Культура

Попелюшка навпаки

«Красуня з трущоб» продовжує правозахис­­ницькі та культурні викриття соціально активного британця Майкла Вінтерботтома
Матеріал друкованого видання
№ 22 (239)
від 31 травня, 2012

Ті, хто низько оцінив «Красуню...», підносячи попередні фільми Вінтерботтома, дещо помиляються: режисер до кінця і в усьому залишається вірним самому собі. Як і раніше, він занурюється в культурні звичаї країни, цього разу Індії, пропускаючи їх через м’ясорубку сучасних конотацій. Уже традиційно кіномитець не розтлумачує, що герой мусить чи не мусить робити, – він живе перед нами, і ми самі маємо розуміти, що до чого. Спочатку може здатися, що Вінтерботтом трохи злукавив, коли вибрав на головну роль вродливицю Фрейду Пінто, адже в Індії дуже мало гарних жінок. Але ж Пінто справді звідти (як, між іншим, і міс світу акторка Айшварія Рай). До того ж у цьому є сенс: режисер таким чином стверджує, що навіть красуня в зубожілій країні, як Індія, не може піднятися з дна, аби знову туди не впасти.

Як може звичайна індійська дівчина з бідної багатодітної родини вибитися в люди? Щоб вступити до інституту, навіть маючи знання, потрібно далеко їхати, а на це немає грошей. Щоб потрапити до Боллівуда, навіть кралі з умінням танцювати теж потрібні кошти. Багатий хлопець (Різ Ахмед із «Дороги до Гвантанамо») – це вихід. Але героїні від нього нічого не треба, бо він їй сподобався.

Та з часом їхні стосунки перетворюються на патріархальне пекло тваринного світу, де немає нічого людського… Можливо, ситуації у стрічці, через які виникають конфлікти героїв, здаються притягнутими за вуха. Але ж це кіно, і певна його штучність якраз дає змогу отримати відповідні асоціації з повсякденням. Власне, Вінтерботтом щодо сюжету нічого нового не придумав – «Красуня...» є такою собі «Попелюшкою» навпаки, без хепі-енду, або ледве не екранізацією роману Томаса Гарді «Тесс з роду д’Ербервіллів». Та у візуальному плані режисер є концептуальним: кожний кадр триває по дві – п’ять секунд, як у кліпах, що, здається, передає швидкоплинність життя, де ми не помічаємо того, що повз нас проноситься. Не бачимо, як люди поруч із нами помирають. Понад те, здається, каже Вінтерботтом, нам усе одно.