Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Трип, Львів, джаз

Львів завжди претендував на ексклюзивність. Приміром, він уже років 11 поспіль є нашою Меккою у справах авангардного джазу. Але торік на це місто «впав» Alfa Jazz Fest, що запропонував виконавців не з високочолого середовища, а джазових зірок, визнаних в усьому музичному світі
Трип, Львів, джаз
Олег Ніцко

І одне іншому не заважає, адже місто Лева не збідніло на авангард, натомість збагатилося мейнстримом. Як тут визначити, що краще – смажені реберця з медом, вареники з цибулею та шкварками чи старий добрий стейк із кров'ю?

Мабуть, зайве розповідати про усі 22 колективи, що виступали протягом трьох днів іноді одночасно на трьох сценах, позаяк спроба охопити все заважає зосередитися на головному. Тож, про головне.

Організація: ти про неї навіть не замислюєшся, а якщо ти не думаєш про те, як працює мотор, то він працює ідеально. Атмосфера. Коли ти в оточенні зношеної, дещо благої, втім, справжньої європейської архітектури бачиш, як Рішар Бона (він же Річард Бона) ходить-теревенить разом із Джоном Мак Лафліном, протягом усього фесту постійно натрапляєш на небайдужого до усього Джино Ваннеллі, двічі на день вітаєшся з Аркадієм Шилклопером, а потім проходиш повз Кассандру Вілсон, яка виїжджає з готелю, то якось ловиш себе на думці «ніфіга собі»... Не кажучи навіть про те, що у Львові зібралася не лише половина джазового Києва, а гості з усього СНД та Західної Європи. Все це не дає замислитися, у якій частині Європи ти перебуваєш, і, що важливо, ти навіть не думаєш про те футбольне Євро, що от-от стане крапкою в падінні іміджу твоєї країни, бо зараз ти – на епічному злеті... якщо і не іміджу країни, то принаймні у системі твоїх цінностей.

Рішар Бона

Головний день

З погляду драматургії, катарсис фестивалю припав на другий з трьох днів. Це було динамічне крещендо. Спершу – квартет Аркадія Шилклопера. Так і кортить сказати, що це навколоавангардний проект, котрому не один рік, але Шилклопер музично така широка та всеохопна постать, що навіть лячно казати «авангард» – авангард щодо чого? Окрім рідної валторни, Шилклопер грав на альпійському розі, італійському мисливському ріжку (така собі міні-валторна) та альперіді, як він називає свій частково розібраний альпенгорн, на якому грає у манері прадавнього австралійського діджеріду. За своєю суттю у форматі просто неба це була радше драйвова розважайлівка із купою нетривіальних засобів та власного бачення.

...Вони можуть ще не видати жодної ноти, але магія самих імен Кассандри Вілсон та Джона МакЛафліна сама по собі здатна довести до оргазму більшість джазової публіки. За іронією, описати ці два концерти бракує слів. Втім, спробуємо.

Кассандра Вілсон – одна з найвидатніших живих нині співачок – стала єдиною, чий концерт розпочався зі значним запізненням. Увесь поінформований джазовий світ вона неабияк дістала своїм іміджем діви та королеви. З нею навіть розірвав контракт лейбл Blue Note, завдяки якому вона видерлася на олімп. Але коли вона починає співати, настає той самий капець, як і від її записів. Це контральто (найнижчий жіночий голос) і ця манера можуть лишити байдужим лише підлітка, який не наївся життя. Попри джазову нішу, Вілсон шанує усіляку музику, а особливо блюзи Дельти Міссісіпі, штату, в якому народилася. На жаль, блюзів було не так багато, адже виконавиця зробила акцент на піснях з двох нових, ймовірно, не найкращих альбомів, а також підірвала аудиторію піснею Стінга «Fragile». Втім, сіль землі була: перше, що вона заспівала, це виразну версію народного блюзу-госпелу St. James Infirmary, а на біс просто зірвала дах піснею видатного гітариста дельти Сона Хауза «Death Letter». Якби вона ще кілька разів заграла таких пісень, її виступ вже зараз можна було б назвати концертом року. Але Кассандра віддала перевагу «колисковим» і співала не так багато, даючи своєму колективу більш ніж треба простору для імпровізації. Щоправда, її гурт – це не менша атракція за саму співачку: вишукане поєднання блюзу, джазу та фольку із двома гітарами, губною гармонікою, контрабасом та барабанами. Власне, значна частина аудиторії слухала не так спів, як вишукану інструментальну складову.

Кассандра Вілсон

John McLaughlin and the 4th Dimention є своєрідною реінкарнацією його ж, МакЛафліна, Mahavishnu Orchestra 1970-х. Невеличка поправка на добу, на формат і звучання, але базова ідея та сама. Дуже цікаво спостерігати, як смиренна у житті людина часом перетворюється на агресивного монстра, видобуваючи з гітари звуки, здатні знести дах слухачеві, але аж ніяк не примирити його з реальністю. У цьому протиборстві і полягає сутність Джона МакЛафліна. Попри надтехнічність його гурту, вони вчотирьох спромоглися дати слухачеві не техніку, а музику. А також навели на певні роздуми.

Перед виступом Альфа Банк нагородив МакЛафліна якоюсь статуеткою за внесок у музику (не джаз, а в музику!) імені Едді Рознера, що віднині має стати щорічною. Так, спершу у нормальної людини має з’явитися думка: «Що це за совковий капєц? Хто ми такі, щоб роздавати щось «за внесок» видатним музикантам»? Але, по-перше, до статуетки додається (окрім гонорару за виступ) грошовий еквівалент, котрий несоромно запропонувати будь-кому із видатних музикантів. По-друге, МакЛафлін відмовився відправити статуетку поштою і забрав її із собою у літак. І якщо офіціоз на джазовому фестивалі викликає у вас напади нудоти чи паніки, неподалік завжди розливають напої певного алкогольного спектру.

Перший день

Kenny Garrett Quintet продемонстрував серйозну американську школу, котру можна визначити як «постколтрейнівська». Альт-саксофон Герретта (котрий якось грав у Майлза Девіса) нагадував радше тенор і сопрано, що скрипів та кургикав на всі смаки, що є круто. Втім, діставали постійні цитати з Колтрейна та навмисне затягнені коди-репризи кожної теми. Одну з них він собачив понад 20 хвилин, що для Гарретта не рекорд. З одного боку, це робота на публіку, з іншого – це надто важко для пересічного слухача. А у результаті – деякі музиканти, посівши свою нішу, дуже бояться з неї висунутися, адже платять їм саме за те, що вони роблять. Менше з тим, квартет Гарретта був дуже музикальним, а це, мабуть, головне.

Значно менш музикальним виявився легендарний гітарист Скотт Хендерсон, котрий грав майже одночасно із Гарреттом на малій сцені. Його приголомшлива агресивна техніка вражала, але там важко віднайти музичну ідею. Певен, для гітаристів і підлітків це було незабутнє, але, йдучи на концерт, ти не хочеш потрапити на майстер-клас.

Джон МакЛафлін

От, хто не боявся випасти зі своєї ніші, то це басист Рішар Бона. Цьому камерунському музиканту вдаються мало не усі джазові та world music жанри. Він якийсь такий балуваний кармою хлопець, що «полонених не бере». Цього разу його гурт відіграв програму, що складалася із сальси й трошки босанови. Він сам грав на басі та співав, мабуть, трьома мовами, а п'ятеро інших з його бенду створювали абсолютно неймовірне драйвове тло. Одна з головних сальсейро України Олеся Здоровецька із Dislocados одразу схопила колегу по банді і почала з ним танцювати сальсу. А це, повірте, промовистіше за слова.

День третій

John Patitucci Trio, як будь-який хороший джаз, докорінно руйнує стереотипи. Патітуччі є нібито героєм-віртуозом джазового басу 1980–1990-х. І його тріо нібито грає звичайний американський постбоп, одночасно зрозумілий і високочолим, і звичайним людям. Але це ще одне підтвердження того, як музика перемагає техніку. Найбільше вражає діапазон смаків і зацікавлень музикантів. Окрім власних композицій учасників тріо, вони заграли Чарлі Паркера, виконали триб’ют одночасно Колтрейну та Монку, що було не дуже переконливо, але базувалося на гармонії колтрейнівської «Giant Steps». Але більш ніж переконливою виявилася посвята Ольв'є Мессіану – такий жирнючий поліфонічний фанк, де паузи важили чи не більше, ніж ноти, а сам Патітуччі забув про техніку і скупо підігрував роялю, що спричиняв тахікардію. До речі, піаніст тріо Джон Коуерд – один з учасників ансамблю Кассандри Вілсон, але «Джон запропонував більше концертів».

Джино Ваннеллі довів, що ностальгія – це ірраціонально нездоланна штука. Втім, класно, коли ти ностальгуєш за якісною музикою. Це був чесний поп-джаз із прекрасним виразним вокалом. Ваннеллі звучав майже так само, як у 1970-х, та й звучання він обрав з тієї ж доби, а не пізнішої, що додало радості. Його ранній «поп» – повний побудов та відтінків прог-року і ф'южну 1970-х, а його вокал, раз почувши, можна ідентифікувати навіть з мобільного телефону. Ваннеллі вже давно переймається релігією та здоров'ям: у свої 60 він виглядає на 40, а звучить на 35. Напередодні свого виступу він випросив ключі від львівської філармонії, сів за рояль та розспівувався. Мабуть, завершувати крутий джазовий фест загучною поп-музикою – не найкраща ідея, але варто було бачити очі тих, кому байдуже було навіть до зливи, що увінчала фестиваль.

Єдине, що під час Alfa Jazz Fest збивало з пантелику, це те, що титульний організатор Альфа Банк, бажаючи того чи ні, зробив фест для «своїх» чимось на кшталт виїзного корпоративу. Таким чином у єдиній платній зоні фестивалю біля головної сцени можна було спостерігати дівчат, вдягнених надто відверто чи пишно, як для джазового заходу (ставлю сотню, що зазвичай такі дівчата на джаз не ходять). І це був без перебільшення єдиний «когнітивний дисонанс» на Alfa Jazz Fest 2012. Втім, річ не в цім – просто нема чого вилуплятися на чужих жінок. Жінки і музика – це те, що змушує жити і рухатися. А коли музика надто правильна, ти заклякаєш в якійсь блаженній комі. І десь у підсвідомості рухаєшся.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено