Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 березня, 2012   ▪   Любов Багацька   ▪   Версія для друку

Чому українські письменнники взялись за історію

Якось Олександр Ірванець, відповідаючи на питання, чи не збирається він узятися за щось монументальне й історичне, як це нині модно, зізнався: «Мені відверто лінь сидіти в архівах, натомість значно цікавіше розробляти, створювати нові середовища, суспільства. І, чесно кажучи, я думаю, що це не надто цікаво й моїм колегам». На думку Ірванця, масова поява як грибів після дощу творів історичного спрямування відбувається за інерцією після президентства Віктора Ющенка: «Нині це вже перетворюється на свого роду протест, може, з’явиться навіть щось нове». Пан Олександр у таку політику не бавиться й з історією не заграє, а от багато хто з його побратимів по перу й клавіатурі не гребує цією тематикою.
Чому українські письменнники взялись за історію

ВИГРАШНІ ТЕМИ

Чи не найчастіше дражливі моменти української історії серед сучасних авторів порушувала письменниця Марія Матіос. Роман «Солодка Даруся», збірка новел «Нація. Одкровення», нашуміла «Москалиця» знаходили й далі знаходять свого читача та нагороди. Авторка здебільшого «б’є» по виграшній темі Української повстанської армії – ставлення до цієї проблематики почало змінюватися після переоцінки історичних подій та відкриття архівів. Однак говорити є про що – багато ще суперечностей і стереотипів. А що ж, як не література, може змінити, не рубаючи з плеча, закостенілий погляд на ті чи ті події? Ось і була виявлена фактично вільна ніша в українській літературі.

У цей час над своїм грубим романом, де безпосередньо заторкнуто історичні події, зокрема й боротьбу УПА, працювала Оксана Забужко. Її «Музей покинутих секретів» вийшов 2009 року майже одночасно з іншим зразком жанру – «Залишенцем» («Чорним вороном») Василя Шкляра – теж про повстанців, щоправда, Центральної України. Останній виявився знаковим виданням, після якого за історичну тематику став братися чи не кожен. Навіть видавництва, які доти не мали такого пункту у своїй політиці. «Раніше ми взагалі не працювали в цьому напрямі української літератури, – каже Світлана Скляр, головний редактор видавництва «Клуб сімейного дозвілля». – Переломним моментом став «Залишенець» Василя Шкляра – ми вирішили спробувати нову царину. І бачимо, що не помилилися. Тоді ми зрозуміли, що історичний роман має великий потенціал, і вирішили тему підтримати. Наступний твір – «Століття Якова» Володимира Лиса, далі було «Із сьомого дна» Ярослави Бакалець та Ярослава Яріша.

 

Читайте також: Книжка української письменниці стала відкриттям на літературній виставці у Вільнюсі

До слова, скандальні події навколо роману «Залишенець» іще раз підтверджують: історична тема – гаряча, резонансна, а отже, вигідна. Користуючись нагодою, Шкляр пообіцяв через п’ять років написати роман про – ну хто сумнівався б! – Українську повстанську армію.

У 2010-му переможцями «Коронації слова» стали саме історичні романи. Співзасновниця конкурсу Тетяна Логуш будь-які підтасовки щодо тем лауреатів заперечувала, і те, що замалим не кожен твір так чи так стосувався історії, пояснювала вибором експертів. Та якщо копнути глибше і проаналізувати деяку інформацію, розумієш: не все так просто. На «Коронацію» часто подають ті самі твори, що не дійшли в попередні роки до розгляду членами журі. Наприклад, один із переможців 2010 року, автор роману про Григорія Орлика Тимур Литовченко називає таку «випадковість» «тріумфом історичного роману, який свідчить про поворот у мізках українців», зазначаючи, що свій рукопис «Орлі, син Орлика» подав удруге, але його відібрали тільки тоді, коли він набув актуальності, потрапив у так званий історичний тренд.

Наступними роками ситуація з «Коронацією слова» змінилася не надто. 2011-го, перечитавши численні рукописи, що надійшли на розгляд літературного конкурсу, експерти виявили, що чимало авторів, тримаючи ніс за вітром, видали на-гора «трендові» тексти. Отже, історична тема вкоренилася міцно. Втім, така мода не завжди на користь літературному процесу. Олександра Коваль, яка була членом журі в номінації «Романи», прочитавши рукописи конкурсантів, відзначила, що її стурбувала якість творів: зазвичай вони є чи то переспівами, чи наслідуваннями того, що вже десь звучало й кимсь було написане. У кращому випадку – компіляцією з різних джерел, перенесенням на український ґрунт, у гіршому – явним наслідуванням і сюжетних ліній, і характерів.

Читайте також: Мистецтво пам’ятати й спонука забувати

ЕКСКУРС В ІСТОРИЧНУ ПРОЗУ

Використання тією чи тією мірою історії та історичних документів, сюжетів, постатей у літературі не є чимось новітнім. Упродовж тривалого часу сюжети з нашого минулого були, мабуть, єдиною можливістю українського народу заявити про себе, донести своє розуміння історичних реалій світу.

Історична проза 30-х – 60-х років ХХ століття здебільшого висвітлює теми Київської Русі та Хмельниччини зі «щасливою розв’язкою» – Переяславською радою. Водночас письменники обходять увагою Руїну, стосунки Мазепи й Пєтра І, урізання автономії України, ліквідацію Січі, закріпачення українців. 1960-ті–1970-ті роки характеризуються потужною історичною прозою, яка позначилася переходом від одновимірності (ідеологічної – у 1920-ті–1930-ті роки, ілюстративно-пізнавальної – у 1940-ві – 1950-ті) до соціально-філософської багатоплановості. Ці зміни підтримувано у 1980-х – 1990-х роках: діапазон тем розширюється і збагачується завдяки наступові на «білі плями», змінюються акценти у трактуванні історичних подій та постатей. До всього ж минуле осмислюють уже з позиції сьогодення.

У цьому контексті можна говорити про багатьох авторів. Але насамперед варто згадати про таких дослідників історії, як Павло Загребельний, котрий робив серйозні екскурси у пригодницько-філософських романах. Приміром, подав власне бачення історії на сторінках «Тисячолітнього Миколая». Вклавши свої думки у вуста вигаданого героя, Загребельний руйнує кордон між сучасністю й історією, відкриває широку панораму минулого: князювання Володимира, гетьманування Богдана Хмельницького, голодомори, війна з письменниками та біологами, перебудова тощо. Загалом у його романах події, з одного боку, трактовано як окремий випадок на тлі державних та історичних процесів, із другого – як наслідок упливу особистих, так би мовити, приватних причин. Що й зацікавлює любителя історії та інтригує просто уважного читача.

Не менш серйозною художньою енциклопедією життя України можна назвати роман Романа Іваничука «Журавлиний крик», присвячений переломним подіям історії – ліквідації гетьманства й Запорозької Січі, спробі гайдамаків під проводом Івана Гонти й Максима Залізняка відродити українську державність, утвердженню Єкатєріни ІІ на престолі Російської імперії… Торкається Іваничук і вже ближчих за часом тем, які активно експлуатують сучасні автори, – в романі-легенді «Рев оленів нарозвидні» йдеться про боротьбу УПА.

До слова, дражливі питання, які нині так турбують письменників, намагалися завуальовано осмислити, наскільки це було можливо, Роман Андріяшик та Борис Харчук. Перший із них написав роман «Полтва» про полонізацію Західної України, в якому прочитувалися аналогії з радянською дійсністю. Тож після першої публікації 1969 року в журналі «Прапор» твір – уже значно перероблений і позбавлений головних ідейних акцентів – вийшов під новою назвою «Думна дорога» (1982). Спробував по-своєму зіткнути два світи – енкавеесівський та упівський – і Борис Харчук у пізніше екранізованій повісті «Вишневі ночі», герої якої нагадують вічні образи Ромео та Джульєтти. Закохавши одне в одного енкавеесівця і зв’язкову УПА, автор, проте, відсунув зовнішній ідеологічний конфлікт, виносячи на передній план  психологічний – боротьбу ідеологічної настанови проти щирості в душі людини.

Читайте також: Обсервація містифікатора

Не всі твори можуть претендувати на художньо повнокровне висвітлення історії, але більшість знаходить свого читача. Творчість Раїси Іванченко відрізняється власним художнім світом. Авторку цікавили часи Київської Русі, художнє осмислення яких утілилося в романах «Гнів Перуна», «Золоті стремена», «Зрада, або Як стати володарем» та «Отрута для княгині». Історик за фахом, Раїса Іванченко досліджувала постать Ольги, прагнула зрозуміти її, тому дещо занурилась у психологію. На сторінках «Отрути…» вінценосну героїню змальовано, з одного боку, рішучою й вольовою, а з другого – самотньою жінкою, яка заздрила простолюдинкам, бо не могла жити так легко й невимушено.

Інший приклад – Володимир Малик, який збагатив літературу історико-пригодницьким романом, відсунувши «історичність» на другий план. У його творах колорит епохи переплітається з таємницями, несподіванками, – «Горить свіча», «Князь Ігор», «Чумацький шлях». В останньому автор порушує проблему повернення й збереження історичної пам’яті народу, пов’язуючи її з імовірним автором «Історії Русів» Олександром Безбородьком. Ідеалізуючи цей образ, письменник прощає йому всі гріхи – за створення книжки, яка відіграла значну роль у зростанні національної свідомості українців. Таким чином він підкреслює, що історичність задіяно в романі з конкретною метою.

Окремо варто сказати про містифікатора Валерія Шевчука, який інтерпретує дійсність за допомогою демонічного. Оглянувши навіть поверхово його творчість, можна визнати автора дослідником багатовікової – від дохристиянських і до новітніх часів – історії душі українця, для розкриття якої він вводить у тексти елементи народних казок, притч, міфів, легенд і тим самими демонструє вкоріненість свого доробку в національну та світову культуру. Герої історичних творів акумулюють у собі пам’ять минулих віків, прикладом чого може бути повість «Останній день».

НА ЧАСІ – БЕЛЕТРИСТИКА

Тож, як бачимо, проблему відновлення і збереження історичної пам’яті письменники розглядали й розглядають як необхідну умову духовності окремої особистості й суспільства загалом. Утім, згадаймо і про таку відносну річ, як якість творів авторів, котрі пишуть чи намагаються писати про історію. Якщо оцінювати ситуацію загалом і без контекстів, то вона видається досить непоганою, однак основна маса текстів, дотичних до історичної тематики, стосується її лише частково, а часто й притягнута за вуха. Нерідко навіть коли герої не вигадані, а реальні історичні постаті, їхнє життя у книжках не має нічого спільного з інформацією в історичних документах. Яскравий приклад тому – роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів», який збурив хвилю громадського інтересу та дискусій. Дослідники біографії Богдана-Ігоря Антонича стверджували, що розповідь про його життя у книжці до реальної особистості не має ніякого стосунку. А втім, резонанс навколо книжки викликав широке зацікавлення особою і творчістю поета.

Більш вдалою спробою у плані висвітлення життя історичної постаті стала повість Олеся Ільченка «Місто з химерами» – про відомого київського архітектора початку ХХ століття Владислава Городецького. Станіслав Цалик та Пилип Селігей, добряче покопирсавшись в історичних документах, зробили досить цікаве дослідження життя українських класиків та їхнього співіснування з режимом. Збірка біографічних сюжетів «Таємниці письменницьких шухляд» знайомить із такими моментами в життєписах літераторів «офіційного іконостасу», які навряд чи можна прочитати у підручниках або почути на уроках літератури. Це, мабуть, найуспішніші роботи даного плану, що з’явилися в останні роки. Колорит, дух часу, побут, антураж – завдяки належному вивченню документів та копіткій праці авторів читач усе це може відчути, гортаючи сторінки книжки.

Несміливі спроби руху в тому ж таки напрямку зробили Євгенія Кононенко у книжці «Жертва забутого майстра» та Володимир Єшкілєв у «Втечі майстра Пінзеля», привячених видатному скульпторові Івану Георгію Пінзелю. Щоправда, ці та інші сучасні письменники роблять ставки частіше на белетристику, видаючи на-гора біографічні художні книжки з великою часткою вимислу й домислу, чомусь забуваючи про фахові документальні розвідки.

Читайте також: Глухоніма література


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 18 вересня в Росії відбудуться вибори депутатів Державної думи. Однак передвиборчого ажіотажу в країні не спостерігається. Скандали, інтриги, війна компроматів — усе це не про російські вибори.
    25 серпня, Денис Казанський
  • Кадрові перестановки у Кремлі щось означають. Але що, не знає ніхто
    25 серпня, The Economist
  • Етос служіння як головна ознака профпридатності «верхів»
    25 серпня, Ігор Лосєв
  • Тиждень поспілкувався зі спікером Верховної Ради України Андрієм Парубієм про зміну поколінь у політиці, роботу над помилками минулого й актуальний порядок денний для політичних еліт і всього суспільства
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • Жоден суддя, обвинувачений у переслідуванні активістів Майдану, за два роки так і не був засуджений за винесення неправомірних рішень. Максимальне покарання, яке вони дістали, — звільнення
    25 серпня, Станіслав Козлюк
  • 25 років — час одного покоління. Я пам’ятаю себе частиною покоління, яке зустрічало Незалежність у 1991-му й свідомо робило свій вибір на користь вільної України. 25 років тому нам було важливо, щоб Україна просто була. Сьогодні я відчуваю себе частиною покоління, якому мало, щоб Україна просто була. Нам важливо реалізувати унікальний шанс створити нову країну — Україну Гідності.
    24 серпня, Павло Клімкін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
тут, тут, Наиболее точная погода в Коврове
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено