Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 жовтня, 2012   ▪   Антон Санченко   ▪   Версія для друку

Детективна історія. Чому українців не цікавить вітчизняне кримінальне чтиво

Деінде детективи заслужено вважають масовим жанром. У Швеції, Поль­щі чи в тій-таки Росії. Це підкріплено яскравими прикладами, скажімо, Стіґа Ларссона, Марека Краєвського чи Алєксандри Марініної. У нас їх теж традиційно сприймають саме так, але тільки видавці й автори. Читачі про цю масовість навіть не здогадуються.
Матеріал друкованого видання
№ 41 (258)
від 11 жовтня, 2012
Детективна історія. Чому українців не цікавить вітчизняне кримінальне чтиво
Фотогалерея: ТОП-10 українських детективів (зображень: 10)
Василь Шкляр: Ключ Ірен Роздобудько: Ґудзик Микола Трублаїні: Шхуна 'Колумб' Владислав Івченко, Юрій Камаєв: Стовп самодержавства

Ось не було б прикладів бестселерів від Ліни Костенко, Василя Шкляра, Люко Дашвар чи Мирослава Дочинця, які впевнено взяли планку накладів понад 100 тис., можна було б висунути робочу гіпотезу, мовляв, українці просто позабували букви. Аж ні. Значить ми робили щось не так. Це відчувають уже й видавці та автори-детективники, тож і з’ясовують, що саме, на круглих столах та в дискусіях. Але поки що відповіді, схоже, не знаходять. Хоч справді до Голмса з Ватсоном звертайся.

Утім, я коли чогось не знаю, давно вже питаю не в Еркюля Пуаро, а в Марка Цукерберґа. Тобто на Facebook. І що ж? Це було чи не перше проведене мною опитування, де автор «Не читав жодної» ризикував вийти на перше місце, і порятував від цього тільки вже згадуваний Шкляр: його доволі не новий «Ключ» нещодавно перевидали, і тепер цей роман ми цілком виправдано можемо розглядати як причіпний вагон до «Чорного Ворона».

У пошуках героїв

До речі, показово: ніяк не пригадаю українського персонажа, що був би впізнаваний коли не всіма, то бодай декотрими. Для нашої публіки найбільш знаковими вітчизняними детективами, схоже, досі залишаються Шерльок Гольмс і доктор Ватсон за версією Довгоносиків. Може, річ саме в цьому? Ну ось не вдається створити приваб­ливих і впізнаваних характерів нишпорок. Утім, навіть така далека від детективів людина, як я, змогла пригадати філера Івана Карповича Підіпригору з ретродетективу Івченка й Камаєва «Стовп самодержавства»  та кумедного журналіста відділу розслідувань Юрася Булочку з етнодетективу Наталі Тисовської «Останній шаман».

Чому етно-? Дія «Останнього шамана» протікає у двох паралельних світах і паралельне ж таки розслідування у справі зникнення непересічного винахідника, колишнього дисидента ведуть журналісти місцевої газети й... персонажі української народної демонології. Детектив публікували частинами, а поки його було писано, авторці доводилося терміново заміняти дискету з винаходом, яку шукали в першій частині, на оптичний диск, за яким полювали вже в другій, не пам’ятаю, чи дійшло до флешок та меморі-стиків у третій. Після прочитання охоче раджу всім знайомим вивчати за цією книжкою саме народну демонологію, а криміналістику – не раджу.

Наталя потрактувала, мабуть, не тільки мій некомфортний стан як невігластво й наступну свою книжку «Три таємниці Великого озера», роблену за схожим рецептом, присвятила вже міфології племені індіанців анішабе, не знати якої українцеві не соромно. Тисовській індіанці та діаспорні українці Канади відомі не з газет: кілька років вона навчалася в тамтешній магістратурі, й ос­нов­на її літературна спеціалізація – перекладацтво. І якби в українського читача була звичка вичитувати прізвища тлумачів літератури, він довідався б, крім того, хто саме перекладав для нас вампірські саги Стефані Майєр, Даніеля Дефо, «Школу монстрів» Лізі Гаррісон і ще багато чого.

Кримінальні реалії життя

Наступним моїм припущенням було те, що українські детективники просто погано розуміються на матчастині – саме отій кримінальній складовій жанру. Але й воно виявилось хибним, варто мені було скачати (за гроші) електронну книжку Валерія та Наталі Лапікур «Поїзд, що зник» і зануритися в іноді шокуючий, а іноді анекдотичний світ київського карного розшуку 1970-х. Причому самим 70-м (ностальгічним для підстаркуватого киянина назвам та локаціям кав’ярень, коньяків і навіть відомим усьому місту іменам барменш, як і геть не ностальгійним побутовим реаліям розвинутого соціалізму) місця в книжці приділено не менше, ніж реальним кримінальним справам, що про них, зовсім як старуха Ізєрґіль, веде мову інспектор Сирота (у книжці ще старлей, але розповідає все те вже явно в іншому званні).

Читайте також: Літературний інфантилізм. В Україні бракує книжок для юнацтва

Іноді орнаментальність цієї оповідки втомлює, бо Сирота відволікається то на те, що всі київські ресторани зачинялися рано, аби синові Щербицького не було куди піти напитися, то на якісь міліційні анекдотичні справи про обманутих чоловіків, що не мають стосунку до розслідування, а іноді заговорюється до того, що авторам доводиться вставляти в текст довідки про той чи той аспект радянського життя. Детективи – найкращий документ епохи. Автори примусили згадати, що через дорогу від мене були колись автобусні каси й те, як улітку черги з-під них не розходились на ніч і писали номерочки на долонях. Але чогось під час читання не вистачало. Якогось другого плану, отого, що був у Тисовської чи (потурбуємо класиків) у братів Вайнерів, із творів яких можна довідатися не тільки про московське УГРО, а й про середньовічного лікаря Парацельса. Хоча, поза сумнівом, перед нами добротний міліційний детектив, який уже, мабуть, можна охарактеризувати як ретро.

Детектив іще іноді називають «сучасною міською казкою», може, саме оцієї сучасної казковості не вистачає? Одна з передостанніх книжок Андрія Кокотюхи, прочитати якого повністю завдання досить складне, бо він пише швидше, ніж я читаю, називалася «Язиката Хвеська» й була створена начебто навмисне, щоб унаочнити таку дефініцію. Важко стати спойлером, переповідаючи відому всім із дитинства українську народну казку, тож авторові залишається єдине – вразити читача винахідливістю в її поданні. Головний герой «Хвеськи» – теж журналіст, але жовтої преси, який майстерно вибудовує сенсації на рівному місті, варто накладові газети почати падати, чим створює також проблеми для міліції, вимушеної розкривати злочини, яких не було. І хоча дія начебто відбувається вже після обрання Барака Обами президентом, часові реалії відповідають швид­ше нехлюйським 1990-м, коли газети ще були газетами, а бандити бандитами.

Не думаю, що особисто я вже дозрів до пародійного переосмислення 90-х, надто вже швидко за першої нагоди вони повернулися в наше життя. Може, річ у цьому? Читачі Переса Реверте ознайомлюються з халепами його героїв, знаючи: з ними в усталеній Іспанії такого не трапиться нізащо. А в нас будь-яка торговка ринку «Юність», що пережила 1990-ті, розкаже вам сюжетів із власного життя на кілька детективів, тож читати про це ще й у книжці – занадто. Коли вийшов за двері, а потрапив у детектив, хочеться якоїсь «Рабині Ізаури». Але в тих-таки росіян, проте, це чомусь не вплинуло на популярність кримінального жанру.

Проти канону

Низка геть різножанрових кримінальних новел про київську охранку початку ХХ століття «Стовп самодержавства», від фарсу до трагедії, начебто позбавлена цієї вади: такі давні часи взялися описувати Камаєв з Івченком. Рецензенти геть дарма охрестили ці історії з життя київського філера «нашою відповіддю Акуніну», бо це швидше «наша відповідь Гашеку», настільки пародіюються загальні місця всіх ретродетективів, а в певних новелах відверто проглядаються неза­му­ле­ні джерела «Шель­мен­­ка-денщика» Квітки-Осно­в’яненка. Але навіть вибір головного героя – філера, топтуна, що збиває закаблуки на бруківці Подолу та Печерська, а не інтелектуала й сибарита в японському кімоно чи турецькій фесці – показовий. Ваню панове офіцери зазвичай кличуть уже тоді, коли слідство чи інші обставини життя, як ось сватання до дочки ліберально настроєного професора, зайшли в глухий кут. Як і належить Фіґаро та іншим допоміжним героям, що переросли своє начальство, в більшості випадків Іван Карпович блискуче «розрулює» складнощі. А сам, звісно, мріє водночас про власний хуторець, садок вишневий біля хати і таке інше архетипічне й автохтонне.

Читайте також: Український Коельйо: Мирослав Дочинець зумів угадати запити типового читача

Співавтори, один із яких живе у Кременці, а інший у Сумах, змогли творити разом тільки завдяки інтернету й, наскільки мені відомо, працювали теж за доволі оригінальною методою. Кожен із них писав початок оповідання, потім вони цим обмінювались і додавали закінчення, що підштовхнуло до справді несподіваних розв’язок не тільки для читача, а й для співавтора. Іноді це спрацювало дуже вдало, як у новелах про позашлюбного сина Шевченка з калмицьких степів чи про повстання на панцернику «Потьомкін», а іноді просто шляк читача трафляє, коли він бачить, як ретельний Камаєв у якомусь оповіданні методично, з увагою до найменших дрібниць, закручує детективну інтригу, а тут приходить динамічний Івченко і вбиває в одному реченні всіх сімох основних підозрюваних, зате розпочинаються фехтування на жандармських шаблях і самурайських мечах та інші витівки в стилі Жана Маре. Має цей роман у новелах також певні ознаки стим-панку. «Бойові монахи», що сиплються на дніпрові острови з освячених цепелінів у одному з оповідань, примушують згадувати не тільки минувшину, а й певні конфесійні особливості сучасного Києва.

Самі детективники вважають свій жанр інтелектуальним. А коли в суспільства немає попиту на інтелект, немає його й на таку літературу. Принаймні цю версію озвучували на круглому столі. Нехай вибачать мене добродії-детек­тив­ники, але з інтелектуальною літературою, з «високою полицею» в нас справи, може, теж не ідеальні, а все-таки кращі. Детективи, звичайно, – шарада, вправа для мозку, але пишуться, погодьтеся, за певними канонами (чи, якщо хочете, шаблонами), які не терплять новацій. Може, оті лекала не надто вдало відтворюються, тому й доводиться на означення жанру весь час вживати якихось прикладок, як не «ретро», то «етно» і навіть «стим-панк», а сам канон засвоєний погано? Наприклад, сліди автор плутає і відволікає увагу читача геть не винахідливо, тож розгадка прочитується ледь не з перших сторінок? А після цього хоч які детективи пиши: хоч іронічні, хоч жіночі, хоч поліцейські, хоч історичні – вже нічим не зарадиш…

Як спростування цього припущення пропоную увазі аудиторії детективи Олексія Волкова, хоча б «Слід на воді». Це отой самий, канонічний детектив-детектив, інтрига в якому закручена за всіма приписами жанру, ускладнена багатьма хибними версіями, розбиратися в яких іноді не менш захопливо, ніж в основній, і весь належний для можливості правильних припущень фактаж згодовується читачеві геть непомітно. Ну, от так, щоб потім вигукнути: «Йоксель-моксель! Ну звичайно! Вбивця бухгалтер! Я знав, знав!» – хоча до останьої сторінки це не зрозуміло навіть телепатові. Як належить романам про Джеймса Бонда, є пара антогоністичних красунь: доброчинна й небезпечна, Волков уміло заплутує, хто з них яка, і навіть радієш наприкінці, що правил бондіани не дотримано, доброчинної вродливиці не вбивають. Припиняю, бо переповідати детективи – то ризик для критика, втім, не втримаюся від особливо соковитої подробиці. Особисто мене уразили наповал епізод із вирощуванням у теплиці китайських тюльпанів, удобрених екскрементами рептилій, та всі подальші дії цього етапу розслідування. Просто тобі привіт від Ніро Вульфа з його орхідеями неназваному містечку України.

Мені здається, поки я писав цю розвідку, правильна версія в мене все-таки з’я­ви­лася. Усі названі мною іноземні представники армії детективів, чиї імена, безумовно, відомі читачам принаймні своєї країни, екранізовані. Не може бути популярним детектив без кіноверсій. І навіть чи не єдиний приклад багатотиражного (за кордоном) українського детективника Андрія Куркова це підтверджує. У нього спочатку була французько-українська екранізація «Приятеля небіжчика». І все, крапка. Схоже, без цього ніяк, особливості жанру.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як Польщі вдалось уникнути обсягів тіньової економіки, з якими зіткнулись Україна та інші колишні республіки СРСР
    11 грудня, Ольга Ворожбит
  • Нелегальний бізнес має у Франції досить спокійне життя
    11 грудня, Алла Лазарева
  • Ось уже два з половиною роки триває конфлікт на Донбасі, і весь цей час сотні тисяч людей живуть за межами своєї малої батьківщини, бо були змушені поїхати з Донецька.
    11 грудня, Станіслав Васін
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено