Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 листопада, 2012   ▪   Версія для друку

Днк нації як приклад профанації

Нарешті сталося! «Сенсація століття, сміливий телевізійний експеримент», як назвали це ток-шоу його автори, представлено українському глядачеві.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (264)
від 22 листопада, 2012
Днк нації як приклад профанації

Перше враження від побаченого: «Що це було?» Популярний фільм про велике відкриття в галузі україногенезу чи політичне шоу? Судячи з наведеної нижче дискусії, проблема витоків українців цікавила авторський колектив значно менше, ніж політичний ефект від показаного. На обговорення «сенсаційного наукового відкриття в галузі українознавства» запросили таких «знаних» фахівців з україногенезу, як Руслана Писанка, Альона Вінницька, Дмитро Корчинський, Олександр Свистунов, Владімір Корнілов, Іван Салій і навіть президент України Леонід Кравчук. Дістали прогнозований результат: багато емоцій, галасу, політичних гасел. Кожен говорив про своє, наболіле: Корчинський – про окупацію українцями Москви та Парижа, а Руслана Писанка мріяла про власного кабанчика. Але до чого тут походження українців і про що власне фільм?

Свою участь у проекті телеканалу «Україна» ми, працівники Інституту археології НАН України та викладачі Національного університету «Києво-Могилянська академія», пояснюємо небажанням віддавати на поталу численним міфотворцям важливу наукову проблему. Однак сталося не як гадалося, а навпаки, згідно з відомою приказкою: хотіли як краще, а вийшло як завжди. За сценарієм організаторів, кожен експерт прочитав на камеру цілу доповідь, що тривала годину, а то й більше. Однак зі сказаного режисерів зацікавили лише кілька випадкових фраз, а весь археологічний фактаж екранного твору був запозичений у тих самих міфотворців на ґрунті трипільської археологічної культури, зусиллями яких в Україні процвітає окремий фантас­тич­но-публіцис­тич­ний жанр «трипологія». Фільм переповнений анекдотичними з погляду притомних науковців твердженнями на кшталт наявності у трипільців поліції, ЖЕКів, великих учених-селек­ціо­нерів тощо. Виссане з пальця повідомлення про трипільських комунальників та правоохоронців стало підвалиною далекосяжного висновку про велику Трипільську цивілізацію. Куди там до неї шумерам та стародавнім єгиптянам, які навіть ЖЕКів не мали (щоправда, з досвіду українського буття відомо: наявність останніх, як і міліції, ба навіть президента з ВР не є показником не те що цивілізації, а й цивілізованості).

Усупереч думці більшості фахівців про дезінтеграцію трипільської культури близько 5 тис. років тому, автори фільму впевнені у протилежному: трипільці продовжили своє історичне буття на землях України, бо оволоділи виробництвом досконалої бронзової зброї. Твердження настільки претензійне, наскільки й безпідставне, адже поки що жодного бронзового предмета (лише мідні) на трипільських пам’ятках не знай­дено.

А версія про органічне перетікання трипільців у аріїв Лівобережної України із завоюванням ними відтак Індії та Ірану є прикладом профанації індоєвропеїстики на ґрунті глибокого невігластва. Справді, коли на правобережжі Дніпра сяяло яскраве сонце землеробського Трипілля, на лівому березі формувалася принципово відмінна від трипільців за мовою, культурою та господарством скотарська спільнота індоєвропейців. За даними археології, одна з гілок останніх (пращури індо­іранців) рушила євразійськими степами на схід і за 1500 років досягла Індії та Ірану, де остаточно сформувалася як окремий народ аріїв, відомий нам із «Рігведи» й «Авести». Іншими словами, в Україні мешкали не самі арійці, а їхні дуже далекі пращури та родичі (скіфи, сармати), сліди культурних чи генних контактів із якими не дають нам підстав називатися арійцями.

Глибоко хибна генеральна ідея фільму – визначення етнічної належності людини за її генним кодом. Якби геном визначав нашу етнічність, то не було б поняття асиміляції. Якщо українська етнічність чітко детермінована в такий спосіб, то чому мільйони українців стали росіянами, а до того поляками?

За генами можна з’ясувати, як формувався демографічний масив (населення) Європи, чи окремих її регіонів, скажімо, України. Із цього матеріалу в специфічних природно-ландшафтних та геополітичних умовах, а відповідно  й історичній ситуації, поставали етноси-народи, що їх нерідко асимілювали, підкорюючи, інші – й вони зникали як такі, але передавали свій геном завойовникам. Тому генний код не є провідною етновизначальною ознакою якогось одного народу. У нашій крові є гени скіфів, трипільців, кроманьйонців, пітекантропів і навіть динозаврів. То, може, почнемо україногенез від кого-небудь із останніх?

Найбільшим і водночас най­скандальнішим «відкриттям» телестрічки є окремий народ українських жінок, нібито генетично закодований від часів палеоліту на зраду своїм чоловікам з окупантами з меркантильних міркувань. Виявляється, українки є вродженими жрицями кохання споконвіку, а роксоланами й наташами стають не через життєві обставини, а за покликом крові та серця. У цьому твердженні наука й не ночувала, бо жоден притомний учений не виділяє етносів за гендерною ознакою (народ жінок, чоловіків). Відсутність наукової достовірності не завадила авторам фільму рекламувати й поширювати серед загалу більш ніж сумнівні з етичного погляду твердження щодо співвітчизниць.

Усіх цих прикрих недоречностей можна було б уникнути, якби творці телепродукту врахували світовий досвід виробництва науково-популярних документальних стрічок. Діставши інформацію щодо україногенезу від знаних фахівців із генетики (Пітер Форстер), мовознавства (Костянтин Тищенко), історії (Геннадій Казакевич), археології (Олександр Моця, Леонід Залізняк, Віталій Отрощенко, Юрій Болтрик, Михайло Відейко, Валентина Шумова), варто було б для її впорядкування у фільмі залучити наукового консультанта, а не робити на свій розсуд із почерпнутими від науковців знаннями те, що, за словами відомого кіногероя, «Содом не робив зі своєю Гоморрою».

У багатьох університетах світу для ілюстрування лекцій широко послуговуються чудовими науково-популярними фільмами виробництва ВВС. А чи можуть українські виші використати нову документальну стрічку для освіти наших студентів? Так, але лише в темі «Псевдонаукові концепції походження українців».

Трипільські ЖЕКи та поліція, визначення етнічної належності за генами, закодовані на рівні ДНК на зраду чоловікам із крутішими загарбниками українки – що це, коли не профанація науки?

Автори: Працівники Інституту археології НАНУ, викладачі Національного університету «Києво-Могилянська академія» проф. Леонід Залізняк, проф. Віталій Отрощенко, канд. істор. наук Юрій Болтрик, Валентина Шумова


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено