Культура

  ▪   Тиждень

Хамелеон без шкіри. Девід Бові спромігся на новий альбом

Уперше за 10 років Девід Бові спромігся на новий альбом. Критики з цього вже встигли зробити подію року: мусили-бо якось вихлюпнути назовні захват від промо-копій диска, розданих за місяць до дати релізу.
Матеріал друкованого видання
№ 10 (278)
від 6 березня, 2013

Певна річ, британець не випускав свіжих платівок понад десятиліття не для того, щоб зробити зараз такий резонанс у пресі. Так само зрозуміло, що кільканадцять людей, працюючи над «The Next Day», навіть найближчому оточенню не розповідали про диск зовсім не для того, аби долучитися до практики шпигунських романів. Просто Бові набридла зайва увага; та й ніщо так не тисне на мозок, як масове очікування того, що ти створюєш зараз. У нього в житті було більш ніж достатньо понтів, але це не викаблучування, а механізм самозбереження. У цього 66-річного співака й композитора таке незлецьке, буремне минуле, що тут пенсії не буває, але якщо вже працювати, то бажано без папараці й групі під готелем.

Диск можна було б охарактеризувати як «Бові роздягнений» (себто позбавлений іміджів та концепцій). Щоправда, в нього впродовж кар’єри було стільки образів, що хтозна, чи був у його арсеналі образ домашнього втомленого скромняги? Адже якщо артистично молодий Бові склався наприкінці 1960-х, то головний його кар’єрний злет припав на 1970-ті, коли зовнішня складова була важливіша за музику, а те, з ким і де ти тусувався, важило більше, ніж тексти твоїх пісень. Хоча в тих умовах вижили тільки справжні, найсильніші. Утім, не витребеньки, оригінальні чи фальшиві, а саме голос Бові щось-таки важить. Лише два приклади. Якщо не знати, хто співає, варто почути «Under Pressure» гурту Queen – і ти вмить збагнеш, що там звучить голос нашого героя.

Понад те, не треба бути великим музикознавцем та фаном артиста, аби впізнати на бек-вокалі й відчути його руку в пісні «All the Young Dudes» групи Mott the Hoople (виявляється, він продюсував увесь альбом цієї банди, котра торувала шлях від доби хіпі до глем-року початку 1970-х). У його музичному вокабулярі є все: від «британського вторгнення», арт-, прог-, краут- та глем-року до індастріелу, попси 1980-х та мінімалізму, якого він відсьорбнув із такими монстрами як Браян Іно та Роберт Фріпп. Його пісні зазвичай – еклектичне щось, ба навіть blue-eyed-soul: ніби до одного трека зібрали три мелодії і підпалили їх в апогеї вечірки. Але завжди в альбомі є трійко простих, красивих, глибоких та меланхолійних пісень. За тим самим принципом побудований і новий диск про «наступний день». Щоправда, порівняно з першими платівками Бові рок-впливів стало значно більше, а він природним чином усмоктує все, що звучить навколо. Якщо все це розмаїття послухати від початку до кінця, то виходить украй красномовна картина. Понад те, остання пісня альбому «Heat» звучить як певна сповідь. Увесь диск – це черговий трип: маєш кілька стилів і ловиш багацько знайомих інтонацій. Чуєш, як кантрі-вестерн-рок перетікає у психоделію, потім звучить мультяшка з відлунням Біллі Джоела та The Ventures водночас, а потім «закріплюється» драйвом у найкращому дусі 1980-х.

Вам може не подобатися Бові – його голос чи еклектична манера створення пісень – вам навіть може бути не до смаку жодна з його ролей у кіно та житті, вас може дратувати, що в нього очі різного кольору, однак ви не зможете ігнорувати його красиве личко та вплив на музику впродовж 45 років.