Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 грудня, 2012   ▪   Анастасія Сідельник   ▪   Версія для друку

Чеський фотохудожник Роберт Вано: «Єдине безумство, яким я займаюся – фотографія»

Фотографії Роберта Вано прикрашали сторінки журналів Harper’s Bazaar, Vogue, Elle та Cosmopolitan. Зробивши кар’єру в Нью-Йорку, Парижі та Мілані, він повернувся у рідну Чехію, щоб викладати у школі й у сонячні дні друкувати на власному балконі платинові фотовідбитки.
Чеський фотохудожник Роберт Вано: «Єдине безумство, яким я займаюся – фотографія»
Олександр Чекменьов

ПРО САМОДОСТАТНІСТЬ

У Чехії я єдиний, хто друкує і виставляє платинові відбитки. У 1960-х на виставці платинотипій Ірвінґа Пенна супровідний текст повідомляв, що всі представлені роботи надруковані вручну. Це справило враження: по-перше, перед тобою твори від початку й до кінця авторські; по-друге, хвилює естетика, розмитість і химерність цих зображень. Відтоді мене не полишало бажання й собі таке спробувати.

Усім подобається фотографувати, але рідко хто любить доводити справу до кінця – возитися у темній кімнаті, проявляти плівку, робити відбитки. Все, що тепер роблять за допомогою програми Photoshop, класики фотографії створювали вручну. Звісно, заперечувати користь Photoshop’у безглуздо, але бути неперевершеним неможливо, якщо починаєш із середини. Навіть ми з колегами, проходячи курс візажистів, відвідували класи класичного живопису. Щоби знімкувати дерева, непотрібно бути фотохудожником – творчості тут мало. Тішить, що багато моїх учнів полюбляє робити все вручну, самотужки, і їх пригнічує навчальна зрівнялівка. Це ніби кулінарство: якщо налаштуватися добре, можна спекти надзвичайно добрий хліб. Сьогодні популярно проявляти сміливість і самодостатність… той-таки домашній хліб пекти. Це прекрасно.

Деякі фотохудожники кажуть, що ними керує допитливість – але я люблю сам створювати красиві речі, такі, що сподобаються й мені, й іншим людям. Виставки на кшталт «Таємниць тіла» можуть бути цікаві студентам медицини, але хто захоче мати щось подібне вдома і споглядати його щодня? У світі надто багато болота, щоби переносити його ще й у власний простір.

ПРО ЗВАЖЕНІСТЬ

У мене взагалі не так багато є речей; ані машини, ані велосипеда – ходжу пішки. Щоб мати Bugatti, п’ятьох дітей, розкішний будинок, студію в Монте-Карло й персональний гелікоптер, потрібно бути чиновником-корупціонером, а не фотографом. Далай Лама казав: хочеш заробити проблему, купи що-небудь. Светри – розтягуються, машини – викрадають, дітей народжуєш – вони гублять клепку й тікають із дому, а дружина заводить нового коханця. Якби я все це мав, то не міг би щодня фотографувати.

Не уживаюся ні з ким, не терплю залежності. Люди, з якими я повсякчас і скрізь знайомлюся, сприймають мене за приязного й милого чолов’ягу, ми без упину розмовляємо цілий вечір, але наступного дня вони запрошують на футбол чи в кіно – а я не приходжу.

Кетрін Гепберн казала, що неможливо бути одночасно найкращою матір’ю та найкращою акторкою, а лише доброю матір’ю та доброю акторкою. Хочеш бути найкращим – обирай одне з двох. Я обрав бути найкращим фотографом (потім стає зрозуміло, що не існує ніяких найкращих, хоча вже запізно). Дехто щодня піднімає штанги, вдосконалює своє тіло, інші перед Різдвом печуть ледь не мільйон крихітних коржиків. Але єдине безумство, яким займаюся я – фотографія. Гадаю, всі ці пристрасті схожі тим, що людей поглинає, як медитація, послідовність скрупульозних і сконцентрованих дій. Тут-і-зараз переживається з особливою гостротою.

Я щодня відзнімаю по дві повних плівки, тобто по 72 кадри – це двадцять шість тисяч кадрів на рік. Немає нічого складного, але дає й тонус, і матеріал: із більш ніж мільйона кадрів, зроблених за п’ятдесят років, десять будуть вартісними бодай за теорією ймовірності. Не раджу нікому чекати паморочного натхнення – воно може ніколи не прийти. Є робота – є результат. Уявіть фотографа, який у свої 70 років робить такі самі знімки, що й у 20.

ПРО ГНУЧКІСТЬ

Я не знав, чого хочу, коли був молодим. Щось пробував, асистував, навчався. Починалося все з фешн-фотографії. Тут дівчина має бути найкрасивішою у світі, її сукня й машина – коштувати мільйони доларів, а відбуватися все повинно в одному з райських садів Провансу. В реальності більшість аудиторії не має доступу до цих речей, десятки людей працюють над кожним знімком – і виникало закономірне питання: для чого така очевидна підробка. Одна нью-йоркська леді відповіла на мої сумніви так: «Немає нічого страшного в тому, що в людини є мрія. Так, вона ніколи не здійсниться, але людина потребує її, бо жити в реальності без мрії – пекло». Якщо замислитися, мої власні фотографії також показують мрію.

У молоді роки здавалося, що мода – центр світу. Тепер для мене найважливіше – бути здоровим, чутися комфортно там, де я є і творити так, як підказує внутрішній імпульс. Тепер я застарий для моди. Редактори журналів молоді, але мусять наймати когось, хто вже 40 років працює в індустрії. Це природно – неможливо пам’ятати речі, яких ти не прожив – але босові важко знати менше за своїх підлеглих. Якщо я хочу зробити фото, де модель постає в образі Марії Каллас, яка втратила голос під час вистави «Медея» у Мехіко 1947 року, то і я, й мої асистенти повинні знати, про що йдеться. Для зйомок у стилі ар-нуво мені приносять троянди – але ж квітами ар-нуво були лілії! Невже було так складно переглянути якісь зразки напередодні? В питаннях віку трапляються курйози. Молоді люди з журналів планують фотосесії на дахах, під водою – доводиться їм відмовляти, бо мій вік просто не дозволяє такого екстріму. «Як складно з вами працювати», – кажуть. Натомість для зйомок при денному світлі я спокійно прокидаюся о 4 ранку, а вони комизяться. Розумієте, вони молоді – й не можуть встати о 4 ранку. А я чомусь можу.

У минулому фотографи примудрялися порушувати конвенції, бо проявлення знімків займало кілька днів і зазвичай не було часу перезнімати; разом з тим, редактор не міг зовсім викинути зображення зі шпальти, інакше видання не впишеться у друкарську матрицю. Редактори проклинали фотографів, але з’являлося чимало новаторських ідей. Тепер усі фото цифрові, їх відбирають у лічені хвилини після зйомок – тому жодних фокусів. Навіть авторитетам доводиться підлаштуватись під вимоги.

ПРО ВТЕЧУ НА СВОБОДУ

Моя бабуся, 1800 року народження, жила у Відні за Габсбургів, тоді будь-хто міг мандрувати будь-куди. Нам вона повторювала: «Щойно повиростаєте – їдьте чимдалі, вивчайте нові мови й дивіться якомога більше світу». «Не говори цього дітям, вони не можуть звідси нікуди їхати», – охолоджувала її моя мати. Та бабуся виявилася більш переконливою: в 1960-якомусь, на Миколая, дев’ятнадцятирічний я та ще двоє друзів утекли з Чехословаччини. Я тікав у світ theBeatlesта RollingStones, про яких дізнався з угорського телебачення (моя сім’я мешкала на кордоні, там воно приймало), позаяк Чехословаччина суворо обмежувала цей культурний потік. Ми прокопалися і без речей пролізли під багатометровою загорожею у прикордонній зоні Союзу. Італійці ледве встигли на порятунок, коли наприкінці шляху вій сирени зрадив нас. Із біженського табору в Італії мене забрала американська родина – у Штатах я ще вважався неповнолітнім. Я саме підробляв на скляній фабриці, коли звідкись вигулькнув хлопець із VidalSassoonі запросив мене працювати у перукарню: «Краще мити брудні голови у салоні, аніж працювати на брудній скляній фабриці». Тієї миті визначилася моя доля. В Америці молоді люди погоджуються на пропозиції – так прийнято, що старші допомагають молодшим влаштувати своє майбутнє. Мене запрошували, і я погоджувався, аж одного дня опинився в одній студії з фотографами першого покоління: Горст П. Горстом, Річардом Аведоном, Ірвінґом Пенном.

У 1990-х, після революції, Чеська Республіка повертала своїх іммігрантів, пропонуючи їм роботу більш статусну, аніж вони виконували у чужих країнах. Я повернувся в Чехію, щоби працювати креативним директором Elle.Тікаючи з дому в юності, я не попереджав свою родину: не знав, чи вдасться вижити, натомість знав, що вони не відпустять. Тепер хотілося їх зустріти, за все вибачитися. У Празі жити легше, ніж у Нью-Йорку. Я вдома, я вільний і можна присвятити себе улюбленому заняттю – навряд чи я колись захочу повертатися до США. Прага казкова, і люди тут унікальні, з ними так легко говорити. Одного разу пані в метро звернулася: «О, я бачила Вас у кулінарному телешоу – таку апетитну страву приготували. Надішліть-но мені рецепта!» Іншим разом я на публіці обмовився, що хочу побувати у Чеському Крумлові – тоді посипалися листи із запрошеннями та ґречним подивом: як я міг ніколи до того не відвідувати Чеського Крумлову?

Цікаво вчити молодих, бо це взаємний обмін. Вони діляться тим, що актуально, а я розповідаю про минуле. Багато молодих людей сприймає речі надто буквально: наприклад, вони хочуть вступити у комуністичну партію, проголошують вселюдську рівність, приносять з вулиці листівки штибу «Все моє – також твоє». Але ж на ділі це жахливо: комуністичний режим означає ні твого, ні мого, це тваринна ферма у приміщенні церкви та спаплюжені фрески. Юні не розуміють, як здорово привселюдно висловлювати власну думку, не оглядаючись на небезпеки – а цієї розкоші комуністичний режим не передбачає. І ті ж молоді люди марять грошима: повсякчас запитують, а скільки ми заробимо, працюючи фотографами. Відповідь свого часу дав Вацлав Гавел: «Працюєш заради грошей – і втрачаєш свободу. Працюєш заради свободи – і гроші приходять». Якщо я хочу заробити, з понеділка по п’ятницю беру замовлення й виконую все безпереч як просять. Але вихідні належать лише моїм творчим задумам. Це є моя свобода, свобода вибору. Може й не найкращий тип зайнятості, але найкращий із відомих.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею ймовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено