Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
15 жовтня, 2012   ▪   Ростислав Семків   ▪   Версія для друку

Чи прийде імператор з Півночі? Політика письма Умберто Еко

Парадокс, але після Данте, Петрарки та Бокаччо твори жодного італійського письменника чи письменниці не набували всесвітнього поширення; винятком є, певно, Джанні Родарі, але це виняток дитячий. Звісно, література тамтешня нікуди всі ці століття після Ренесансу не зникала: у ній нуртували різноманітні ідеологічні полеміки, загострювалося протистояння стилів, оновлювалася поетична мова – можна було б назвати кілька десятків імен аж ніяк не другорядних авторів, добрих, навіть фантастичних, поетів і т.ін. Але до світового літературного канону потрапило лише згадане мною ренесансне тріо: після «Декамерона» на найвищу полицю європейської класики ставити було нічого. І так тривало до 1980 року, коли з’явився друком перший роман Умберто Еко, бестселер «Ім’я троянди».
Матеріал друкованого видання
№ 40 (257)
від 4 жовтня, 2012
Чи прийде імператор з Півночі? Політика письма Умберто Еко

сторичний детектив, у якому двоє монахів розслідують серійне вбивство інших братчиків у відгородженому від світу монастирі, відразу й надовго захопив уяву не лише читачів, а й письменників, і не лише європейських. Це роман із потрійним дном, один із тих, котрі літературознавці називають постмодерними: на відміну від інтелектуальних модерністських книжок, його автор звертається відразу до кількох типів читачів. Ні, «Імені троянди» не бракує інтелектуалізму, просто він тут необов’язковий, ненав’я­зливий. Цю книжку можна читати як простий детектив – хороший детектив, адже до останніх сторінок невтямки, хто вби­­вця і скільки ще жертв буде на його рахунку. Напружена інтрига забезпечила роману кількісну популярність: на початку 1980-х книжку читали на всіх італійських курортах від Ріміні до Сан-Ремо (чим автор особливо пишався), а дотепер її сукупний наклад різними мовами сягнув 50 млн примірників. Проте ознайомлюватися з детективом і думати над питанням, хто вбивця, можна лише раз. Натомість, постмодерний роман обов’язково поєднує масовий жанр із якимись глибшими смисловими пластами.

В «Імені троянди» діє пара детективів: старший, монах Вільгельм Баскервільський, і молодший, послушник Адсон. Вже з імен зрозуміло, що в підкладці середньовічного детективного сюжету лежать класичні історії жанру авторства Артура Конан Дойла – в книжці Еко маса навмисних перегуків, котрі може помітити уважний читач; вони легко пародійні й прикрашають читання додатковою культурологічною інтригою. Для найбільш підготованої аудиторії існує ще й третє дно – середньовічна теологія, тези якої циркулюють сторінками, хоча помітять їх хіба доктори наук, та й то, певен, що аж ніяк не всі. Тобто наскільки інтелектуальною видасться ця кни­жка, залежить виключно від рів­­ня обізнаності читача.

Але цікаво ще інше: четвертий, так би мовити, вимір сприймання роману – політичний. Чомусь про нього мало згадують, а варто. Еко пише свою першу художню книжку в період соціального та економічного хаосу в Італії, що загалом знаний як «роки свинцю». Від кінця 1960-х, точніше від масованих терактів 1969 року в Мілані та Римі, цей час стрілянини на нічних вулицях триває аж до початку 1980-х, коли, власне, і з’явля­ється «Ім’я троянди». Певен, що похмурий «середньовічний» настрій книжки насправді має в підґрунті політичний стан країни наприкінці 1970-х: найконструктивнішого політика (Альдо Моро) викрадено, ув’язнено й убито, демократична коаліція розпалася, державний борг астро­­номічно зростає, американська та радянська розвідки почуваються в Італії як удома, а неофашистські угруповання та «червоні бригади» змагаються між собою в кількості терактів. Того самого року, коли виходить друком роман, екстремісти підривають вокзал у Болоньї, місті, де якраз викладає Еко. Ми цілком можемо читати його перший роман як сагу розгубленості й зневіри інтелектуала в ситуації, коли він рішуче нічого не може зробити. Вільгельм та Адсон затиснуті між світом цинічних корумпованих церковників, що прагнуть наживи, та малоосвіченим покірним народом, котрий мовчить навіть коли безневинних ведуть на вогнище. Цей конфлікт не прочитується в романі прямо, але він є і для Еко був тоді життєво важливим.

Що більше, розкришена політичними міжусобицями Італія XIV століття, котра фігурує як тло детективної історії, живе очікуванням вторгнення германського імператора з півночі. Наразі його інтереси представляє делегація інквізиторів, які теж намагаються власними методами заліза й вогню розслідувати таємничі вбивства у монастирі. Уповноважені з півночі схи­­льні вирішувати питання примітивно просто. Істинна причина злочинів, котру наприкінці таки віднаходять Вільгельм з Адсоном, виявляється нікому не потрібною: інквізитори просто хочуть використати ситуацію для залякування та переслідування інакодумців. Цікаво, що таку опозицію монолітної загрозливої Півночі та вільготно розімлілого, подрібненого Півдня бачимо і в пізнішому романі Умберто Еко «Бавдоліно», де постать германсь­кого імператора Фрідріха Барбаросси та його драйв підкорити омріяний неспокійний Південь прописані ще детальніше. Що спонукало автора постійно зображувати реалії того історичного протистояння – власна італійська супере­ч­ність між діловитою Північчю країни та сільськогосподарським, стереотип­но лінивим і нерішучим Півднем чи ширший, тепер вельми актуальний, конфлікт між напористою германською та розслабленою від сієст романською цивілізаціями – судити важко. Одначе згадана антиномія характерна не лише для Середньовіччя й не лише для країн Західної та Центральної Європи.

Усі згадані обертони сюжету додають роману Еко ще одне жанрове визначення: це не лише історичний детектив, а й гострий політичний, якщо хочете, геополітичний твір, у якому автор міркує і про нагальні проблеми сьогодення. Утім, для уважного читача будь-який із дотепер шести романів Умберто Еко здатен забезпечити вдосталь поживи історичним паралелям. Але все це, як і цікава фабула, чекає на нас аж після наголошуваної самим автором сотої сторінки: доти італієць випробовує читачів на витривалість і може здатися навіть нудним.

Певний політичний підтекст має і український переклад назви роману. Книжки з титулом «Ім’я троянди» в нас ви не знайдете – лише «Ім’я рози» (оригінал – Il nome della rosa). Натомість для самого Еко, як про те можемо судити з написаного ним у 1983 році супутнього тексту-пояснення «Примітки на полях «Імені троянди», важлива асоціація саме з квіткою, містичним символом Середньовіччя. Тобто й питання перекладу назви у нас суто політичне: давно варто перейменувати похідні від вибагливої форми трояндових пелюсток кальки «роза вітрів» чи «роза собору», проте українські видавці та перекладачі, видно, дотримуються іншої думки.
Історичні детективи Умберто Еко викликали хвилю наслідування у 1990-ті й на початку ХХІ століття. Серед більш знаних послідовників слід назвати іспанця Артуро Переса-Реверте, котрий 1990 року запропонував роман «Фламандська дошка», в якому детективна інтрига розгортається довкола незавершеної у XV столітті шахової партії, а 1993-го – «Клуб Дюма», де фігурує невідомий рукопис французького романіста; надалі продовжили творити в започаткованому Еко жанрі доволі широко відомі, хоч і з різною репутацією, лауреат Нобелівської премії Орхан Памук, одіозний Ден Браун, чий «Код да Вінчі» бачиться скороченим конспектом Екового «Маятника Фуко», а також територіально ближчий до нас Боріс Акунін. До речі, романи останнього, як на мене, містять значну частку історичної маніпуляції: одна річ – повірити в можливість існування дете­кти­ва-монаха-книжника, інша – допустити вірогідність інтелектуальних сентиментів агента царської охранки, котра питан­­ня, не сумніваймося, вирішувала пря­мо­лінійно-просто, із суто інквізиторською методикою та енергією. Натомість романи Умберто Еко дотепер залишаються не лише цікавим чтивом, а й обов’язковою лектурою університетських програм, мета котрих, принаймні у вільному світі, – навчити думати й критично ставитися до історичних та сьогочасних реалій.

 

ПАРАЛЕЛІ СВІТІВ УМБЕРТО ЕКО

Павло Загребельний. «Смерть у Києві»

Дивовижний збіг, але вельми схожий сюжетно до «Імені троянди» роман українського автора з’явився в Києві 1979 року. Старший віком монах Дуліб та його молодий послушник Іваниця прибувають в один із київських монастирів, де трапляється вбивство, котре необхідно розслідувати. Ті самі митарства середньовічних інтелектуалів, та сама істина, що, в підсумку, нікому не потрібна. Літературних контактів між Італією та радянською Україною на той час жодних, і все ж Загребельний та Еко навіть цитують ідентичні уривки з давніх латинських джерел. Навряд чи італійський автор міг читати роман, виданий за «залізною завісою» – радше обидва мали доступ до фундаментальної праці «Осінь Середньовіччя» європейського медієвіста Йогана Гейзінги, чим, зрештою, і пояснюємо текстуальні збіги. Утім, з огляду на вже сказане, цікаво інше: в Загребельного певна частина руського люду також чекає на прихід північного князя Юрія Долгорукого, котрий має навести порядок у знесиленому міжусобицями Києві. Але навіть такий ідеальний володар, яким зображено цього Мономаховича, вкрай ефективний менеджер, якщо користуватися сучасною лексикою, дати лад Стольному Граду не в змозі. Фіналу не розкриватиму, він повчальний та сумний, як і фінал «Імені троянди», адже кінець 1970-х в Україні був якщо не «роками свинцю», то принаймні часом залізних ґрат і далеких заслань. Тож обом авторам їхня сучасність видавалася нічим не кращою за темне Середньовіччя.


 

Хорхе Луїс Борхес. «Алеф»
Сліпого доглядача бібліотеки Хорхе в романі Еко ми зустрінемо майже відразу – годі уявити собі більш промовисту паралель до біографії культового аргентинського автора, чий вплив на літературну уяву другої половини ХХ століття може зрівнятися хіба з впливами Франца Кафки чи Джеймса Джойса. Директор Національної бібліотеки в Буенос-Айресі, котрий теж у поважному віці осліп, у своїх невеликих оповіданнях «Лотерея у Вавилоні», «Вавилонська бібліотека», «У колі руїн», «Смерть і компас» та багатьох інших розгортає фантасмагоричний світ, до якого безпосередньо апелюють багато сюжетів італійського автора.



Джонатан Гілл. «Історія Християнства»
Видана «Темпорою» ілюстрована «Історія Християнства» є доволі універсальним науковим джерелом, що нині доступне ширшому колу зацікавлених. Це подарункове видання з популярно написаним текстом доволі повно розгортає панораму різноманітних видозмін та розвитку одного з головних світових релігійних учень. У контексті роману Еко особливо цікавим є розділ Гілла про Високе Середньовіччя, однак, звісно, ми не зможемо оминути й наступного – «Русь-Україна: спадкоємиця Візантії». Тих, кого цікавить докладніший аналіз культури та історії відповідної доби, відсилаємо до монографій Фердінанда Зайбта «Блиск і вбогість Середньовіччя» та Жоржа Дюбі «Доба соборів», що також доступні українською.
 

Enigma. ERA
Перший диск 1990 року проекту Enigma румунського композитора Мішеля Крету містить реконструкції та електронні кавери середньовічної музики. У композиціях «Моя вина», «Принципи пристрасті», «Повернення до невинності», «За межами небаченого» розгортаються типові для Середньовіччя сюжети протистояння віри та спокуси, помножені на мантри маніхейських релігійних учень, тези яких відлунюють і в романах Умберто Еко. Альбом 1993 року суголосного проекту ERA (Франція) вже повністю збудовано на містичній традиції теж маніхейського катарського вчення, тобто так званої альбігойської єресі, що була знищена феодалами французької Півночі та інквізицією внаслідок хрестових походів XIІІ століття разом із квітучою південною цивілізацією Провансу.

 

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Бунтар чи казкар?

«Надивившись на випускників, котрі спершу захищали роботи про Маркса, а потім пішли працювати в капіталістичні концерни, – сказав Умберто Еко у книжці «Як написати дипломну роботу», – мені складно погодитися з поширеною думкою про те, що вибір теми так уже сильно визначає життя». Утім, біографія письменника радше заперечить його спостереження. Захистивши 1954 року диплом про Тому Аквінського, Еко вже ніколи не поривав зі студіями Середньовіччя та середньовічної естетики. Тому, коли у віці 48 років, уже у статусі професора медієвістики та семіотики, він видає «Ім’я троянди», нікого не дивує те, про що йдеться у творі, – захоплення викликають лише майстерність автора та карколомний успіх роману.

Тим часом для самого Умберто Еко його художня творчість, попри нарцисичну потребу довести, що професор може створити бестселер, є своєрідним підсумком не лише медієвістичних, а й теоретичних постструктуралістських шукань, а також практичною реалізацією зацікавлення детективом як жанром. Експериментувати з художнім письмом Еко почав іще в 1960-х, коли приєднався до групи скандально відомих в Італії авангардних письменників «63», котрі намагалися сформувати нову поетичну мову. Тоді ж таки й пізніше у своїх відомих наукових працях «Відкритий твір» (1962), «Відсутня структура» (1968), «Теорія семіотики» (1975), «Роль читача» (1979) учений аналізує художні тексти як сукупність кодів-повідомлень, що керують читацьким сприйманням. Видається, що серйозна теоретична підготовка якраз і допомогла італійцеві сконструювати твори, які не могли не подобатися, – він просто знав секрет успіху.

Після «Імені троянди» романів було досі ще п’ять: «Маятник Фуко» (1988), «Острів напередодні» (1994), «Бавдоліно» (2000), «Таємниче полум’я цариці Лоани» (2004) та «Празький цвинтар» (2010), що його письменник проголосив останнім. Утім, Еко є надзвичайно плодовитим автором, котрий не прив’язує власної творчості до якогось конкретного жанру чи виду письма, а тому, вочевидь, від нього варто чекати подальших експериментів, знахідок та успішних текстів. Почесний професор близько десятка знаних університетів, він продовжує викладати в Італії та поза її межами, хоча, як кажуть, часто з’являється лише на першу лекцію курсу, щоб зробити спільне фото зі студентами. Еко – бібліофіл і володіє величезною колекцією рідкісних книжок, проте від початку поширення комп’ютерної техніки цікавився можливостями цифрових технологій, головно у сфері народної просвіти. Переконаний лівак і релігійний скептик, він продовжує проповідувати культуру як універсальний засіб людського порозуміння та поширення свободи. Зрештою, всі його романи саме про це: головними їхніми персонажами є не так вигадані чи й історичні постаті, як книжки та сюжети, найзагальніші метафори людської культури.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
  • Африка — це не тільки величезний материк, а й острови довкола нього. Занзібар, як і решта Чорного континенту, є результатом перетину різних культур, торговельних шляхів і цивілізацій
    26 червня, Ростислав Панічев
  • Президент Обама та віце-президент Байден заявили, що «поважають вибір британців». Однак медіа, що не скуті законами дипломатії, нещадно критикують Brexit
    26 червня, Віталій Рибак
  • Уміння викладати довго вважалося вродженим. Реформатори ж доводять, що найкращими вчителями стають, а не народжуються
    26 червня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено