Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 січня, 2011   ▪   Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Метаморфози Фоззі

Олександр Сидоренко про цинічний Харків, футбольний талант, нелюбов до презентацій та старість у Івано-Франківську
Матеріал друкованого видання
№ 2 (167)
від 14 січня, 2011
Метаморфози Фоззі
Володимир Лелюк
Друзі кажуть, що від початку це був радше журналіст, аніж музикант. Потім він узявся за книжки. Водночас працює на ТБ і грає у футбол за команду зірок. Все це – про Фоззі з гурту ТНМК, чия книга «Їли воду з-під крану» стала відкриттям 2009 року і чий телепроект «Третій тайм» був відзначений національною телевізійною премією «Телетріумф» у номінації «Найкраща спортивна програма 2010 року». До того ж «танки», ті, що з майдану Конго, нещодавно презентували довгоочікуваний п’ятий альбом.

Коли даєш перший автограф, слід завжди пам’ятати, що буде й останній. Тож уся моя музична діяльність – це спроба якнайдалі відсунути цей останній момент. Музиканту майже неможливо об’єктивно сприймати свою творчість. Треба просто матеріалізовувати ідеї, якщо вони вже дані тобі. У ТНМК початкова ідея зазвичай цілком видозмінюється, допоки дійде остаточного варіанта. От, наприклад, наша пісня «Гранули» лежала три роки, та й узагалі спочатку називалася «Березень». Я, до речі, хочу колись видати початкові версії наших відомих пісень, гадаю, було б дуже цікаво.

Мене вигнали з іспиту до музичної школи. За те, що грубіянив викладачу. Це було в 11 років. З музичним училищем теж не склалося. Була можливість без початкової освіти вступити на естрадне відділення, якою, до речі, скористалися Діля (екс-учасник ТНМК Едуард Приступа. – Ред.) та басист Котя. Але на іспит знову не прийшов, бо ті  ж таки Діля з Котею відмовили, мовляв, немає чого там робити. Шкодую, звичайно, але в нас і без мене є вже три людини з вищою музичною освітою, та й гітарист з барабанщиком музичні школи позакінчували. Тому й не співаю, хоча тексти розподіляти саме мені доводиться.

Харківська музична тусовка дуже цинічна. Недарма «Чіж» (Сергій Чіграков, лідер гурту «Чіж&Ко». – Ред.) співав, коли жив у Харкові: «Говорят, музыканты – самый циничный народ». На жаль, Харків у культурному сенсі досі більше «заточений» під Росію, де більше грошей. Саме тому харків’янам важче прилаштуватися до українського шоу-бізу. Харківський музикант – це той, хто робить шикарні теми, абсолютно не вірячи, що з того щось вийде.

Хочу розповісти історію скіту «Харків» з нового альбому. Його автор – на превеликий жаль, вже покійний харківський музикознавець Сергій Коротков. Прикольний був чувак, з бородою, що робила його дуже схожим на Карла Маркса. Колись ми з хлопцями з «5nizza» знімалися в нього в якомусь шоу. І коли «киряли» після зйомок, то я випадково на телефон записав його жарт про те, що Харків лежить на 200 метрів вище моря, і коли вся Європа буде під водою, тільки Харків і залишиться. То­­му, мовляв, хлопці, купуйте землю. Мені дуже сподобалося. І ось упродовж шести років я думав, що слід попросити його ще раз все це розповісти, в нас і концерти були благодійні для збору коштів на його лікування. Але, на жаль, не встигли – він помер. Нещодавно до рук потрапив телефон, який в мене теоретично міг бути сім років тому. І раптом знаходжу на ньому файл із назвою «Коротков». Потім, коли зібралися на 40 днів Сергія, я поставив Фаготу. Він також був у захваті, тому воно і є в альбомі.

Успіх виконавця – це перехрестя часу, особистості, моменту та попиту. У ТНМК ніколи не було продюсера, котрий би нами керував. Хоча мені дуже не подобається, що ми не вміємо дотримуватися дедлайнів. Новий альбом ми писали п’ять років. Зрозуміло, купу пісень довелося з нього викинути, бо вони вже застаріли. Звісно, своїми планами та розкладами ми тільки смішимо Бога. Щоправда, сподіваюся, Він дозволить себе смішити ще років 10–15.

Моя мама – фанатка «Ук­­раїнського тижня». Оце привозить мені з Харкова номер і показує: цю і цю статтю прочитай. Мені, до речі, близька ідеологічна орієнтація вашого журналу.

Закони не ринку, а базару 

Все, що робить ТНМК, дуже тісно пов’язано саме з українським слухачем. Наш слухач живе в Україні. Я не уявляю свого життя поза межами цієї держави. Нещодавно з Фаготом їздили до друзів на полювання під Кострому. От я їхав і думав: «От якщо мене зараз викинуть з машини, заберуть український паспорт і змусять тут жити, чи проживу?» Вижити б, може, й вижив, але залишитися за власним бажанням – ніколи.

Українською музикою зацікавився 1995-го. Я тоді підхалтурював на радіо, до нас на програму постійно телефонува­­ли дві дівчини та замовляли якусь Ірину Білик, про яку тоді в Харкові ніхто не чув. Моє рідне місто тоді було «заточене» під московський інформаційний простір. Ми серйозно не знали, що відбувається в Києві і чим там живуть. Якось приїхав до своєї тітки в Київ, а в неї на столику лежав журнал, де були фотографії Білик, дуже схожої на Мадонну. Так я дізнався про її існування.

Український музичний ринок смішно порівнювати зі світовим. Якщо хтось пишеться в Лондоні, то це означає, що продаватиметься він на багатьох ринках. Якось знайомий діджей зробив заради приколу мікс, де я нібито з Емінемом співаю. Тож навіть на рівні семплу в mp3, який мій товариш десь відкопав, Емінем звучав у мільярди разів краще за мене, а я писався на студії в мікрофон. Так сильно відрізняється, на жаль, навіть якість саунду в нас і в них. Уявімо, що в Україні з’явився свій Чарлі Вінстон. Навіть свій Пітер Гебріел, який його продюсуватиме. І тепер зовсім фантастика – його запишуть, як в Америці. Але для того, щоб «відбити» цей запис, я навіть не знаю, що йому робити. 

У Росії набагато більше холоднокровних людей, які вміють робити гроші й у музиці, й на ТБ. Це дуже великий талант: знати й розуміти свого покупця. І спокійно та без поспіху продавати йому те, що він хоче отримати. До речі, не можу сказати, що ТНМК вміє стратегічно працювати на українсь­­кому ринку. Всьому виною банальні лінощі. Взагалі, заповіт­­на мрія будь-якого укра­­їн­­ського чи російського продюсера – отримати солодкого лоха з грошима, який приведе свою доцю й попросить зробити з неї зірку. «Освоювачі» бюджету – так їх правильніше називати. До речі, до ТНМК вже приходили такі, мільйонів не пропонували, але гроші були нічогенькі. Звісно, ми відмовлялися завжди. Але більше не прийдуть. Бо для того, щоб антилопи прийшли пити, має бути вода. Або треба робити вигляд, що вода тут є. Та мені це просто нецікаво.

Лакуна музичної журналістики 

Нам пощастило, що гурт почав заробляти гроші до того, як їх треба було вкладати. Пам’ятаю, коли був тур «Червоної Рути» 1997 року, то кожному учаснику платили по $25. Враховуючи, що нас було семеро, то виходило, як на ті часи, зовсім непогано. Ми певний час взагалі не витрачали тих грошей, які зароб­ляли в гурті. Наприклад, після тієї «Рути» купили комп’ютер, на якому почали робити прикольні аранжування. Але всі – дорослі хлопці, їсти ж треба. Тому доводилося працювати. Для мене найпростішим шляхом виявилася саме журналістика. Музика і журналістика в моєму житті йшли паралельно. 

Моя журналістська робота допомагала гурту хіба що в написанні прес-ре­­лізів. З часом зникла і ця потреба завдяки одній цікавій історії. Причиною чого став журналіст Сергій Волохов. Ми з гуртом поїхали на фестиваль Rap-music, де зустріли Міхея, який дав нам послухати свій майбутній суперхіт «Сука-любовь» і розповів, що з понеділка його «крутитимуть» на «Русском радио». Я, своєю чергою, подумав, що якщо його в Росії на цій радіостанції запускають, невдовзі буде і в нас. А хіт-парад мій виходив щосереди, отже, до цього моменту пісня стовідсотково вже буде презентована в Україні. Тому її можна ставити в хіт-парад. І саме цей пан Волохов звинуватив мене, що я, мовляв, «пропихаю» до хіт-параду своїх друзів. Гаразд, позбавили мене цієї рубрики. Але ж Міхей справді за кілька днів усюди зазвучав, і справді опинився на першому місці всіх рейтингів.

У гурті ніхто ніколи нічого не мав проти моїх «сайд»-проектів. Адже вони не заважали нашій основній діяльності. Ось Діля свого часу так себе поставив, що його побічні проекти йшли нарізно з планами гурту. Якось в нас була презентація альбому, а він не міг прийти, бо в нього був давно запланований концерт із Росавою. Змушені були грати без нього. Власне, людина йшла до того, до чого й прийшла. До речі, зараз і Фагот сольник пи­­ше. Діджей наш співпрацює також із «Бумбоксом», але ми все одно є пріоритетом. Клавішник співпрацює з «Океаном Ельзи»: коли в їхнього клавішника виникають проблеми з візою, наш його підміняє.

Мені не подобаються пре­­­­зентації. Особливо книжок, точніше, їхня атмосфера. Не моє це, та й годі. Некомфортно почуваюся на подібних заходах. Тому щодо третьої книжки я одразу попередив видавця, що, мовляв, якщо все ж її видаватимеш, то щоб жодних презентацій. Він запитує: «а як же промо?» Я йому: «а я грошей не хочу». Жартую. До речі, не люблю й музичних презентацій. Зараз записую третій сольний альбом в рамках проекту Me­­tamorfozzey. Коли він буде готовий, також не робитиму презентацій. Бо презентація – це значить, що ти претендуєш на щось велике, висуваєш претензію на претензію, так би мовити. Я такого не хочу.

Українського аналогу журналу Rolling Sto­­ne не буде, бо вплив музичних засобів інформації на смаки споживача дедалі змен­­шується. Це як проблема офіціантів: у нас вони всі молоді, бо студенти, що підпрацьовують. А в Європі вони набагато вищі за класом, бо це також професія, що вимагає великої майстерності. Тому тепер музична критика стає таким собі хобі, фанатством. Є телебачення, яке в нас штампує прес-релізи. Є радіо, яке намагається переганяти пісні в гроші. Але ж знову-таки є інтернет та блоги цікавих мені людей. Саме так я й дізнаюсь про нову музику.

Музичної журналістики в Україні немає. Бо нею займаються дівчата, які хочуть писати про культуру. Півроку вони це роблять, обходять всі фуршети, щось пишуть, а потім розуміють, що грошей та особливих перспектив немає. Відтак тікають до піар- чи івент-агенцій.

Відчуваю себе футболістом

Вести телепередачу про фут­­бол – це отримувати гро­­ші за те, чим би зай­­мався і так. Уболівав за київське «Динамо» разом із дідусем. Щоправда, коли кияни грають з «Металістом», завжди вболіваю за купу голів і нічию. Я ж харків’янин. Чесно, ось коли минулої весни вони грали у чвертьфіналі Кубку УЄФА, то взагалі не дивився ті два матчі, щоб серце не краяти. Щодо зарубіжних клубів, то я за них уболіваю тільки тоді, коли за них наші грають. От, наприклад, за туринський «Ювентус» я був тоді, коли там Заваров грав, за лондонський «Арсенал» – коли там Лужний був тощо.

Відчуваю себе футболістом, якому не вистачило таланту стати футболістом. У мене завжди було два найбільших бажання: грати в київському «Динамо» та грати в гурті «Танок на Майдані Конго». В дитинстві займався футболом. Був навіть чемпіоном Харківської області, коли грали на турнірі «Шкіряного м’яча». Цікаво, що доводилося перевдягатися у форму якогось ЖЕКу, бо в цьому турнірі офіційно не мали права брати участь професійні футболісти чи ті, хто займався в дитячих спортивних школах. Діля в нас також у футбол грав, за «Трудові резерви». До речі, Діля, якщо ти прочитаєш ці рядки, поверни мені мої бутси, що я тобі в Донецьку позичив! Я ж для себе спеціально з-за кордону їх привіз, а ти оце «зажилив».

Колекціоную футбольну форму. Коли був в Аргентині, пішли ми із Салом (Олег Саленко – відомий футболіст. – Ред.) до магазину, де футбольне екіпірування продається. Він, окрім експерта, ще був перекладачем, бо іспанську вивчив, коли в «Логроньєсі» грав. Він подивися, на все фиркнув, мовляв, фуфло, та й пішов собі. А я залишився і вирішив, що куплю все одно. Стою і думаю, який же клуб обрати? Не хочеться якусь попсу а-ля «Рівер Плейт» чи «Бока Хуніорс». І раптом зрозумів, що є лише один клуб, чию футболку я хочу мати, – «Хімнасія де Хухуй». Назва ж яка – краса. А яке ж прізвище набивати? Згадалося, як колись у Харкові з бандитами грав у футбол і вони мене називали «Каніджа» (відомий аргентинський футболіст. – Ред.). Гаразд, кажу: «Набийте мені Каніджу та номер 8». А хлопчик молодий, що за прилавком, ніяк второпати не може – кого-кого? Він такого, мабуть, вже і не чув. І тут його дідусь так рукою його відсуває й аж зі сльозами на очах запитує: «Боже, ви знаєте, хто такий Каніджа? Звідки ти, хлопче?» Я кажу: «З України». Мабуть, через душевне хвилювання дідусь трохи непрофесійно спрацював – забув набити мені номер на труси.

Заспокоюватися на формулі «Яка країна – такий і теракт» не можна. Зрозуміло, ми всі завжди залежимо від рівня розвитку країни, со­­ціально-економічної ситуації в ній. Але ж ніхто не казав, що буде легко. Тож будь-який прояв якісного генофонду йде на користь загальній ситуації і в суспільстві, і в мистецтві.

Завжди мріяв сісти у пароплав і поплисти вниз по Міссісіпі. Аж до самого Нового Орлеану, де в якійсь студії на площі Конго щось записати. Розумію, що зараз того Нового Орлеану вже немає після буревію, як і площі зі студіями. Проте мрія – вона ж і є мрією, щоб ніколи не справдитися.

У нас всі хочуть робити арт-хаус, але немає фахівців з попу. Проблема сучасної української літератури дуже подібна до проблеми українського кіно: всі хочуть робити концептуальне мистецтво, а попсу робити ніхто не те, що не хоче, просто не вміє. Всі хочуть показати свою розумність, написавши власну книжку чи відзнявши фільм. А ось Стівен Кінг, наприклад, не показує свого інтелекту, він просто «чіпляє» читача за гачок цікавості з першого ж рядка. І не дає з нього зірватися до останнього, тягне, тягне й тягне.

Повернутися до Харкова я можу захотіти хіба після доброї пиятики там зі старими друзями. Боюся, якщо не пити і не в Харкові, то такого бажання не виникне. Тобто ностальгія, звісно, є, але повертатися назавжди не хочу. А ось старість хотілося б прожити у якомусь маленькому містечку на кшталт Івано-Франківська чи Кам’янця-Подільського, які я дуже люблю. Хоча до старості ще дожити треба.

Біографічна нота

Олександр Сидоренко (Фоззі), музикант, журналіст, письменник.
 
Народився в 1973-му році в Харкові. Фронтмен популярного українського гурту «Танок на Майдані Конго» (ТНМК) з 1994-го року. Закінчив факультет журналістики Міжнародного інституту лінгвістики і права в Києві, за фахом – журналіст-телевізійник. Працював телеведучим на PRIVAT-TV («Реп-обойма») в Харкові, «Новому каналі» («Підйом»), ICTV («Галопом по Європах-2», «Третій Тайм»). Написав дві книги – «Їли воду з-під крана» (2009) та «Winter Sport» (2010).


Офіційні альбоми ТНМК

«Зроби мені хіп-хоп», 1998
«Неформат», 2001
«Пожежі міста Вавілон», 2004
«Сила», 2005
«С.П.А.М.», 2010

Максі-сингли ТНМК

«Вода/L’eau», 2004
«Забув», 2005
«Проїхали», 2010

Сольні альбоми Фоззі

«MetaMore-­­Fozzey», 2004
«Mono MetaMore­­Fozzey», 2006




Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено