Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 жовтня, 2012   ▪   Лесь Белей   ▪   Версія для друку

Михайло Пантич про інтимну прозу, сучасне сербське письменство й перемогу ринкових механізмів у літературі

Михайло Пантич належить до найвищої ліги сербських письменників. Прозаїк, літературознавець, критик, редактор – його сміливо можна назвати філологом у широкому сенсі цього слова. Доробок Михайла Пантича чималий. У Сербії навіть жартують, що він написав більше книжок, ніж йому років. Збірку «Якщо це любов» нещодавно переклали і репрезентували в Україні. Вона припала до душі читачам не тільки в Сербії, український – дев’ятий за ліком переклад. Тижню вдалося поспілкуватися з автором під час його промо-туру нашою країною.
Матеріал друкованого видання
№ 39 (256)
від 27 вересня, 2012
Михайло Пантич про інтимну прозу, сучасне сербське письменство й перемогу ринкових механізмів у літературі

У. Т.: Книжка «Якщо це любов» визрівала певний час чи народилася, як раптове кохання?

– Над цією книжкою я працював дуже довго, тому що поступово доходив до теми. Одна справа, якщо письменник має заздалегідь визначену тему, інша – коли вона викристалізовується в процесі роботи. Написав кілька оповідань, і вони лежали в шухляді роками, не входили до інших моїх книжок. Потім зрозумів, що їх можна об’єднати саме темою любові. Увесь світ уяви і мистецтва – музика, поезія, театр – керується цим почуттям. То найпопулярніша тема. Тому неймовірно важко, особливо для початківців, добре писати про любов. Хоча водночас, думаю, кожен митець повинен висловитися про це.

У. Т.: Дія всіх оповідань відбувається в Новому Белграді. Чим ви керувалися під час вибору її місця?

– У кожного письменника є свій простір, який він найкраще знає. Це так само, як режисер, котрий має готову сценографію. Міняються сюжети, протагоністи і настрій, а сценографія – ні. Новий Белград – район столиці, що неймовірно інтенсивно розвивається. За комуністичної Югославії тут жили високі чиновники, він був елітним. Мені пощастило рости з цим районом майже одночасно. Я дорослішав, він змінювався. Йому 60 років, а мені 55. Я багато подорожував, але весь час мешкав там. Саме тому добре знаю ті місця і пишу про них.

У. Т.: «Якщо це любов» має підназву «Читати о четвертій ранку». Чому саме о цій порі?

– У тих оповіданнях ідеться про самотність та інші інтимні речі, герої говорять самі з собою. Я десь прочитав, що людина найбеззахисніша саме о четвертій ранку. Тоді прокидається якийсь анімалістичний та атавістичний інстинкт. Оскільки герої запитують себе про сенс життя, про не­успішність своїх любовей і так далі, то саме цей час найкращий, позаяк ідеться про найважливіші внутрішні речі. Окрім того, все має свій час. Ми не ходимо в оперу о сьомій чи на концерт о п’ятій ранку. Тому я думаю, що читання цієї інтимної прози матиме найбільший ефект саме о такій ранній порі, коли міста нарешті поринають у цілковиту тишу.

У. Т.: У книжці ви написали кілька оповідань від імені жінок. Чи може автор-чоловік правдиво передати жіноче мислення?

– Література нам дає можливість стати тими, ким ми не є. Тобто наша уява та мова допомагають міняти перспективу. Мене все життя цікавить, як жінки бачать світ. Я завжди був близький до них, і вони дуже важливі в моєму житті. Важливіші для людства, ніж чоловіки, оскільки мають Божий дар продовжувати рід людський. Чоловіки ж як трутні у вулику. Мене повсякчас цікавило, як представниці прекрасної статі бачать світ. Єдиний спосіб – емпатія. Як казав Флобер, коли писав «Мадам Боварі»: «Емма – це я». Так само Толстой, коли створював «Анну Кареніну», був змушений осягнути суть буття своєї героїні. І що мені дуже приємно, жінки, яким я довіряю, прочитали ці оповідання й казали, що вони їх зачепили. То був, мабуть, найбільший комплімент для мене.

У. Т.: У книжці багато умовного способу. Навіть сама назва досить невпевнена. Для вас любов – це невпевненість?

– Любов – це поняття, яке і мистецтво, і філософія, і релігія намагаються осягнути, відколи існують – від античності й дотепер. Усі прагнуть загнати її в рамки визначення, але вона перемагає всі дефініції. Любов усіх об’єднує, але водночас є глибоко індивідуальною. Наприклад, ваша дама визначає любов так, як ви ніколи не могли б подумати, а ви – так, як вона не могла би подумати. У книжці багато умовного способу, бо про любов не можна говорити «так чи ні», це радше «і так, і так». Віруюча людина скаже вам, що любов – це Бог, а хтось скаже, що любов – це коли тітка подарувала тістечко на день народження, й обоє вони наведуть низку аргументів і матимуть рацію. Любов просто не піддається однозначному визначенню.

У. Т.: Як би ви хотіли, щоб читачі сприймали цю книжку?

– Коли вона потрапить їм до рук, то я хотів би, щоб вони нічого не очікували. Бо коли ми беремо якусь книжку, то завжди маємо якесь упередження щодо того, що там усередині. Для мене було б найбільшим задоволенням, якби її читали як першу книгу, як Буквар, з такою самою цікавістю й увагою, бо в ній ідеться про дуже важливі речі.

У. Т.: Чим було зумовлене ваше рішення стати письменником?

– Я людина, яка виросла з літератури. Не можу мислити поза нею. І не тому, що професор літератури, а тому що все життя живу книжками. Це не професія, а покликання. Моя мама мала дуже велику бібліотеку, як на 1950-ті роки, тому з дитинства мене оточують книжки. Студентом я писав у стилі По, Кафки, Шульца, Борхеса, Кортасара. Потім настала доба постмодернізму і гри з текстом, пастишу, гри з наративом. Мене недовго це тримало. Далі в нас була війна, і я написав одну книжку про відчай. Тепер перейшов від тем на зразок політики чи історії до людської психології. Відчуваю, тут маю що сказати.

Є соціально активні письменники, які виступають на зібраннях, на телебаченні, підписують петиції тощо. Це велика проблема для літератури. Якщо автор порушує у своїх творах такі теми, то він може мати успіх. Я міг би, наприклад, написати про жахливі 1990-ті роки, але відчуваю, що не маю чого сказати.

Загалом, попри те що я автор 50 книжок, усе одно більше відчуваю себе читачем, аніж письменником. Не можу уявити собі дня без читання.

У. Т.: Які нині панують тенденції в сербській літературі?

– Нині ми перебуваємо на перехідному етапі. Відійшли наші живі класики. Залишилося тільки двоє: Драґослав Міхайловіч та Душан Ковачевіч і, можливо, кілька поетів. Загальне тло літератури досить динамічне, розрізнене. Продукування текстів неймовірно велике та інтенсивне. Тобто є дисбаланс: літературної продукції значно більше, ніж вимагають читачі. Якщо ви продасте більше ніж 5 тис. примірників, як було з книжкою «Якщо це любов», то це вже успіх. Зрештою зараз усюди у світі панує криза жанру опові­дан­ня – домінує роман.

Якщо вести мову про тематичні тенденції, то ми пройшли через страшний історичний період воєн. Багато хто пробував це якось передати. Часом використовували брутальний реалізм. Нова генерація пише більш урбаністичні тексти, також реалістичні. Загалом останнім часом сцена досить освіжилася. Є кілька письменників, яких усі читають. Однак вони тематично убогі. Автор не може написати більш як дві-три книжки на одну тему. Він має постійно дбати про ерудицію.

Якщо ж говорити про літературу з утилітарного погляду, то тут також є певні труднощі. Раніше вона критикувала режим, обстоювала свободу слова. В епоху Просвітництва люди пера взагалі мали надзвичайно важливе значення: для нації, культури, ідентичності. Я бачив у Львові пам’ятник Франку. У нього вигляд, як у Бога. Тепер цього немає. Сьогодні письменник – це хіт-мейкер, але водночас звичайна людина. Тому література ще не знайшла свого нового призначення в сучасному світі. У великих країнах із цим легше, бо там перемогли ринкові механізми: бестселери, топ-лісти... У нас це також ніби є, але не настільки відлагоджено, бо маємо багато інших проблем.

У. Т.: Чи знають щось сербські читачі про українську літературу? Чи перекладається вона у вас?

– Українська класика в нас перекладена давно. У Белградському університеті є україністика досить численна: кількадесят студентів, тобто є спеціалісти. Нещодавно видали дві антології перекладів сучасних українських письменників. Сербія неймовірно багато перекладає. Є кілька видавців, які перекладають усі світові бестселери.

У. Т.: І останнє традиційне питання. Які плани на майбутнє?

– Я думаю перестати писати в 60 років. Написав уже чимало…

У. Т.: У сербського класика Мілорада Павича все тільки починалося в цьому віці.

– У когось починається, а в когось завершується. Зараз я пишу дуже багато: прозу, академічні тексти, критику. І просто не маю часу для інших улюблених занять: риболовлі та музики. Окрім того, не читаю стільки, скільки хотів би. Отже, до 60 років планую ще написати кілька книжок. Одна з них – щось подібне до «Декамерона», так звана літературна корчма, де різні люди збираються в одному місці й обговорюють якісь теми. Одним із героїв буде Гоголь. Щось таке я почав, а яким воно вийде – побачимо.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено