Культура

  ▪   Катерина Барабаш

Смерть як мистецтво

від людини-оркестру Рєнати Літвінової
Матеріал друкованого видання
№ 44 (261)
від 1 листопада, 2012

Чарівна блондинка з обличчям королеви непу (Рєната Літвінова) й непорушним тхором на руках заходить у будку телефона-автомата. «Мер цього міста весь час зносить красиві будівлі», – скривджено скаржиться у слухавку з такими ласкавими інтонаціями, що відчуваєш: тому мерові – смерть.

Ця дівчина, як виявляється, Смерть і є. Вона приходить до іншої молодої вродливиці Ріти Ґотьє (Ольґа Кузіна) скрасити її останні дні в негарній лікарні з байдужими медиками. «Остання казка Ріти» – зворушлива оповідь про прихід Смерті, якою її бачить режисер, сценарист і виконавиця головної ролі Рєната Літвінова, – веселої, ласкавої, з келихом шампанського в довгих пальцях і незмінною сигаретою в яскраво-червоних губах. Дівчина-смерть на ім’я Таня Нєубівко радо сповідує заповідь «Не убий!» – навіщо вбивати, коли кожна людина сама наблизиться до свого призначеного часу. Головне – допомогти їй останні кроки пройти феєрично й бадьоро. Головне – тепло зазирати людині в очі, щоб вона зрозуміла: ближчого за смерть у неї нікого немає. Людина слабка й егоїстична. Смерть альтруїстична й сильна.

«Остання казка Ріти» побудована на очевидній необов’язковості й абсурдності. Вона ніби виповзла з тих непевних і яскравих сновидінь, що трапляються перед самісіньким пробудженням і потім весь день не дають спокою. Ні у драматургії стрічки, ні в режисурі не слід шукати логіки – її тут немає. Все підпорядковано примхливій фантазії автора. Можна гадати і сперечатися, навіщо, наприклад, Смерті той самий тхір на руках. Чи сни героїні, в яких курять небіжчики в труні. Чи раптом ожилий пам’ятник Ґаґаріну. І всі ці тонни свічад, декадентські капелюшки, кав’ярня «Задзеркалля», пісні Зємфіри. Усе це потрібно просто прийняти або не прийняти, як саму Літвінову, котру не можна ділити на Літвінову-акторку, Літвінову-режисера, Літвінову-драматурга. Вона Персонаж, людина-жанр, людина-оркестр, який іноді хуліганить, іноді збивається, але грає завжди захоплено й ні на кого не схоже.

І, що чи не найголовніше, вибивається з вічної традиції російського кінематографа – нести себе, пояснювати, де чорне, а де біле і що таке істинні духовні цінності в наш меркантильний час. Месіанство у культурі й, зокрема, в кіно Росії незнищенне. А Літвінова не намагається повчати, ні на чому не наполягає. Хіба що на одному: смерті немає. Отака от дрібничка, хіба ні?