь наворочений лендровер, і це прислужилося йому бодай у тому сенсі, що його не вбили на нічній дорозі за Уралом. Польський журналіст їхав від людей до людей, і саме їхні, іноді жахні, іноді кумедні, історії становлять основний матеріал книжки. Репортер – тільки  очевидець; його завдан­­ня не випити всю горілку, щоб менше залишилось корінним народам Сибіру, а донести до світу розповідь місцевої вчительки про те, як спиваються й накладають на себе руки мисливці та оленярі, опиняючись перед загрозою вимирання.

Отож у цій книжці окреслилася ще одна риса, яку повинна мати хороша репортажистика, – опис певних проблем, а не саме лише намотування миль на кардан. До речі, кілька репортажів Гуґо-Бадер присвятив і Україні, а саме Донбасу. Тоді саме сталася серія жахітливих аварій на шахті імені Засядька, про які наші газети, звісно, багато писали. Але жоден наш журналіст так ніколи й не прохопився, що шахтарські вдови, які отримали чималу компенсацію за загиблих чоловіків, одразу ставали місцевими «багачками» й на них полювали всі шлюбні аферисти міста.

Після цієї книжки я і подумав про школу, яка, певна річ, передбачає наявність учителя й учнів. Добрі люди порадили мені почитати невеличку книжечку – «Автопортрет репортера» Ришарда Капусцінського (переклад Богдани Матіяш). Її, власне, він не написав власноруч: це серія інтерв’ю з ним, у яких його розпитують про репортерські хитрощі, подробиці мандрів, розмірковуючи про філософію праці репортера. І про те, чим книжки його художніх репортажів відрізняються від матеріалів, що були писані для новинних агенцій. Його найвідоміший твір «Імперія», про розвал СРСР, видано українською (переклад Дзвінки Матіяш). Після прочитання цієї книжки походження всіх зазначених нами раніше рис школи польської художньої репортажистики дістало підтвердження: ось і її професор. Так, схоже на те, що сучасний польський художній репортаж виріс із книжок Капусцінського, як російська література з «Шинелі» Гоголя.

Український репортаж

Капусцінський дав відповідь і на те, чому цього жанру нема в Україні. За його словами, виростити репортера – дуже клопітна й недешева справа. Бо хтось же має сплачувати за квитки на літаки й готельні номери по всьому світу, і спроможна на це, виходить, тіль­­ки державна новинна агенція. Тож коли мене нещодавно запросили до журі конкурсу художніх репортажів «Самовидець», я найбільше сумнівався в успішності затії саме через зрозумілу і звичну відмінність у ставленні нашої держави: конкурсантам авіаквитки й готелі ніхто не оплачував би. Втім, мої побоювання були марними. Виявилося, українцям досить, щоб відкрили кордони, – і вони не тільки власним коштом об’їдуть увесь світ, а ще й цікаво про це напишуть. Лише на конкурс надійшло понад 40 репортажів, до участі у фінальній частині було відібрано 28 текстів, що їх члени журі отримали вже під номерами, без вказівки на авторство. Були розповіді з демонстрації нелегальних іммігрантів у Каліфорнії, з Лаосу, Гавайських островів і т. ін. Але, звичайно ж, переважна більшість текстів стосувалася України.

Лауреат спеціальної відзнаки журі (четверте місце) Ілля Афанасьєв написав репортаж «Звичайна подорож українця до Китаю». Журі сподобалася ретельна робота із джерелами автора, який писав про «нових пенсіонерів» Піднебесної як помітне соціальне явище останнього часу. Третє місце посів донецький блогер Денис Казанський, відоміший під своїм ніком Frankenstein, за репортаж «Санітарна зона» з малої батьківщини президента, міста Єнакієвого. Наталія Гуменюк дістала друге місце за опис мандрівки, яка почалася в шаріатському Ірані й пролягла більшістю близькосхідних країн аж до Тунісу, відразу після арабських революцій. Називалося це «Як звучить пустеля там, де починається вода». І першим став Олег Криштопа з репортажем «Украї­­на. Масштаб 1:1», написаним у результаті його багаторічних ман­­дрів як кореспондента-телевізій­ника. Ці поїздки охопили всю країну від Луганська до Закарпаття й дають правдивий зріз життя українців останніх років.

За результатами конкурсу його організатор, видавництво «Темпора», планує видати збірку репортажів першої десятки фіналістів «Самовидець: репортаж про себе і світ». Але мені багнеть­­ся, щоб із цього відбору, з чистого аркуша розпочалася українська школа художньої репортажистики і кожен вітчизняний кореспондент та блогер-мандрівник віднині відбувався не тільки новинами до своєї агенції та фото у Facebook, а й знав, що зрештою напише про все це книжку. Усі перелічені передумови виникнення школи нібито існують. І, сподіваюся, вже є ті, кому це буде цікаво читати.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено