Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 січня, 2011   ▪   Олександр Михед   ▪   Версія для друку

Без спецефектів

«Іванки» International: українське аматорське кіно в контексті глобальних трендів
Матеріал друкованого видання
№ 3 (168)
від 21 січня, 2011
Без спецефектів
Минулого тижня український режисер-ама­­тор Борис Гришкевич став героєм інтернету. Йо­­го дебютна короткометраж­­на стріч­­ка «Іванки» увійшла до списку фіналістів проекту «Жит­­­­тя за один день». Задум проекту полягав у тому, що кінема­­то­­графісти-аматори з усьо­­­­го світу мали зняти короткий фільм про один день свого життя або країни, регіону чи просто місця, де вони мешкають. Цим днем стало 24 липня 2010 року. Засновники конкурсу назвали свій проект першим глобальним поглядом на життя сучасного світу. І це справді так, оскільки в кінцевому підсумку проект під патронатом класика голлівудського кіно Рідлі Скот­­та й найпопулярнішого відеоресурсу YouTube отримав близько 80 тис. кінозамальовок зі 192 країн світу. На початку цього року були відібрані 26 фіналістів, роботи яких створять цілісну картину життя сучасного глобалізованого світу. Наприкінці січня відомий голлівудський режисер Кевін МакДональд представить на головно­­му американському фестивалі незалежного кіно Sundance підсумкову стрічку, змонтовану з матеріалів філь­­мів-фіналістів. До фінального списку увійшли роботи з Афга­­ністану, Єгипту, Непалу, Росії, США, Японії, України та інших країн. Історія «Іванків» і сам глобальний проект аматорського кіно провокує зробити кілька, як видається, прикметних зауважень щодо сучасного медіа-світу й найактуальніших трендів світового кіно і телебачення.

Від великої любові до мистецтва

Бум аматорського кіно викликаний двома історичними чинниками, що відіграють важливу роль у сучасній культурі. Перший і очевидний пов’язують з традицією кіноманів, коли аматори збиралися у всіляких клубах техніків, знімаючи свої кінозамальовки, які інколи з’яв­­лялися на призначених для цього передачах центральних каналів. Зрозуміло, що зі спрощенням знімального процесу аматорське кіно поширилося з шаленою швидкістю. Саме цю сінефільську ініціативну складову у створенні непрофесійного кіно блискуче відтворив Мішель Гондрі у художньому фільмі «Перемотування» (2008), чітко вловивши нову хвилю аматорських кіноспроб. «Перемотуван­­ня» розповідає про двох аматорів, змушених перезнімати власні версії фільмів для кінопрокатного магазину. Вони проходять шлях від повторення і відтворення чужих історій до створення свого повнокровного кінематографічного проекту. І здається, що якраз цим шляхом ішли до своєї слави більшість відомих нині режисерів.

У сучасному світі любов до кіно часто трансформується в потяг до різноманітних трешових постановок, знятих із залученням друзів, рідних і близьких. Десятки саморобних абсурдних жахливчиків про зомбі, робокопів та іншу нечисть з тельбухами у руках набувають широкого розповсюдження завдяки потужності соціальних мереж. Одна з найактивніших студій «незалежного кіно» – київська «УПВ Арт Груп» – регулярно проводить ще й свій міні-фестиваль «Кінофронт» і має чималу онлайнову інформаційну базу непрофесійних кіноугруповань. Велика кількість всеукраїнських фестивалів аматорського кіно лише підтверджує популярність і масштабність цього напрямку: «Кінокімерія» в Херсоні, «Жемчужная звезда» в Одесі, «Інші території» в Донецьку тощо. Головне, що об’єднує всіх залучених до цього руху, фанатизм і любов до кіно та розваг із камерою.

«Реальне» життя на показ

Другий чинник розвитку аматорського кіно – складніший і менш очевидний, тому що по­­в’язаний із впливом сучасного телебачення на наше сприйняття життя. Непрофесійні зйом­­ки, аматорські записи «оче­­видців реальних подій» в культурі медіа вкоренилися так глибоко, що ми цього вже просто не помічаємо. Розповсюдження простих у користуванні відеокамер привело до виразного формування найпоширенішої у світовому телевізійному просторі стилю – «реального телебачення». Ідея такого телебачення проста: робити події з реального життя якомога драматичнішими та цікавішими. «Дідусем» «реального телебачення» називають Алена Фанта і його «Приховану камеру», що з’явилася 1948 року. В основу телешоу Фанта лягла концепція його ж доволі популярного радіошоу «Прихований мікрофон» (1947), що зображало людей у спонтанних і абсолютно неочікуваних для них ситуаціях, непередбачених сценарієм.

В основі новітнього реального телебачення фахівці виокремлюють дві ідеї: по-перше, телебачення доступне для всіх, і кожен може стати героєм передачі; по-друге – зйомки всіх подій відбуваються в реальному часі. Тож, виходить, сутність домінантного телевізійного феномену цілком відповідає концепції проекту «Життя за один день», де кожен може відчути себе актором або режисером, знявши історію про один точно визначений день – 24 липня 2010 року.

На початку 2000-х «реальне телебачення» трансформувало образ життя вже самих телеглядачів. Так, приміром, у кожній шостій американській родині є відеокамера, а продюсери «Найсмішніших любительських відеозйомок Америки» отримують понад 2000 плівок на день. Дослідниця реаліті-шоу Свєтлана Уразова наводить показову статистику: з 1999 року середньосвітовий рейтинг програм «реального телебачення» зріс до 40%, а це означає, що майже 1,3 млрд людей віддають перевагу цьому типу телепередач.

Загальновідомо, що сучасні медіа змінюють сприйняття сві­­ту, впливають на світогляд та скеровують вибір життєвих пріоритетів. Слоганами сучасності стали трюїзми: «Ти не існуєш, якщо тебе немає в пошукових системах, ти невідомий доти, доки не став медіа-персонажем». Загальні фрази набувають особливого змісту, якщо, наприклад, ознайомитися зі статистикою Міністерства освіти Великої Британії, де зазначено, що один із семи підлітків Королівства хоче досягнути слави, з’явившись на «реальному телебаченні». Сучасна ілюзія інтерактивності, коли глядач вірить, що впливає на перебіг подій на екрані (смс-голосування, дзвін­­ки в студію), неминуче призводить до того, що певної миті глядач хоче стати режисером і зняти власну історію.

Псевдодокумент

У підсумкових оглядах 2000-х кінокритики з-поміж іншого наводили особливу прикмету десятиліття – входження в кінематографічний мейнстрим документальної стилістики. За ос­­тан­­ні роки ця манера проявилася у діаметрально різних проектах, зокрема таких, як фантастичний атракціон про вторг­­нення кровожерливих істот у «Монстро» (2008) режисера Мет­­та Рівза чи в псевдодокументальній хроніці радянських космічних устремлінь «Перші на Місяці» (2005) режисера Алєксєя Фєдорчєнка.

Дехто пов’язує поширення у масовій культурі псевдодокументалістики (мок’юментарі) з касовим успіхом фільму жахів «Відьма з Блер» режисерів Деніела Майріка та Едуардо Санчеса (1999), який нібито знятий на ручну відеокамеру і представлений глядачеві як реальні записи молодих кінематографістів, що зникли безвісти. За деякими даними, бюджет стріч­­ки сягнув близько $40 тис. (і ще $1–2 млн витрачено на рекламну кампанію), а прибуток – близько $250 млн.

Подальша історія продемонструвала, що створення жанрових фільмів у псевдодокументалістиці – це найпевніший спосіб отримання надприбутків. Касовий хіт минулих років – «Паранормальна діяльність» (2008), знятий за $15 тис., отримав приблизно $190 млн у світовому прокаті і мав продовження.

Минулорічним фільмом «Мон­­стри» (режисер Ґарет Едвардс) у пострадянському прокаті опікувався Тімур Бєкмамбєтов, котрий, як ніхто інший, знає, як можна вибивати гроші з пострадянського глядача. Ни­­ні відомо, що, знімаючи свій фільм, Ґарет Едвардс впродовж восьми місяців мандрував Мексикою разом зі знімальною групою з шести осіб, двоє з яких – виконавці головних ролей. Сценарію як такого не було взагалі, лише визначені сюжетні рамки. Режисер, орієнтуючись безпосередньо на місці та імпровізуючи, залучав до зйомок місцевих мешканців. Ефекти Едвардс теж робив сам зі своїми друзями і згодом в інтерв’ю часто казав, що щось подібне зараз може зробити кожен, тому що потужності сучасних домашніх ком­п’ютерів вистачить ще й не на таке. У світовому прокаті «Монстри» зібрали близько $3,5 млн. І нещодавно з’явилася інформація, що Едвардс буде постановником наступного «Годзилли».

Подібні яскраві приклади напівпрофесійного кіно, спроможного впливати на мейнстрим, постають повною протилежністю голлівудським феєрверкам із роздутими бюджетами, оскільки за мінімуму засобів досягають максимального художнього ефекту, а завдяки особливій стилістиці створюють ілюзію щирості та реальності всупереч усталеним законам обраного кіножанру.

«Іванки» як перехрестя трендів

«Іванки» Бориса Гришкевича виникли на перехресті названих вище трендів глобального кінематографа – аматорського зацікавлення у створенні кіно, зображенні реального життя, документації реальності. «Іван­­ки» зафіксували кілька епізодів із життя карпатських вівчарів. За словами Гришкевича, він і його два помічники поставили намет поряд із хатиною вівчарів і день чи півдня звикали один до одного. Наступного дня вівчарі призвичаїлися до камер і жили у звичному для них ритмі, не звертаючи уваги на столичних гостей. Гришкевич каже, що скеровував (режисирував) розмову у потрібному для себе руслі. І це насправді помітно, коли вівчарі спілкуються між собою діалектом, а коли намагаються добирати зрозумілі слова, щоби розповісти щось на камеру.

Камера фіксує уповільнений плин часу на полонині. Вівчарі займаються своїми справами – добувають молоко, випасають худобу, квапливо говорять і перекидаються матюками, вмиваються і хрестяться, показують бринзу гостям і варять їсти. Ліниве потягування псів. Блаженне почісування вівці об паркан. Дзеленчання дзвіночків на худобі часом перекриває голоси людей – і це найкращий музичний супровід.

Життя йде своїм ходом, вдалині від динамічних порухів сучасності, й складається враження, що 24 липня 2010-го – це лише мить в існуванні гір, і наступні десятиліття тут будуть такими самими, як і цей день. Сучасні «Іванки» не виглядають надто романтични­­ми, але своєю щирістю і справжністю виокремлюють цю короткометражку з решти аматорського потоку сумнівних кінопідробок. «Іванки» якнай-­­
краще виглядали б у контексті якоїсь глобальної виставки сучасного мистецтва, на якій обов’язково порушувалися проблеми національної ідентичності, історичної пам’яті й традиції та, ймовірно, пустки повсякденного буття.

Великі перспективи

Неможливо передбачити, які фрагменти фільму «Іванки» потраплять до фінальної мозаїки «Життя за один день», але вже можна вести мову про великі й беззаперечні перспективи аматорського і напівпрофесійного кіно в Україні. Сучасні цифрові технології та соціальні мережі дають якнайкращі можливості для власної кінотворчості і пошуку глядачів. Кордони, які роз­­межовували мистецтво і кітч, ни­­ні повністю стерті. І справді, відстань від угарного аматорського трешу до комерційно ус­­пішних горорів така ж близька, як від «Іванків» до «Мудаків» і найновіших фестивальних хітів.

Останнім часом на різних імпрезах полюбляють повторювати формулу сучасного мис­­тецтва, яку хоч би раз у житті казав кожен із нас: «Ох, я б краще зробив!», або «Моя баб­­­ця і та б намалювала краще». Але ніхто з нас цього чомусь не робить. А хто наважується, виявляється спроможним показати нам наше життя під особливим кутом.
ДУМКА

Борис Гришкевич, 
фіналіст конкурсу «Життя за один день»:
– Тренд аматорського відео з появою інтернету максимально поширився. Творчій людині стало вдвічі складніше, велика конкуренція та значна кількість спаму ускладнює роботу. Але, незважаючи на недоліки, це реальний спосіб заявити про себе. Звичайно, братися за таке відео слід професійно. Не варто думати, що в умовах «майже відсутнього» українського кіно аматорське стане альтернативою. Це радше трамплін для майбутніх кінематографістів без освіти. Конкурс помітний завдяки іменам організаторів, зокрема Рідлі Скотта та YouTube. Але, попри значну кількість учасників, про наявність серйозної конкуренції робити висновки зарано, все стане ясно після прем’єри. 
Мені правила конкурсу дали прекрасну можливість взяти себе в руки і завершити хоча б один зі своїх задумів-кінопроектів. Я завжди мріяв зняти таку документалку. Звісно, ми не всесвітньо відомі режисери та оператори, проте аматорами нас назвати важко. Лотерея дала можливість заявити про себе, чому я дуже радий.

Мирослав Слабошпицький, 
кінорежисер:
– Вихід у фінал Бориса Гришкевича дуже важливий: тепер у Парк-Сіті (де відбувається фестиваль Sundance), в одному з найелітніших місць кіносвіту, дізнаються про Україну. В умовах фінансової кризи витрати на виробництво кіно знижуються, що дає можливість виробляти загалом незалежні фільми. Інша річ, що ролик з YouTube «Светка со...ёт» і цифровий фільм Брайана де Пальми «Відредаговано» мають дуже різну художню цінність. У цьому значенні аматори є аматори, а художники є художники. У кіно чи відео, взагалі-то, не має особливого значення, на що знято. Важливо, що знято. Sundance, Берлінський і Роттердамський фестивалі, що відбувалися на початку року, одними з перших встановили цифрові проекції у своїх кінозалах і стали брати на конкурс фільми на цифрових носіях.
YouTube – це не так просто, як здається на перший погляд. Наприклад, у Росії, де відсутній зв’язок влади і суспільства, багато галасу здійняло звертання майора Димовського – ролик, у якому майор з глибинки звертався до Путіна, розповідаючи про зловживання в його міліцейському підрозділі. Ця історія породила низку наслідувань – аналогічних відеозвернень міліціонерів, фермерів. Через місяць Димовський уже давав прес-конференцію. YouTube відіграв важливу роль соціального ліфта. Подібні речі відбуваються і у США. Щодо витворів мистецтва, то вже з’явилися «мікроютьюби». Онлайн-фестивалі ростуть як гриби після дощу і найближчим часом, вочевидь, розвиватимуться.







Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено