Культура

  ▪   Ярослав Підгора-Ґвяздовський

Дикий поворот не туди

Новий фільм Олівера Стоуна «Дикуни» свідчить, що освоєння чужих територій уже не під силу колись великому режисерові
Матеріал друкованого видання
№ 40 (257)
від 4 жовтня, 2012

На перший погляд, «Дикуни» є демонстрацією сучасного підходу до кіно: Стоун ніби хоче продемонструвати глядачеві власну обізнаність і професійну вправність. Красиві контрастні кадри пляжів і моря, кліповий монтаж, модна музика, сексуальна кралечка та її красиві бойфренди. Плюс секс і наркотики, вживати котрі, як погоджується героїня, «погано», та при цьому додає: «…але в поганому світі – це добре».

Читайте також: Екранізація роману доби бітників намагається випередити піратів

Втім, Стоун, захоплюючи глядача формальними принадами, дражнячи темою «амур де труа», повертає русло мелодраматичного жанру до гирла трилера, в якому плавають усі його улюблені риби: мафія, підступні жінки, природжені вбивці та політика. І трилер цей повний натуралістичного насильства, тортур і смертей. Це спантеличує: для чого натуралізм? Аби переконати в жорстокості мексиканських картелів? Щоб шокувати? Чи щоб вирватися з мейнстриму в спосіб отримання рейтингу «R», до 16 вхід заборонено? Тоді чому героїня Сальми Гайєк, котра грає голову мафії із садистською вдачею, така, як у «мильних операх»? Чому продажний герой Джона Траволти, з відділу боротьби з наркотиками, більше схожий на коміка, ніж на спецагента? Чому «Дикуни» такі подібні до мейнстриму, що його намагається зробити той, хто цього не вміє?

Стоун по вуха запхався туди, куди лізти йому було не варто. І жанрова каша, яскраво неправдоподібні жорстокі сцени це підтверджують. У нього не вийшло просто, доступно й цікаво розказати історію трьох друзів-коханців та їхнього невдалого переходу дороги наркоімперії. Інвестиційні банкіри, хакери, адвокати, цеерушники, любителі марихуани, вбивці, батьки й діти, мами й доньки – всі вони натовпом штовхаються, утворюючи суцільний гамір. А кода, фінал цього запланованого тріо чи максимум квартету, що переходить у симфонію, і поготів жахає дисонансом…

Того, хто любить Олівера Стоуна за його великі фільми 1980-х –1990-х, нова стрічка розчарує абсурдом і дрібною метушнею, а звичайного глядача відштовхне насильством і зіжмаканим кінцем. Старості не обдуриш, і жонглювання новими технологіями та методами зйомки молодецьким і вправним не назвеш.

Читайте також: Два українські фільми перемогли на фестивалі "Кіношок"