Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи

Бестселер Бегбедера може стати блокбастером

17-го травня відбулася українська прем’єра фільму «Любов живе три роки» скандального письменника і режисера-початківця Фредеріка Бегбедера
Бестселер Бегбедера може стати блокбастером

Письменник Бегбедер зняв фільм, і це правда. Так само і правда те, що фільм вартує усіх його писемних перлів, грошей за попередні його книжки, безсонних ночей на їх читання і безкінечного чекання, коли ж нарваного, безцеремонного, злого, претензійного, нахабного, самозакоханого, але талановитого, натхненного, стильного, заворожуюче влучного, талановитого і небезталанного блюзніра-циніка Бегбедера нарешті хтось вирубить ударом в його товстий ніс.

Гадаю, Бегбедера вирубали, і не раз. Але цього разу він сам «вирубив» усіх. Хто б міг подумати, що талановитий на письмі, він вдало стартує в кіно! Адже писати і знімати — ледве чи не прямо протилежне, позаяк слово і його візуалізація походять від різних півкуль мозку. І тут треба віддати належне Бегбедеру — він встряє к конфлікт з двома протилежностями — бо його слово і без того «візуальне»: книжки цього письменника надто кінематографічні, аби шукати додаткового способу їх екранізувати.

Не треба намагатися, не треба шукати — ключ до романів Бегбедера в словах, які самі по собі є інструкцією для використання. Плюс сам Бегбедер: на відміну від Сокурова, він нічого не видумує, а бере зі свого життя, існуючи нескінченним інформаційним матеріалом для своїх героїв в романах і новому фільмі. Ось і в романі 1997-го року «Любов живе три роки» герой — полігамний балагур і гедоніст, стильний гурман, який закладає за комір так само часто, як за цей комір до нього залазять жіночі руки.

Власне, екранізація «Любові…» викликає любов не відразу, не з першого погляду, як і належиться справжньому коханню. Якщо враження виникає від «одьожкі», то «одьожка» в «Любові…» доволі дрантива.

У тому сенсі, що тема стосунків чоловіка і жінки в модному аналітично-кліповому віддзеркаленні з барами, любощами, випиваннями та з інтелектуальними бесідами і фразами з претензією на крилатість — це вже банально. Нігілізм, пофігізм, глобалізм як спосіб існування героя — це теж трюїзм. Закадровий коментар чи звертання героя посеред сцени до глядача так само не дозволяє назватися ноу-хау, позаяк кожна собака на маргінесах залюбки використовує подібний «новітній» хід.

Але у Бегбедера, який екранізує Бегбедера, чудово все зливається в одну органічну масу чи краще сказати струнку і могутню річку, де слова не тарахкотять по даху свідомості, а легко встряють в неї, як в масло. І образи-герої-події не миготять одноманітністю, а вправно перебігають з однієї хвилини в іншу, залишаючи неповторний відбиток на сітківці. І це парадокс, які, до речі, так любить сам Бегбедер: бо зі звичної картини звичних для всіх життєвих перепитій утворюється щось нове, причому захоплююче нове! Справа не в тому, що оглядач клубного життя і письменник-невдаха Марк Марронье (у виконанні, звісно, дуже схожого на Бегбедера Гаспара Пруста) проживає все дуже весело, з постійними пиятиками і груповим сексом, а в тому, що знаходячи і втрачаючи кохану, він неповторно це переживає. Може, і переживання подібних речей у всіх більш-менш однаково болюче і самовбивчо-карколомне.

Але переживання Марка дає нову енергію для роздумів. Ота банальність ситуації — всі ми люди, і всі ланки нашого життя приблизно подібні, — дає глядачеві важіль для запускання асоціацій і, загалом, розумової діяльності. Всі глядачі, порівнюючи бачену фільмову халепу зі своїми подібними переживаннями, ненавмисно і не свідомо обдумують їх, тим самим безкоштовно отримуючи результат, важливість якого напряму залежить від вагомості халепи. А Бегбедер складає її за всіма правилами конструктора «лего» — просто, ефектно і, врешті, вражаюче оптимістично. Розлучення, яке надає героєві сенсу для написання роману, що стає бестселером. Красуня Луіз Буржен у ролі кохання всього життя Марка, Аліси. Мішель Легран, що у фіналі грає сам себе, граючи на фортепіано на весіллі друга Марка. І хеппі-енд… Ця сюжетна банальність може нивілювати бажання читача читати, а глядача — дивитися. Але скористаємося епіграфом до книги, здатним банальність офілософити: «Присвячується Софі Христині де Шастеньє і Жан-Мішелю Бегбедеру, без яких не народилася б ця книжка (і я також)».


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено