Культура

  ▪   Ярослав Підгора-Гвяздовський

Звичайний світ навиворіт

Футуризм і абсурдизм «Космополіса» перебувають на відстані витягнутої руки від нашої реальності, що й робить фільм майже документальним

Роман Дона Делілло інтригує своєю незвичайністю, правдивістю і божевіллям, тож не міг так просто пройти повз Девіда Кроненберґа. Просякнутий еротичними випарами і параноїдальними думками про смерть, твір американського постмодерніста був ніби створений для цього режисера, який давно і назавжди став апологетом фрейдистського дуалізму. Поза сумнівом, він додав до сексуального мороку Делілло трохи й свого дьогтю і, здається, сам придумав фразу, яка заслуговує стати крилатою: «Секс – це засіб від розчарування». Власне, «Космополіс» із тих фільмів, у яких слова та їхнє внутрішнє наповнення важливіші за зображення та зовнішні ефекти, – Роберта Паттінсона, ймовірно, запросили, щоб той хоч якось урівноважив ситуацію.

Режисерові потрібно було примусити глядача не вийти із залу на 15-й хвилині, бо лінійність сюжету присипляє: голов­ний герой, 28-річний мультимільярдер, вирішує поїхати через усе місто, щоб підстригтися. Прямий, як нью-йоркські вулиці, сюжет відхиляється вбік, лише коли багатий молодик вирішує зупинитися поїсти з дружиною чи зайти в готель, щоб зайнятися сексом зі своєю охоронницею. Дорогою він приймає в машині, як в офісі, свою коханку і фінансового директора, програміста й лікаря, без участі спостерігаючи у вікно за вакханалією анархістів, втішно передивляючись по телевізору відзняте вбивство конкурента… Кроненберґ влучно змінив японську єну на китайський юань, актуалізуючи стрічку; вирішив не вивалювати на екран статевий орган головного героя, напевно, турбуючись про рейтинг; зробив фільм філософським, кажучи, що «люди перестали думати про вічність» і що «час – це система корпорацій». Проте там, де в Делілло внутрішній голос персонажа створював космос сенсів, у Кроненберґа немає нічого – він просто відрізав думки героя і натомість нічого не запропонував. Атмосфера у стрічці твориться лише музикою, хоча мусили б бути ще якісь образи. Жюльетт Бінош у ролі коханки і Пол Джіаматті в ролі вбивці чудові, але їх замало. За чорним костюмом Паттінсона та його блакитними очима мала б бути душа. Чи бодай вигрібна яма. А так лише розмови…