Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 грудня, 2010   ▪   Валерій Шевчук   ▪   Версія для друку

Дар за дар

Мудрий правитель мистецтво завше толерує без диктату, а дурний через диктат його нищить
Матеріал друкованого видання
№ 52 (165)
від 24 грудня, 2010
Дар за дар

агалом це тема широка, якій можна присвятити дослідницьку монографію, адже тут не все зрозуміло. Наприклад, коли почалося формування погідних та антагоністичних стосунків митця та володаря – зрештою, це відходить в античні часи, коли людину влади і митця почали фаворизувати до рівня богів, маючи для того й певні підстави, адже володар творив суспільну організацію – державу, а митець – світ, тотожний до реального та все ж таки ілюзорний, хоч і видимий. Відповідно рано чи пізно ця пара мусила ввійти в тісні стосунки.

Український мислитель XVIII століття, поет і драматург Митрофан Довгалевський у книжці «Сад поетичний» зазначає, що поезія – божественна справа, і вказує, що «майже всі античні поети, а також філософи вважалися богами». Про це писав іще Овідій у своїх «Фастах»:

Дух сам витає у нас і зв’язки у нас з небом могутнім,

Дух цей з безмежних небес завжди приходить по нас.

Тобто до поетів чи взагалі митців.

І завершує цю думку так:

Інші вважають, що в нас завжди живе божество…

Правителі проголошували себе, як казали пізніше, «Божими помазаниками», а щоб пропагувати це між підлеглих, почали приваблювати до себе митців слова, аби вони їх звеличали; звука, аби про них складали гімни чи інші співи; будівників, аби зводили їм пишні палаци; малярів та скульпторів, аби їх змалювали на портретах та фресках чи різьбили їхні боввани. Був момент з’єднувальний: володар потребував митця, а митець – володаря, щоб мати можливість застосовувати свій дар і за нього діставати дар, тобто винагороду. Як бачимо, ці поняття однозвучні: дар – талант, дар – винагорода. За такі послуги володар не був проти того, щоб його величальників також наблизили до богів. Чинили так і вельможі, які ставали меценатами митців. У поемі «Шах-наме» перський поет Фірдовсі вельми обурювався на царя, коли той заплатив йому за багаторічну працю мало і… роздав той, кажучи сьогочасним словом, «гонорар» своїм наближеним. Наскільки пригадую, в цій-таки поемі є диспут царя з поетом: цар каже, що без нього поет ніщо, а поет заперечує, що без мистецького звеличення цар швидко відійде в забуття. Подібне вістить польсько-український поет Бартоломей Зиморович у селянці «Співаки», де Співак славить вроду дівчини Галини:

Та коли тебе віршем я славить не буду,

У прийдешньому віці про тебе забудуть…

Тож не дивно прочитати в одній із українських анонімних поетик ХVIII століття таку фабулу: поет поїхав туди, де точилася битва; коли ж воїни довідалися, що прибув поет, спинили її й віддали йому честь биттям у щити.

Приблизно так вона й формувалася, оця сув’язь митця та володаря, і це була в культурі, так би мовити, офіційна лінія, яка протривала до нашого часу, знаходячи видозміни. Річ у тім, що не всі володарі митців для себе чи держави потребували й толерували їм. Історія із Фірдовсі згадує, що царем був турок, тобто порівняно з персами малокультурний, тому й ставився до митців абияк.

Є інша видозміна: цар-тиран і цар – просвічений володар. Перший митців принуджував, не даючи робити творчу справу вільно, другий їм толерував і забезпечував волю творення. Так, в одній із київських билин про Добриню оповідається, що під час бенкету Великого київського князя Володимира зайшов Добриня, що був знаним співцем, і скромно сів біля печі на місце, призначене скоморохам. Князь закликав його і запросив сісти побіч себе, сказавши, що княжому співакові не годиться бути поміж скоморохів. Отже, тут маємо розподіл між співаками високими (Добриня) та низовими, які творили вільно й державного інтересу до яких князь не мав, тим-то й упосліджував.

Це ще один різновид: вільна творчість, до держави вона може не бути антагоністичною, але від неї цілком незалежна. Ця позиція блискуче розроблена у вірші Івана Максимовича, чернігівського поета початку XVIII століття в книзі «Алфавіт» 1705 року, що має назву «Цар Александр». Фабула – діалог між названим царем та філософом Діогеном. Цар Александр, просвічений володар, учень Арістотеля, захотів відзначити Діогена, який, як відомо, жив у бочці, але той відмовляється від дару, просячи при цьому царя відійти, бо той затулив йому сонце (символічна позиція). Александр запитує: чи не є це зневагою влади? Відповідь Діогена характерна:

«Царю, влади не боюсь, – сказав обичайно, –

Тої, котра вже була, чи може, ще буде,

Бо чи справжнім те назвеш, що уже забуте?..

Не страшусь того, що є – це скоро минає.

Не вертається воно, у миті збуває».

Тобто маємо яскраву позицію не антагоністичності митця до володаря, а цілком роздільну: філософ (читай: митець) царя цілком не потребує, його чин автентичний і належить лише йому, тобто жодної залежності від влади немає. Цю позицію знаходимо й у Григорія Сковороди в притчі про того-таки царя. Коли Александр говорив про державні справи, всі з пошаною його слухали, а коли він забалакав про мистецтво, то навіть фарботери (учні художника) почали з цього сміятися. Відтак мистецтво та влада бачаться цілком роздільними поняттями. Але в мові Діогена з притчі Івана Максимовича є ще один важливий момент: філософ вістить, що влада дочасна, отже, не є Божа, відповідно можна згадати античний вираз: «Мистецтво вічне», а вічність – категорія Божа; це погляд тих, хто дивиться на з’єднання мистецтва і влади негативно, проти влади як такої не постаючи. Тим-то митці й здобувають більше честі, ніж царі.

Є ще одна позиція: бунтарська. Митець стає особою політичною, його мета – побороти небажану владу, цим і зумовлюється його негація до певного типу правителів, зокрема тиранів, на користь іншої політичної доктрини та іншого типу правителя чи на користь поневоленого тираном свого народу з метою його визволення з-під гніту. Яскравим прикладом тут є історія співця Митуси, записана в «Галицько-Волинському літописі». Князь Данило захотів зробити цього митця своїм славителем, але Митуса відмовився, за що був спійманий, закутий і приведений на кару. Ця традиція дійшла до нашого часу, згадати хоча б діаспорну чи дисидентську літературу та мистецтво, що за своєю суттю є антитоталітарними. Яскраві твори такого типу писали Семен Климовський, Семен Дівович, анонімний автор «Історії Русів», власне, й «Енеїда» Івана Котляревського в підтекстовому читанні є таким твором – йдеться про ХVIII століття. А в ХІХ столітті це й Тарас Шевченко, й Іван Франко, й Леся Українка та чимало інших. Такими були, зрештою, й наші літописці з часу Козацької держави, які увічнювали визвольний чин української нації, записуючи гарячі події цієї боротьби й утримуючи ту чи іншу політичну позицію.

Я вже згадував, що серед володарів – носіїв державної влади бували просвічені й тирани. Просвічені толерували розвиток мистецтва у своїх державах, бо воно приносило честь і славу не лише самому князю, царю (королю) чи вельможі-меценату, а й самій нації та державі в системі співжиття з іншими народами, підносячи при цьому й свій. Відповідно віддавалася шана й митцям – конкретним творцям культури, розвиток якої ставав компонентом державної політики, але без жорсткого нав’язування, без «ручного» управління культурою та мистецтвом: у творенні митцям давалася воля, і вони мали змогу жити без поліційного тиску. Яскравим представником просвіченого володаря є Іван Мазепа, бо він, не маючи повної політичної влади у своїй державі, максимально толерував мистецтво та культуру як обличчя нації. Так постали незрівнянна архітектура українського бароко, образотворче та прикладне мистецтво, література, театр, система освіти, філософія, хоча й проти гетьмана поставали його вороги, яких Тарас Шевченко класично назвав «гряззю Москви» – ця «грязь», на жаль, культивується і в наш час.

Інше обличчя мали культура та мистецтво при тиранських правліннях, яка волю митця підпорядковувала жорсткому диктату правителя чи його кліки. Відповідно натуральна, сказати б, органічна культура ставала ерзацом, який можна назвати ще партійною літературою та мистецтвом. Яскравим прикладом ерзацкультури були творення в тоталітарних суспільствах, що постали в ХХ столітті на основі комуністичної та фашистсько-нацистської ідеології, – митець мусив жити при тотальному політичному терорі за певними визначеними партійними принципами: догідні толерувалися при цьому, а недогідні знищувалися або ж жорстко переслідувалися – все це ми пережили.

Треба сказати про ще одну закономірність: коли митець ставав надто вже залежним від влади й носив, за визначенням Лесі Українки, «золоті кайдани», він перетворювався на партголосника, ставив матеріальний інтерес вище за духовний і цим порушував своє Боже призначення – зазвичай творчо деградував, стаючи ерзацмитцем (яскравий приклад – Павло Тичина), фактично втрачаючи талант. Бо митець передусім має служити мистецтву як Божому дару, а решта – побічні нікчемності, зокрема й правителі, під якими живе чи мусить жити. І ще одне: мудрий правитель мистецтво завше толерує без диктату, а дурний через диктат його нищить.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено