Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи

Розкіш різноманітності

Палітра культурних процесів 2010 року багата як на контрасти, так і на однорідність, але це не був час стагнації
Матеріал друкованого видання
№ 1 (166)
від 30 грудня, 2010
Розкіш різноманітності

Попри поголовне закручування гайок із боку української влади, культурний простір, схоже, ігнорує «ініціативи» чиновників, адже мистецьке середовище покладається передусім на власні сили. Погляд на поточні мистецькі процеси, що розгорталися впродовж 2010 року, не претендує на вичерпність, однак він показує, що «пацієнт радше живий». Це означає, що культурне середовище як жило своїм життям, так і далі живе ним незалежно від клі­­матично-політичних перепадів. Автори Тижня діляться своїми спостереженнями за найцікавішими трендами, що виникли в культурі протягом 2010 року.

 МУЗИКА

Головна музична «трендова» теза 2010-го: «якщо під ногами слизько, стій і не рипайся». Висновок: із кожним роком свого стояння або ковзання на місці українська музика як процес втрачає навіть те крихітне, що їй пощастило здобути раніше. Усе більше молодих, талановитих, обізнаних у своїй справі музикантів починають від’їжджати на навчання за кордон і, схоже, навряд чи повернуться. Українська рок-сцена в 2010 році однозначно пасла задніх. Причини для такого невтішного діагнозу логічні: концерти зірок світового масштабу (Guano Apes, 30 Seconds to Mars, A-ha, Limp Bizkit, Morcheeba, Fatboy Slim, Placebo, Tricky, Groove Armada, De Phazz, Apocalyptica, Bloodhound Gang, Rammstein, Depeche Mode – і це лише за один рік), з одного боку, і засилля масового музичного продукту з телеекранів – з іншого. Типовими труднощами лишаються брак коштів і досвідчених продюсерів, зацікавлених у неформатній музиці. Це призводить до того, що альтер­­нативне музичне життя стає дедалі безбарвнішим та нецікавим: ті самі виконавці, відсутні перспективні новачки. Старожили вичерпують себе, виживаючи переважно за рахунок старих хітів, а нововідкрита молодь дуже швидко зникає. Наприклад, майже не чути переможців торішнього українського фіналу GBOB (гурт «Гапочка»), така сама доля, ймовірно, чекає на цьогорічних фіналістів Magua. Конкурс «Свіжа кров» відкрив ще кількох кандидатів на короткочасний успіх (гурт «Zоряна» і переможці Funk-U), проте нові Бумбокси, Крихітки, Перкалаби чи хоча б Скаї вперто не хочуть народжуватися.


Вдала популяризація


Найяскравіший тренд 2010 року – лайтбокси на ескалаторах київського метро із соціально-культурного штибу рекламою від ансамблю традиційного народного співу «Божичі» («Запиши, як співає твоя бабця» та «Запиши, як грає твій дідусь»).

Народні мотиви на експорт
Завдяки співпраці Росави і Светіслава Грбіча не так давно з’явилася неповторна «Біла колискова/Bela Uspavanka», а новий альбом проекту Shopping Hour під назвою «Sunce Вітер» продовжує і поглиблює українсько-сербську музичну співпрацю. Київський етногурт «ДахаБраха», який 2010 року завоював Гран-прі російської премії ім. Сєргєя Курьохіна в галузі сучасного мистецтва «Поп-механіка», також потішив своїх слухачів новим доробком Light (щоправда, у справді «легшому» звучанні). Ще одне міжнародне визнання року – музична премія Wirtualne Gęśle оголосила спільне творіння «Гайдамаків» та польського гурту Voo Voo найкращим альбомом world-musіc, виданим у Польщі 2009-го. Очевидно, що сучасне переосмислення фолькових мотивів стає найперспективнішим трендом української музики – саме в такому ключі сьогодні народжується той продукт, який здатний гідно представити державу на міжнародному музичному ринку.

На кого рівнятися?


Похвалитися значними музичними досягненнями протягом 2010 року можуть одиниці. Значною активністю вирізнився альтернативний рок-гурт «Димна Суміш». Він потішив своїх прихильників трьома повноцінними відео, запуском оновленої версії сайта, презентацією книжки «Один» фронтмена Олександра Чемерова та його сольного проекту Vkrayst, двома альбомами для вільного завантаження (Live Improvisation, записаний наживо спільно з відомим бандуристом Романом Гриньківом, і Rare, demos & unreleased, який уміщує раніше не видані треки 1998–2002 років). У липні команда відіграла концерт у незвичному для України форматі: живий виступ відбувся у вітрині магазину, а за його мотивами було знято кліп «Згадуй, Бійся, Плач і Зви». Також варто відзначити гурти «Гайдамаки», «Lюk» і Marakesh, які можуть похвалитися повноцінними європейськими турами.

За інерцією


Нові альбоми першопрохідців української неформатної сцени – гуртів «Тартак» («Опір матеріалів») і ТНМК («С.П.А.М.») – не викликали жодного резонансу й підтвердили той факт, що працюють музиканти за інерцією. Для цих та інших команд, які досі тримаються на славі п’яти- чи десятирічної давності, типовим станом є переживання відчутної творчої кризи. І Сашко Положинський, і ТНМК досі воліють залишатися в межах своїх підлітково-альтернативних образів, які вже виглядають не дуже гармонійно. «Крихітка» поки що перебуває в групі ризику – солістка Каша досі іронізує з пафосу молодих колег, а сама виступає в дизайнерських сукнях. Справді, комерційний успіх важко сумістити з претензіями на альтернативність – час щось кардинально змінювати. Не існує тенденцій без винятків – це успішне повернення старожилів, а саме «Океану Ельзи». Понад 100 концертів Океанів у межах туру Dolce Vita підтвердили особливий статус гурту на українській сцені.

Інтернетизація


2010-го  продовжується помітне зближення артистів зі своїми слухачами завдяки бурхливому розвитку різноманітних соціальних мереж: від масових до вузькопрофільних. Завдяки активному промо в інтернеті, зокрема, завжди повні клуби на концертах таких гуртів, як «Роллік’с», O.Torvald, Singleton, «Інді.Я» тощо. Не обійшлося без сучасних технологій і у випадку з організацією європейського турне команди NoraLasso: активні прослуховування пісень у мережі MySpace забезпечили визнання їхньої творчості за кордоном. Словом, якщо музиканта немає в соціальних мережах Facebook та Myspace (чи його блогу в Livejournal), він або ексцентричний відлюдько, або ретроград. Поширена теза «якщо тебе немає в Google, то ти не існуєш», нарешті для багатьох стала життєвішою, аніж публікації у друкованих виданнях. Єдина відмінність від західних артистів – наших складніше купити на iTunes або знайти їхні альбоми на піратських сайтах.

Тиша і пафос


Найпотужніша подія у світі академічної музики – книжка «Валентин Сильвестров. Дождаться музыки», що вийшла разом із диском (величезною збіркою творів композитора) у форматі mp3 низької розподільної здатності, що фактично вбиває камерну «музику тиші» Сильвестрова. Найкумеднішим «класичним» трендом можна назвати пафосні концерти в Палаці «Україна» з квитками вартістю понад 2000 грн, акустика в якому не варта жодного літературного епітета, але чомусь саме туди ходять найвищі державні чиновники. На цих концертах уже встигли отримати свої «30 монет» і зганьбитися Юрій Башмет у ролі диригента з піаністом Денісом Мацуєвим, а також розкручена оперна співачка Анна Нетребко. Таке позиціонування класики між панк-роком і радянською попсою видається дуже симптоматичним для стилю нової влади, яка не може собі дозволити відвідання Київської філармонії.

Без гігантів


Усе більше музикантів (переважно некомерційного спрямування) тікають з-під великих лейблів звукозапису, і це також є загальносвітовою тенденцією. Дрібніші лейбли здатні забезпечити їм майже такі самі обсяги продажу (зазвичай вони в будь-якому разі низькі), але не «закріпачують» артиста пафосними багаторічними контрактами.

ТЕАТР

Напевне, головний сенс підсумкових театральних оглядів – розповісти глядачеві, які вистави він має побачити. Ці події поза смаками та над смаками, вони необов’язково однозначно «хороші», «правильні», але... видатні. Серед вісімдесяти київських прем’єр 2010 року і сотень вистав по всій Україні було чимало яскравих. «Грек Зорба» Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка – анархічна, відчайдушна розповідь про сенс та природу свободи, де режисура Віталія Малахова скоряється філософії вистави. «Сатисфакція» Молодого театру (за «Венеційським купцем» Шекспіра, постановка Станіслава Мойсеєва) – про жіночу мудрість та насолоду прощення в ренесансному ритмі дискотеки. «Три сестри» Театру драми і комедії (постановка Едуарда Митницького) – несподівана «конструктивістська» версія класичного тексту Чехова, оголеного, беззахисного, проте сильного своєю прямотою та безкомпромісністю. Такі вистави, як прийнято казати, перевершили всі сподівання.

П’ятеро проти всіх


У 2010-му відзначив п’ятирічний ювілей театр-студія «Міст», що базується на горищі видавництва «Смолоскип». Його режисер-засновник Олександр Мірошниченко восени розповідав, що приватних театрів у Києві чотири: «Міст», «Дах», «Вільний театр» та «Абетка». Віднедавна додалася «Студія Паріс» – творіння акторів-режисерів Лариси Паріс та Юрка Яценка. ЦСМ «Дах», засновник грандіозного ГогольFEST, досліджує сучасну соціальність та випробовує радикально нові театральні форми. «Міст» живе переважно з викладання акторської майстерності (найкращі учні згодом лишаються працювати в театрі). «Абетка» – театр Андрія Білоуса – розпочала роботу з однієї з найкращих камерних вистав 2010  року «Щастя». «Вільний театр» успішно випробовує поп-філософію на молодіжному глядачеві. Естетичні експерименти Лариси Паріс в Україні давно оцінені, тож заснування нею театру свого імені було справою часу.

Добре забуте старе


Львівський режисер Володимир Кучинський відновив на Малій сцені театру ім. Франка «Серенаду Полішинеля» (за «Злочином і карою» Достоєвского). Те    залаштункову «Оперу мафіозо» з піснями й танцями керівник Театру на Подолі Віталій Малахов уперше ставив 20 років тому. Коли прийшло нове покоління акторів, зробив повторний жест. «Льовушка» Ігоря Славінського – це висока театральна поезія, зроблена з «реалістичного», навіть побутового оповідання Анатолія Крима. В цьому сенсі дивний кульбіт зробила керівник театру «Відкритий погляд» Ксенія Ромашенко: після показаної на початку 2010-го прем’єри «Американська рулетка» (п’єса бізнесмена-драма­­турга Олександра Марданя) молодіжна трупа раптом представила радянську «виробничу драму» «Ніч після випуску» Володимира Тендрякова.

Недитячі дитячі


Театр юного глядача волає SOS!. Ні, приміщення в нього не забирають, але зі статусом «дитячого» тут більше не хочуть миритися. «Місяць у селі» режисера Валентина Козьменка-Делінде можна вважати криком душі. До цієї блискучої, провокаційної і... дуже дорослої вистави ТЮГ ішов через інсценізацію оповідань Чехова «Роман доктора» та «французьку» комедію білоруса Андрєя Курєйчіка «Обережно, жінки!» (остання у постановці Ірини Стежки вдалася значно краще). На повну силу запрацював і Центр мистецтв «Новий український театр», де поруч із дитячою «Божою корівкою» молода трупа із зовсім юних акторів (плюс актор-режисер Віталій Кіно) показують і вечірні вистави. «Сім чудес малої Піаф» театру вступили в змагання з такими монстрами, як театр ім. Франка («Едіт Піаф. Життя в кредит») або «Сузір’я» («Ассо та Піаф» знята з репертуару зовсім недавно), – і не програли. Проте й видовища, розраховані на сприйняття малечі, заслуговують на увагу. Наприклад, Колобок (Академічний театр ляльок на вул. Грушевського) закохується у схожий на нього самого Місяць і саме тому йде від Діда і Баби.

Виродження міфу
Прем’єра театру ім. Франка – «Урус-шайтан (Байка про Сірка – кошового отамана, шевальє д’Артаньяна і турецького султана)» – заповнила нішу під назвою «український епос». Автор п’єси та режисер Ігор Афанасьєв, по суті, створив черговий національний символ – козака-характерника, непереможного Івана Сірка, водночас поріднивши українців із відомими світовими діячами XVII–XIX століть. Хоча вистава має суто театральні недоліки, проте у межах свого жанру вона видається єдиною й неповторною. Державницька тематика в театральній практиці все більше скочується до еротичних байопіків. Степан Бандера у виставі «Чорна рілля» театру «Дзеркало» перетворений на трохи комічного (мимоволі) секс-символу. Таким самим виведено героя Винниченкового «Моменту кохання» в театрі «Сузір’я». Держава у виставі «Едіп: Собача будка» театру «Дах» – це суміш тюрми, публічного будинку та психлікарні.

Між серіалом й антрепризою
Ми звикли нарікати на погані зарубіжні ант­репризи. Тож вітайте «Доміно Арт»! Для дебютної вистави «Небезпечний поворот» за однойменною п’єсою Прістлі зібрали з десяток столичних зірок – від Олексія Богдано­­вича й Олексія Вертинського до Катерини Кистень і Наталії Васько. Оформлення й режисура (постановка Ірини Зільберман) – цілком у дусі благородної британської стриманості. Ілля Ноябрьов ставив «Повернення блудного батька» (Театр драми і комедії) за мотивами свого ж фільму – не дай Боже нікому таких театральних дебютів. Серіал, кращий чи гірший, – це і «Надто щасливий батько» (Театр російської драми), і «Бережіть чоловіків» (Малий український драматичний театр). Більшість людей ходить до театру, щоби відпочити. «Надто легкі» комедії завжди матимуть більший попит, аніж біблійного штибу сучасні притчі на зразок «Куди повіє вітер» Олексія Лісовця (Театр драми і комедії) чи «Перса Тіресія» (Муніципальна опера).

МИСТЕЦТВО

Найпомітнішим трендом 2010 року є перетворення контемпорарі-арту на the мистецтво в Україні. Завдяки активності деяких музеїв, проведенню фестивалів на кшталт Тижня актуального мистецтва (Львів), ГогольFEST (Київ), Non Stop Media (Харків), діяльності ПінчукАртЦентру і «Мистецького Арсеналу» та кількох приватних галерей ті художні практики, які довгі роки вважалися дивним, збоченим, чужорідним і ще бозна-яким страшним явищем (порівняно з традиційними, реалістичними, гарними творами), стають нарешті «нормальним мистецтвом», визнаним і суспільством, і державою. Що породжує цілком нові тенденції та проблеми.

Яка Маніфеста потрібна Україні?


Відомою у вузьких колах, але за значущістю справжньою подією 2010 року можна назвати серпневий візит директорки Міжнародної фундації Manifesta Гедвіг Феєн, після якого Україна отримала запрошення подати заявку на проведення європейського бієнале сучасного мистецтва «Маніфеста 10» у конкурсі з Дубліном/Белфастом (Ірландія, Велика Британія), Корнуелом (Велика Британія), Ригою (Латвія). Поки що це лише можливість, однак навіть перспектива прийняти таку відому подію є потужним викликом для вітчизняного мистецького й критичного середовища, який вимагає консолідації та чіткого аналізу проблем і потреб власного контексту.

Синдром болота


Зміна статусу сучасного мистецтва не тягне за собою автоматичного підвищення якості. Освіта в Україні й далі перебуває осторонь світових процесів, тому молодим художникам і художницям залишається покладатися лише на самоосвіту, експеримент і досвід старших колег. Творів у стилі контемпорарі-арт стає все більше, але їхніми основними ознаками поряд із формальною «нетрадиційністю» є буквальність, спрощення, непродуманість критичних висловлювань. Типовий приклад – «Чінвазія» Ольги Пильник, демонстрована на львівському ТАМ (керамічні голови «китайців» поставлені на бокси з м’якими іграшками). Вузькоока «армія» мала б викликати страх перед вторгненням (інвазія-чінвазія) китайців і таким чином позбавити споживацьку дійсність комфорту. Висловлювання феєрично ксенофобське: «Споживацтво – це погано, бо товари роб­­лять китайці, й незабаром вони прийдуть услід за побутовою технікою». Порівняно з нескінченними ню і зимовими пейзажами такі роботи ніби крок уперед. Однак цього кроку аж ніяк не досить.

Шансон-арт як дзеркало


Неможливо обійти увагою вручення премії Малевича-2010, ініціатором котрої є Польський Інститут у Києві, херсонцю Станіславові Волязловському. Присуджується вона раз на два роки за особисті досягнення та внесок у розвиток сучасного мистецтва, отже, є своєрідним моніторингом його змісту та якості. Волязловський не має спеціальної художньої освіти, його фірмовий стиль шансон-арту полягає в терапевтичному малюванні кульковою ручкою на різноманітних речах. Переносячи на матеріал поп-культурні образи, художник реагує на засилля інформаційного трешу. Політика, народне гадання, порно, міфологічні істоти, історичні персонажі, обривки з пісень і новин змішуються в його творах, створюючи своєрідне дзеркало сучасного суспільства. Слід визнати, що: а) відображення в цьому дзеркалі доволі непривабливе; б) дзеркало не може дати відповідь, як змінити саме відображення.

Мистецтво-знання-політика
У 2010-му активними були й альтернативні ініціативи, які пов’язують мистецтво зі сферами освіти та політикою, передусім Фундація ЦСМ з освітньо-критичними проектами, а також Науково-дослідний центр візуальної культури НаУКМА й кураторське об’єднання «Худрада», які організували виставку-інсталяцію «Судовий експеримент» у співпраці з дослідниками та низовими активістами. Діяльність цих ініціативних груп демонструє дедалі більший інтелектуальний потенціал соціа­­ль­­но-критичного, політично ангажованого мистецтва на українській арт-мапі. 2011 року варто очікувати зміни великого вододілу художнього середовища з «традиційне versus сучасне» на «комерційне versus некомерційне».

Критика он-лайн
Провали в освіті і якості намагаються виправити кілька критичних ініціатив. Однак наразі арт-критиці не вдається стати основ­ним арбітром у суперечках щодо форми й змісту мистецтва. Переважно через те, що культурна аналітика перебуває на маргінесі інтересів більшості ЗМІ й мистецькі проекти описуються через риторику монетарної вартості та піару, навіть якщо стосуються соціальних проблем. Тому арт-критика опановує інтернет-території – у 2010-му Фундація ЦСМ розпочала проект «КОРИДОР», в он-лайн вийшов журнал та динамічний сайт ART UKRAINE, діють культурні ініціативи на кшталт prostory.net.ua чи spectacularpractices.com.

Дощ на вулиці? А в музеї сухо й цікаво!


Вітчизняні музеї потроху перестають бути пафосними (і нудними) звалищами давніх скарбів у скляних боксах та відкриваються до сучасніших режимів роботи. Приклад показує Національний художній музей у Києві, який і далі ознайомлює публіку з класикою мистецтва другої половини ХХ століття – як вітчизняного, так і світового. У 2010 році демонстрували творчість художників 1960–1990-х з акцентом на феномені андеграунду (неофіційного мистецтва) та маловідомому доробку діаспори, а також показали скандальну колекцію АТ «Градобанк» і пов’язану з нею документацію. Справжніми подіями для українського мистецького середовища стали травневий проект Олесі Островської-Лютої та групи «Р.Е.П.» «Велика несподіванка» і виставка класиків світового відеоарту Нам Джун Пайка, Вольфа Фостеля та лідера європейського акціонізму Йозефа Бойса.

КІНО

2010 року найважливішим трендом українського кіно стала поява бодай якогось руху. Молоді кінематографісти в умовах тотальної відсутності державної підтримки знайшли єдино можливий вихід – це самоорганізація та об’єднання своїх короткометражних робіт у концептуальні альманахи. Першою такою спробою, що отримала максимально обмежений прокат, стала збірка «Мудаки. Арабески». Тож у цьому випадку не так важить якість кінцевого продукту, як сам факт намагання створити незалежне молоде кіно, яке шукає адекватну сучасності мову, інтонацію та сюжет. Впровадження цифрових технологій та здешевлення кінематографічного процесу відгукнулося поширенням українського трешевого аматорського продукту, який точно не всім припаде до смаку, але все одно продемонструє задоволення, з яким люди грають у кіно, розносячи інформацію про свої шедеври в соціальних мережах. Цікаво, що аматори тепер не тільки займаються «кумедним» озвученням, а й сміливо перемонтовують мейнстримні фільми. Це, на їхню думку, дієвий спосіб вдосконалити класику, приміром, вибудувати події відомого «Малхоланд Драйву» Девіда Лінча в «належній» хронології.

Щороку в Україні знімається одна стрічка, яка привертає увагу не так глядачів, як кінокритиків. Така сама доля випала фестивальному хіту Сергія Лозниці «Щастя моє». Фільм розповідає про мандрівку жахами повсякденності російської провінції, зображувана безвихідь і звична жорстокість якої нокаутують глядача в депресивні глибини.

Нестримні герої нашого дитинства
Один із найцікавіших трендів окреслився з виходом «Нестримних» Сільвестра Сталлоне й знайшов продовження в «Р.Е.Д.» Роберта Швентке. Головна ідея, як видається, полягає в тому, щоби зібрати команду зірок різного калібру й розважитися в стилі бойовиків 1990-х – із вибухами, тельбухами, злими диктаторами, шпигунськими пристрастями та дрібкою гумору. Єдине, що залишає неприємний присмак від цих стрічок, – надмірна жорстокість і зниження ціни людського життя. Адже часом події на екрані нагадують різню «м’яса», а не розваги людей пенсійного віку.

Розумний мейнстрим

Три фільми класиків кінематографа, зняті  в різних жанрах, посіли свої гідні місця у приватних "залах слави" багатьох глядачів. Психологічний трилер Мартіна Скорсезе "Острів проклятих", фантастичний за сюжетом та сміливістю авторського задуму "Початок" Крістофера Нолана й драма Девіда Фінчера "Соціальна мережа" зібрали у світовому прокаті пристойну касу, засвідчивши при цьому спраглість масового глядача до розумного й оригінального кіно. Варто згадати й "Чорного лебедя" Даррена Аранофскі (драма, яка вийде в наш прокат лишень за півтора місяця) та документальний фільм Бенксі "Вихід через сувенірну лавку", що максимально точно схоплює відчуття епохи.

Криза «крейзі»-ідей
2010-й відзначився фінальними крапками в затягнутих франшизах. Анемічні «Шрек 4-й» та сьома частина «Пилки» поставили невиразні крапки в повнометражних кіносеріалах, які мали направду драйвовий початок. У пошуку не надто оригінальних ідей продюсери також вдалися до реанімації давніших проектів. Так з’явилися продовження «Волл-Стріт 2: Гроші ніколи не сплять» Олівера Стоуна та «ТРОН: Спадок» Джозефа Козінскі.

Кіно на експорт


2010-й був особливо вдалим для російського кіно. Найважливіші кінофестивалі світу відзначили стрічки «Як я провів цим літом» та «Овсянки». Перегляд цих загалом талановитих фільмів викликає бажання створити формулу ідеального фестивального хіта, що складається з обов’язкової «екзотики» російської глибинки, незайманої природи, автохтонних звичаїв, гіпертрофованого трагізму і, головне, потужних харизматичних характерів справжніх тамтешніх мужиків, героїзм та «загадкова» душа яких даються взнаки за першої-ліпшої нагоди. Паралельно з фестивальним кіно, як завжди, потужно лунали фанфари російського офіційного ідейного кінематографа. Першим серед рівних у цій категорії, звісно, був Нікіта Міхалков із сумнівною ідеєю продовження «Стомлених сонцем». Окремо варто згадати «Край» Алєксєя Учителя, номінований на «Золотий глобус» та «Оскар» від Росії. Стрічка постає як ідеальна комбінація двох непоєднуваних трендів новітнього російського кіно: офіційного ура-патріотизму із символікою та екзотичністю авторського кіноекспорту.

Серіал як втеча


Тенденція минулих років, коли телевізійні серіали привертали до себе все більше глядацької уваги та показували неймовірний рівень професіоналізму, тільки увиразнилася. Нещодавно з’явився серіал «Підпільна імперія» для цінителів історичного фактажу, діянь американської мафії та атмосфери доби Великої депресії. Френк Дарабонт, якого завжди цікавили людські стосунки на тлі фантастичних подій, створив серіал «Живі мерці». Стрічка формує прогнозований поп-культурний тренд недалекого майбуття, що прийде на зміну підлітковій істерії довкола романтичних вампірів, відтак у кіномоду увійдуть зомбі.

3D-манія
3D-забавки все міцніше цементуються в поп-культурі, стаючи частиною повсякдення. Мода на 3D вплинула на появу телевізорів та моніторів, здатних підтримувати цей формат, а також на вкорінення цього терміна в мову: будь-який соціальний проект чи реклама, хоч би й меблів, не може обійтися без обов’язкового магічного словосполучення з трьох «Д». Під маркою «нової реальності» кінематографа глядач отримує велику кількість підробок різної якості й художньої вартості.

ЛІТЕРАТУРА

Цього року художньої літератури писали й видавали ніби немало. Утім, не можемо сказати, що останній час подарував нам нові імена: дебютів, тим більше гучних, рівня старту Любка Дереша чи Сашка Ушкалова, не спостерігаємо. Проте письменники досвідчені, схоже, вийшли на крейсерську швидкість, тож майже кожен (чи кожна) більш-менш іменитий запропонував цьогоріч свій черговий текст. Після довгого очікування читач побачив роман Оксани Забужко, вийшла на стежку прози Ліна Костенко, а Тарас Прохасько сформував і видав своє вибране «ботакЄ». Новими романами озвалися Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Євгенія Кононенко, Володимир Лис, Степан Процюк, Ірен Роздобудько, Людмила Таран, а також дещо молодші Анна Багряна та Настя Байдаченко. Попри різний рівень естетичної якості та резонанс суспільного звучання цих текстів, можемо засвідчити одне: вал письма наростає. Незабаром український читач зможе кожні два тижні брати до рук новий роман чи добірку читабельних текстів.

Книги для роздумів


2010 рік фактично почався спалахом «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко й завершується під знаком «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко. Саме ці дві жінки зробили літературний сезон цікавим, а їхнє видиме суперництво викликало ще й додатковий резонанс. Обидва романи перетворилися на могутні інформаційні події. Скандал від неприсудження пані Забужко премії «Бі-Бі-Сі» та екстаз від заяви пані Костенко про повернення до активного письма й участі в суспільному житті переважили, а то й зробили неможливими рефлексії з приводу естетичної цінності обох книжок. Тут виявляємо одразу дві тенденції: по-перше, наш соціум не так читає, як прагне яскравого літературного шоу; по-друге, відповідальні автори щиро бажають порятувати спільноту від цієї та інших єресей, пропонуючи вкрай моралізаторські тексти, призначені саме для думання. Схоже, настає час товстих книжок, які масштабно аналізують суспільство й гостро засуджують його вади.

Мінус поезія


Найменше пощастило 2010 року поезії: яскравих збірок фактично немає. Окрім кількох перевидань вибраного (Іван Малкович) чи перебраного (Олександр Ірванець), майже ніхто зі старших іменитих, та й із молодших, котрих ідентифікуємо як поетів, окремих книжок поезії не запропонував. На такому безпоетті помітнішими стають «Кайфологія» Павла Коробчука, «Я слухаю пісню Америки» Оксани Луцишиної, а також дебютні збірки львів’янок Оксани Васьків та Юлії-Ванди Мусаковської.

Відхід чік-літу –і демарш нон-фікшн


Наша література однозначно дорослішає: 2010 року не лише не було традиційних задиристих реплік від Ірени Карпи чи решти «старшого молодого» жіноцтва (Світлани Пиркало, Світлани Поваляєвої, Тетяни Малярчук, Наталки Сняданко), а й не засвітилася жодна з їхніх правонаступниць на полі, за влучним висловом Роксани Харчук, «пубертатної прози». Тобто драйв до прописування поступового жіночого самоусвідомлення (власне, chick-lit), котрий щороку виштовхував на прозову авансцену одна за одною Софію Андрухович, Катерину Бабкіну, Юлію Бурковську, Ірину Цілик (та й у хлопців те саме: Дереш, Стусенко, Яценко, Чех), якось нараз вичах і вщух. Цілком можливо, що ми вже награлися в «перші поцілунки» й писатимемо тепер щось серйозніше.

Про серйознішання свідчить і поступове прибування нових зразків навколохудож­­ки (non-fiction): Марія Матіос запропонувала цьогоріч не роман, а охудожнену автобіографію; щось подібне втнув Юрій Винничук, скомпонувавши «Груші в тісті»; збірками есеїстки озвалися Андрій Содомора, Євгенія Кононенко та Анатолій Дністровий; три томи своїх документально-худож­­ніх нарисів видав Григорій Гусейнов. Подвоїлася «мандрівна проза»: крім знову активного Максима Кідрука (два томи травелогів) маємо цього року ще й «У пошуках Оґопоґо» Лесі Ворониної. Одне слово, бачимо, як вимальовується «золота траєкторія» сучасного українського письменника: поезія – роман – книжка есеїв.

Братські брили


Шість антологій за рік – суттєва кількість. Тиждень уже писав про «Сновиди», «Аморалку» та «Щоденник», анотував «Декамерон»; можемо згадати ще львівські добірки: прозово-емігрантську «Аз, два, три» та поетичний «ЛяЛяк». Звісно, антологія – видання не першорядне: у такому типі книжок завжди є слабкі й дуже слабкі тексти. Є висока ймовірність того, що вже років за три – п’ять із названих у читацькому обігу залишиться хіба «Декамерон», у якому концентрація якісних текстів найбільша. Антології вельми вигідні початківцям, проте не надто додають честі визнаним. У нашому випадку можна лише тішитися, що видавці ризикують, даючи слово першим, а другі погоджуються додати виданню читабельності власною присутністю.


Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено