Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 травня, 2012   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Канни   ▪   Версія для друку

Перемога кохання

Ювілейний 65-й Каннський фестиваль був сповнений ніжності й велелюбності
Матеріал друкованого видання
№ 22 (239)
від 31 травня, 2012
Перемога кохання

Символічним видався цього року Каннський фестиваль: організатори відразу дали зрозуміти, що весь кіноогляд пройде під знаком кохання. Обличчям форуму стала Мерілін Монро, яка з неземною вишуканістю задмухувала на постерах єдину свічку на «деньнародженному» торті. Актриса, котра втілювала на екрані палку пристрасть, котра від неї страждала і від неї ж таки, зрештою, загинула… Та й показані в один день два конкурсні фільми з тим самим словом у назві – «Кохання» Міхаеля Ганеке й «Рай: кохання» Ульріха Зайдля – теж немов підтверджували: ювілейний 65-й фестиваль буде ніжним і велелюбним.

О так, Канни цього року були благісні як ніколи. Навіть злісні ескапади феміністок, обурених відсутністю в конкурсі жінок-режисерів, бачилися манюніми прищиками на здоровому й пишному тілі тутешньої любові. Як міг тут Ганеке не отримати «Золотої пальми» за своє «Кохання»?

Як його тільки вже називали, цього худого флегматичного сивобородого австрійця – й мізантропом, і ґвалтівником душі, й чайльдгарольдом від кіно... Він і справді суворий – навіть нинішній його фільм, як багато хто визнав спочатку, зовсім не про кохання, а про смерть. Власне, так – на екрані майже дві години помирає літня жінка. Згасає тяжко, напівпаралізована, страждаючи від того, що її такий самий старенький чоловік змушений за нею дивитися, виконуючи всі непривабливі функції доглядальниці. А колись це подружжя, Жорж і Анна, було блискучими інтелігентами, викладачами музики, що виростили чимало зірок. Трагічний результат цієї кінокартини визначено наперед, для глядача загадки немає: фільм починається з кінця – з порожнього помешкання й трупа жінки на ліжку, вбраного й обкладеного квітами. Режисер хіба що сухо констатує послідовність подій.

Ганеке аж ніяк не мізантроп. Він дослідник. Як відомо, найвідчайдушніша емоція таїться не в крику – в мовчанні, найбарвистіша експресія схована не в сльозах – у сухому погляді. Погляди, якими обмінюються Жан-Луї Трентіньян та Емманюель Ріва, французькі секс-символи 1960-х, – самі собою витвір мистецтва. А коли дружина вже не може навіть осмислено дивитися, вся глибочінь і все страждання осідають в очах чоловіка. Майже дві години близьких планів, подеколи мовчазних, – чи буває пілотаж вищий, ніж тут?

Майже без кон’юнктури

Очікували, що Трентіньян і Ріва отримають який-небудь спецприз на ознаменування 65-го фестивалю, але не сталося. Зате вибір у якості найкращого актора данця Мадса Міккельсена з фільму «Полювання» змусив згадати про феномен кіно його країни й одного з основоположників знаменитої «Догми» Томаса Вінтерберґа. Головного героя, вихователя в дитсадочку, щирісіньку людину, підозрюють у педофілії – просто тому, що маленька дівчинка щось таке пробурмотіла, намоловши три мішки гречаної вовни. Навколо нього починає стискатися кільце людської ненависті.

Ненависть – вона, як відомо, зовсім поруч із любов’ю. Варто лишень дозволити останній перейти знану межу, наділивши її правом розпоряджатися чужим життям, як вона хутко мімікрує – і наслідки виявляються незворотними. Як це сталось у фільмі румунського режисера Крістіана Мунджу «За пагорбами». Цей фільм приніс йому нагороду за сценарій, а двом актрисам-дебютанткам – «Ма­­лу пальму» за найкращі жіночі ролі. Стрічка оповідає про двох подруг, які виросли разом у сиротинці, розлетілися врізнобіч, а тепер знову намагаються бути разом. Аліна кілька років працювала в Німеччині, Войтіца стала послушницею монастиря. Перша приїжджає в обитель, щоб забрати подругу із собою. Проте в неї робляться очевидними ознаки нездорової психіки, і місцевий православний батюшка вирішує, що з дівчини пора виганяти бісів.

Мунджу півдесятиліття тому вже брав у Каннах «Пальму» за драму «Чотири місяці, три тижні і два дні», відкривши тоді моду на румунський кінематограф. Усі ці роки годі було

уявити собі якоюсь мірою значущий фестиваль без фільму з його батьківщини. Тепер, схоже, він-таки її і закрив – нова румунська хвиля, збурившись, відкотилася. Молоді режисери, його земляки, подорослішали й немовби сказали все, що хотіли. Не дуже ясно, чим так притягнув журі сценарій «За пагорбами», – дивовижні для витонченого художника, яким, поза сумнівом, є Мунджу, прямолінійність і невідповідності оповіді зайвий раз нагадали про минущість будь-якої тенденції.

Ганеке став шостим режисером, котрий залишив Канни із другою «Золотою пальмою». 2009 року він забрав ізвідтіля головну нагороду за драму «Біла стрічка», що так само вразила досконалістю й дослідила витоки нацизму в Німеччині. Решта п’ять – це Емір Кустуріца, Білле Ауґуст, Френсіс Форд Коппола, Сехей Імамура та брати Дарденни (їх вважають за одного).

Повертаючись до любові. Якась незвична згода панувала цього року на Лазуровому березі. Дискусії не переростали в образливі суперечки (як це часто буває в журналістському середовищі), і майже не чути було обурених викриків: «Що він робить у конкурсі, цей фільм?!» Може, тому що програма була і справді надзвичайно сильною – нічого ані випадкового, ані відверто кон’юн­­к­­турного. Навіть американські конкурсні стрічки з відчутним присмаком Голлівуду – на кшталт «Пограбування казино» Ендрю Домініка або «Газетяра» Лі Деніелса – все-таки вирізнялися не властивою «фабриці мрій» багатошаровістю й певними зарядами гуманітарного сенсу. Утім, за каннською традицією, нічого вони тут не здобули. Зате привезли із собою цілу обойму зірок – Бреда Пітта, Ніколь Кідман, Метью МакКонагі. Тижнем раніше на Лазуровий берег ступила нога Брюса Вілліса, і місто нуртувало радощами.

Нині дедалі частіше сюди привозять американське кіно, причому не завжди Ґаса Ван Сента чи Джима Джармуша. Навпаки, цілком голлівудську продукцію, яка ще років зо 20 тому була б немислима в таких кількостях у тутешніх краях. Але це не від доброго життя – фестивалю потрібні зірки. Справжні, з великої бук­­ви. Інакше інтерес до Канн залишиться хіба що в синефілів.

Місце під сонцем

Від поціновувачів кіно Лазуровий берег буквально тремтить, надувається, мало не лусне. Вони стікаються сюди безперервними струмочками з усієї Франції, ось тільки геть невтямки, навіщо. Адже Каннський фестиваль – єдиний із «великої трійки» – Канни, Венеція, Берлін, – де публіці на перегляди ввійти зась. Тут не продають квитків. Ніколи й нікуди. Цей кінофорум – для спеціалістів. Тому синефіли-непро­­фе­­сіонали зазвичай проводять час біля Палацу фестивалів у смокінгах та вечірніх сукнях із табличками в руках: The invitation please! Раптом пощастить... Однак зазвичай не таланить нікому, і вся ця публіка розходиться по найближчих ресторанах, де до світанку обговорюватиме майбуття світового кінематографа. Що сіромахам іще залишається?

Утім, незалежно від того, що ми про нього думаємо, кіно все одно йде туди, куди вважає потрібним. І дедалі сильніше окремішня авторська думка не тільки зачіпатиме процеси, що відбуваються в окремому мозку, а й фіксуватиме те, що діється з цілими народами й континентами. Фільм, який залишився без нагород, – «Рай: кохання» Ульріха Зайдля, ще одного знаменитого австрійського мізантропа, – вагомий тому доказ. Героїня стрічки, 50-річна пиш­­на блондинка, що має однаково неосяжні душу й дупу, здійснює подорож до Кенії в останньому сподіванні знайти рай. І не лише внутрішній: тамтешні чоловіки охоче надають європейським туристкам послуги різноманітного штибу, не останньою чергою – інтимного. Спочатку, соромлячись свого тістоподібного тіла, тітонька швидко входить у смак і охоче оголюється перед ненаситними чорношкірими. Щоправда, покористувавшись її розкішною плоттю, вони вмить заводять розмови про хворих дітей, дядьків, дружин, яким усім потрібні гроші на операції. Напрочуд зворушливий фільм, хоча надлишок голих тіл із неабиякими достоїнствами певної миті починає миготіти перед очима настирним калейдоскопом.

Дивно, що більшість фестивальних спостерігачів побачили в цій кінокартині історію недосягнутої любові й досягнутої старості. Насправді героїня – виразне уособлення Європи, старої, слабкої та недоладної. Вона не в змозі про­­тистояти «чорному» натискові – молодому, здоровому, лукавому. Ті – сильніші. Вони виживають і виживуть. У них – молода пружна плоть проти наших старечих обвислих непорозумінь. І кохання між нами бути не може, хіба що боротьба за місце під сонцем, яку ми вже програємо насухо.

Літаюча голова

Чи не єдиним фільмом, який викликав прямо протилежні думки й почуття, став – досить несподівано – другий ігровий експеримент Сергія Лозниці «В тумані». З першою картиною, «Щастя моє», цей кіномитець уже брав участь у Каннському конкурсі два роки тому, представляючи Україну. Цього разу афіші його нового фільму прикрашали і російський, і білоруський, і німецький, і нідерландський павільйони – всі ці країни (а також Латвія) брали участь у створенні стрічки. «В тумані» – екранізація повісті Васіля Бикава, який одним із перших у радянській літературі почав деміфологізувати партизанський рух, створюючи свою прозу на білоруському матеріалі. На екрані – три герої, кожен із яких по-своєму трактує, що таке гідність. Два партизани – Буров та Войтик – вирушають у село покарати місцевого шляховика Сущеню, який виказав своїх товаришів, коли ті пустили під укіс потяг. Тих повісили, а йому подарували волю. Не таємниця, чому: зрадник він. Це потім уже з’ясується, що відпустили його якраз у покарання за те, що відмовився співпрацювати з німцями, щоб його життя від тієї миті перетворилося на тортури. Та й здогадувалися гітлерівці, що за ним неодмінно прийдуть партизани, тобто використали як наживку. Знятий дуже повільно, з нескінченними флешбеками, що не завжди зрозумілі навіть досвідченому глядачеві, фільм до такої міри рясніє стилістичними паралелями (на відміну від попередньої картини режисера), що, напевне тільки гостре бажання позбутися всіх нових штампів у темі війни спонукало журі ФІПРЕССІ (Міжнародної асоціації кінокритиків) нагородити Лозницю своїм призом. Щоправда, зафільмовано незрівнянно: румунський оператор Олег Муту примушує камеру досліджувати простір витончено і сміливо. Але невиразність форми за цілковитої прозорості думки дає підстави говорити про механічне й не зовсім глибоке наслідування манери Тарковского, а також популярних зразків нового європейського кіно.

І в цьому світлі дуже символічною бачиться одна з фінальних сцен фільму мексиканця Карлоса Рейґадаса «Post tenebras lux», який здобув «Пальму» за режисуру, коли один із героїв, вийшовши в чисте поле й замислившись про минущість життя, хапається за голову з такою силою, що та відривається й летить геть. Урочисте винесення мозку. До наступного Каннського фестивалю!


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено