Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 червня, 2012   ▪   Микола Гоманюк   ▪   Версія для друку

У місті N: молоді драматурги зробили українські міста героями своїх п’єс, і театральний експеримент набув рис соціального проекту

Херсон, Житомир, Шаргород та Черкаси опинилися в центрі уваги української нової драми – театрального нурту, навколо якого зосередилися молоді режисери і драматурги.
Матеріал друкованого видання
№ 24 (241)
від 14 червня, 2012
У місті N: молоді драматурги зробили українські міста героями своїх п’єс, і театральний експеримент набув рис соціального проекту

Протягом останніх трьох років у цих містах було створено чотири документальні п’єси, а згодом і вистави, в основі яких лежить метод вербатім. Вербатім є театральною технологією, у межах якої п’єса ставиться на основі інтерв’ю, дослівно розшифрованих драматургом зі збереженням особливостей оригінального мовлення і точно відтворених на сцені артистами. Цей метод дає змогу органічно поєднати мистецтво та соціологію, що разом дає несподіваний ефект: документальне висвітлення проблеми в живому театральному форматі.

Читайте також: Чим український театр може зацікавити світ

«ХЕРСОН – ЦЕ…»

Першою «міською» виставою в Україні був «Херсон – це…». Головний редактор п’єси – тоді ще нікому не відомий письменник, а нині учасник драматургічного проекту лондонського театру Royal Court, автор скандальних п’єс «Вбити підара» і «Партія» Євген Марковський – зібрав монологи херсонців про своє місто:

• Я спрашиваю – вы знаете Одессу? А кто ж, говорит, не знает Одессу? Говорю – Николаев знаешь? Уже половина тех, кто сказал, знают Одессу, уже половина сказала, шо знает Николаев. А я говорю – а вот это Херсон, шестьдесят километров от Николаева! Они говорят – мы не слышали. И я видел, что они не шутят – они действительно не знают, шо такое Херсон.

Побоювання, що такий драматургічний матеріал може зацікавити тільки мешканців того міста, де була написана п’єса, розвіялися під час годинного сценічного читання на львівському фестивалі «Драма.ua». Після чого тривало обговорення тексту з глядачами, яким Херсон навіть у поганому сні не снився. І це при тому, що йшлося зовсім не про вічні теми:

• Мне вообще интересно очень много именно по истории Херсона. И про наших современников, потому что у нас были вот очень знаменитые люди, уже вот более современные. И директор завода полупроводников Назаренко, и Субботин знаменитый, директор судозавода, и у нас был Юрженко, очень известный врач-хирург. У нас было очень много выдающихся людей!

Такі тиради херсонців, у яких зашкалює локальний патріотизм, перемежовуються із самопринижувальними оцінками:

• Херсон? Дыра. Так и переводится. Шутка. Но есть доля правды.

• Была б моя воля, уехала бы. Что здесь делать?

«ТРАМВАЙ НА КРОШНЮ»

Вистава про Житомир (автор Андрій Май), створена в межах проекту «Жива історія», була першим документальним спектаклем, що показаний із великої сцени «театру з колонами». Оскільки більшість опитаних житомирян – люди шанованого віку, історія міста стала історією війни, проте не підручникової, а справжньої:

• Війну я зустріла в Житомирі. Тіки з Михайловськой ідеш, там двор, отам я і жила. І якраз прийшла до мене подружка, і ми дуже хотіли научиться танцевать, так родітєлі поїхали, осталась бабця. Вона там собі у комнаті спить, а ми з подружкой включили музику і танцюєм. Танцевалі с нєй так… і только полягали спать, а бабця будить, кричить: «Вставайте, вставайте!» «Бабця, ми тільки лягли». «Вставайте – война!» «Ой, – я говорю до подружки, – вже бабці война приснилась». А бабця кричить: «Война!» Потом чуїм: «Ба-бах, ба-бах!»

На жаль, вистава в Житомирі не прижилася. Навіть попри прем’єрний наданшлаг, «Трамвай на Крошню» став там разовою акцією. Певно, керівництво обласного театру вирішило, що місцевий глядач є ще недостатньо підготовленим для п’єси, де головним є серйозний і часом провокативний текст, а не постановочна театральщина.

Читайте також: Від прози життя до його драми

«ДОМІНО НА ЇДИШ»

Третім із серії театральних міст героїв став Шаргород – невеличкий райцентр на Вінниччині. Історія цього міста, яку розказали його мешканці – звичайні українці – у п’єсі «Доміно на їдиш» (авторський колектив херсонського Центру ім. Вс. Мейєрхольда), стала розповіддю про шаргородських євреїв, які ще зовсім недавно, на відстані одного покоління, становили тут демографічну більшість:

• Був такий Копайгородський Мошко. Це Михайло – Мошко. А Копайгородський, бо діди з Копайгорода. Як з Копайгорода, значить, Копайгородський. Шаргородський, Тульчинський, е-е… Вінницький. Приїхав з Вінниці – фамілія Вінницький. А я тоді працював у сільраді. Слухай, каже, в мене син поступає – треба з Мошка зробити Михайла. Ну як треба так і треба. Цього перечеркнув, зверху написав Михайло. Всьо. Нема Мошка, є Михайло Копайгородський Ілліч. Отаке було.

Реакція на текст була трохи неочікуваною: п’єсу одразу звинуватили одночасно і в юдофілії, і в антисемітизмі. Хоча її історія – це історія без усіляких -ізмів, історія приязні та чвар сусідів, яких не помічаєш, аж доки… вони не щезають. А разом із ними потихеньку вивітрюються міська культура, дух міста взагалі, і не тільки в Шаргороді:

• З возрастом трошки стало доходити, що це історія не тільки Шаргорода, це історія містечок України, яких на Поділлі було куча, було море. І які, на жаль, не збереглися, а його можна було зберегти.

«МІСТО НА Ч.»

Вистава про Черкаси стала першою документальною, що потрапила до репертуару Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка. Робота над п’єсою велася силами звідного драматургічного колективу під орудою Наталії Ворожбит. Головна героїня (героєм є місто) помилково потрапляє до Черкас і, познайомившись із місцевими, досліджує незнайомий населений пункт, у долі якого важливу роль відіграли будівництво Кременчуцької ГЕС і затоплення дніпровської сельви – Великого Лугу:

• А якби ви знали, які красиві були луга. Там стояли вікові дуби – у три обхвати не обхопиш. І трава по груди. То геть усе убрали. Оці дерева спиляли. Бульдозерами витягували оце коріння. Бульдозери приїжджали, навєрно, з усього світу. Де були колодязі, погріба – їх заставили засипати. Потім кладбища. У кого були родичі, то попереносили, а то були такі хлопці – гробокопатєлі (вони так і називалися – гробокопатєлі). Такі триметрові залізяки і оце розкопували й діставали кістки. Точно як на Страшному суді.

Великі будівництва, совєтське «переселення народів», змичка міста і села змінили Черкаси, які ще зовсім недавно були затишним містечком, де «все здоровались и со знакомыми, и с незнакомыми». Проте для того, щоб змінилися люди, такого проміжку часу замало:

• Молодьож з цих сіл, що позатоплювали, уся в Черкаси поїхала.

• Коли «хімію» начали строить, сюда как понавозили кого угодно, чего угодно.

• Потом в 61-м году, когда сократил Хрущёв армию на миллион, сюда где-то 25 тысяч офицеров хлынуло.

• Тут корінних жителів дуже мало. Всі приїжджі. 

І висновок, зроблений одним із респондентів, прозвучав невтішно:

• Их нет, настоящих черкащан. Есть люди, которые жители города Черкасс, больше ничего.

І це не лише черкаська специфіка. Місто без городян, а просто з «мешканцями» – справа звичайна в наших краях. І неважливо, чи воно на Ч., чи на іншу літеру. Криза ідентичності, характерна для України загалом, як у краплі води віддзеркалюється в кризі локальної ідентичності. Даючи відповідь на запитання: «Ким ви себе вважаєте у першу чергу?», херсонець, житомирянин чи шаргородець навряд чи скаже, що херсонцем, житомирянином або шаргородцем. А отже, і ставлення до рідної землі буде ставленням до субстрату, з якого треба брати якомога більше, не пропонуючи нічого навзамін.

Документальний театр залишається маргінальною течією в українському театрі. Причини цього – його провокативність, соціальність, навіть непримиренність, що виявляються в небажанні підсолодити реальність. Бо його завдання – не розважати публіку, а змусити замислитися, переходячи від питань окремих до питань вічних: хто ми? куди йдемо? як до такого докотилися?

Утім, жанр міської документальної п’єси дав в Україні перші паростки. Чотири вистави – це вже чотири стовпи, над якими можна зводити дах. Такі проекти потрібні кожному місту і як майданчик для обговорення проблем насущних, і як плацдарм для розвитку нового незалежного українського театру.

Читайте також: «Базар» замість театру


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено