Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 березня, 2012   ▪   Надія Яремчук   ▪   Версія для друку

Чим український театр може зацікавити світ

«Я хотіла написати п’єсу. Тож переставила стіл до вікна, сіла і так працювала два дні, з великою насолодою, не знаючи, що буде в кінці моєї історії, а за півроку відбулася прем’єра. Тож, шановні, виходьте з інтернету, вимикайте телевізор – сідайте і творіть, як хочете», – каже авторка «Буни» Віра Маковій
Матеріал друкованого видання
№ 13 (230)
від 29 березня, 2012
Чим український театр може зацікавити світ

Просування сучасного українського театру на міжнародній театральній арені нерозривно пов’язане з розвитком драматургії. Західне суспільство має чіткий орієнтир на сучасність, що й становить суть театру соціального, котрий досі залишається затребуваним. Висока цікавість є й до політичного театру, котрий оперативно реагує на гарячі суспільно-політичні теми: «Якщо у нас з’явиться п’єса, скажімо, про те, як посадили до в’язниці Юлію Тимошенко, вона може прорватись до Європи і мати попит у сфері політичного театру», – каже Алла Рибікова, режисер, укладач збірок німецької драматургії «ШАГ». 

Читайте також: Прем'єра «Буни»: п'єса виграла, вистава – ні


Сьогодні, щоби потрапити на основні театральні форуми світу, потрібна або усталена національна драматургія, або потужні режисерські роботи, які б здивували західного глядача. Початкові етапи проходження вистав на світові сцени зазвичай відбуваються на фестивалях драматургії. У Німеччині є два великі драматургічні форуми у Мюльхаймі та бієннале у Вісбадені. «Щодва роки до мене звертаються із запитанням: «Що є в сучасній українській драматургії такого, що можна показати?» І щоразу постає проблема пошуку матеріалу. Думаю, що тексти є, тому що є молодь, яка пише. Але це не постає на такому рівні, щоб можна було презентувати як національне надбання», – вважає пані Рибікова.

Національна драматургія розвивається тоді, коли є систематичне змальовування й осмислення реалій своєї країни. Так постали сучасна німецька драматургія з її дражливими темами: неонацизм, співіснування різних етносів та культур, поділ та об’єднання сучасної країни й драматургія Великої Британії, де протест проти усталеного коловороту життя набирає особливо жорстких форм. У Росії подібні процеси відбувалися в 1990-х, коли про дійсність навколо почав писати Ніколай Коляда, коли Алєксєй Казанцев та Віктор Славкін створили фестиваль «Любимовка». На початку 2000-х сильний поштовх до розвитку нових театральних форм, зокрема документального театру Росії, дали воркшопи лондонського театру «Роял Корт».

Нині «Роял Корт» проводить свою місію в Україні (спільний українсько-грузинський проект молодої драматургії). Еліз Доджсон, керівник міжнародної програми «Роял Корту», каже, що очікування від молодих українських драматургів у неї дуже великі, але робити висновки ще зарано. Проект вже добігає кінця, і обрана п’єса-переможець буде поставлена на сцені театру. Раніше тут були представлені  роботи наших драматургів Максима Курочкіна («Глаз»), Наталії Ворожбит («Зерносховище») та нині покійної Ганни Яблонської («Язичники»).    

Світ за очі
Щоби дізнатися, який образ сучасного українського театру вималювався за кордоном, Тиждень звернувся до експертів Росії та Польщі, двох країн із потужними театральними традиціями. «Великі надії покладаю на молодих драматургів. Назву низку імен, які стали впізнавані за останні кілька років: Артур Млоян, Віра Маковій, Марися Нікітюк, Євген Марковський, Сашко Брама, Ден Гуменний, Маріам Агамян, Оксана Савченко. Та, звісно, Наталія Ворожбит, москвич-киянин Максим Курочкін», – каже Міхаіл Угаров, московський драматург, режисер та один з ідеологів руху «Нова драма». Пан Угаров, котрий у своєму невеличкому «Театрі.doc» розгорнув широку діяльність документального театру, має надію, що й на українській сцені постане наша власна реальність без прикрас, цікава нам і усьому світові.  «Я сподіваюсь, що люди перестануть робити вигляд, що мистецтво – це одна річ, а життя – інша. Вірю, що люди зрозуміють – особистість на сцені значно цікавіша, ніж актор».

Польський театральний критик Gazeta Wyborcza Роман Павловський з сучасною українською драматургією майже не знайомий. Для нього український театр перш за все асоціюється з Андрієм Жолдаком. «Для західного глядача він все-таки український режисер, проте українських п’єс не ставить і назвати його представником української традиції також складно, позаяк Жолдак – це продукт (перепрошую) західної культури, але насамперед першокласний режисер, котрий співпрацює з німецькими, російськими й угорськими театрами і живе в Берліні. Критик Павловський відверто дивується з цього приводу: «Перепрошую за свою необізнаність, але я справді не розумію, чому Андрій Жолдак живе у Берліні? Візьмемо як приклад найвідомішого нині польського режисера Кшиштофа Варліковського. Він активно працює за кордоном, але в нього є своя трупа у Варшаві – «Театр Новий». Без цього театру він втратив би джерело свого натхнення і, напевно, свою ідентичність».

Окрім Жолдака, митцем у вигнанні пан Павловський називає Кліма (український драматург і режисер Володимир Клименко. – Ред.) і так само дивується, що талановитий митець не має своєї лабораторії в Києві та наразі працює в Москві. Ця ситуація типова для України – незалежні театри (навіть ті, що успішно представляють нашу країну за кордоном) взагалі не цікавлять державу. Це при тому, що майже кожна країна Європи фінансово підтримує експериментальний театр. Кожен фахівець усвідомлює, що експерименти не завжди дають конкретні плоди, проте запускають нові процеси, які згодом дадуть великі результати. «Без фінансування такі трупи, як «Дах», рано чи пізно будуть змушені робити відверто комерційні речі, аби втриматись», – каже Павловський.

Нині «Дах» успішно виступив у Москві на фестивалі «Золота Маска» з виставою «Король Лір. Пролог». Вистава була поставлена вісім років тому і збіглася у часі з подіями Помаранчевої революції. Політичні аллюзії у шекспірівському тексті близькі нинішнім російським революційним настроям, тамтешні глядачі змогли їх ухопити, пише оглядач Роман Должанскій у своїй рецензії на виставу. Минулий рік для «Даху» взагалі був урожайним: виступи на фестивалях у Франції та запрошення до центру TheatreVidy-Lausanne (Лозанна), де свого часу працювали Пітер Брук, Піна Бауш, Еймунт Някрошюс. В Лозанні театр поставить п’єсу Наталії Ворожбит «Вій» за мотивами однойменної повісті Гоголя. Драматург показує сучасне село на Полтавщині у світлі гоголівської фантасмагорії, куди випадково забридають два французькі туристи. Сюжет цікавий «і вашим, і нашим».


Пом’якшувальний ефект

Дехто скаже, а навіщо нам пориватися в Європу, якщо й свого глядача задовольнити не завжди вдається. Тут показовим є приклад Ізраїлю. Невеличкий театр в Тель-Авіві, «Трупа 209» (номер успадкувала від порядкового числа бомбосховища, поряд із яким місцевий муніципалітет надав театру приміщення) у липні цього року збирається прийняти десятки кураторів, фестивальних менеджерів з усього світу, щоби показати свої роботи та мати подальші перспективи співпраці: участь у фестивалях, створення ко-продукцій тощо. Вже 25 років трупа майже повністю утримується за рахунок місцевого бюджету, форум з міжнародними гостями також влаштовується виключно за держкошт. Держава розуміє, що у ситуації, коли настрої світу щодо країни стають дедалі радикальнішими, лише культура може їх пом’якшити. В нашому випадку – культура високого рівня здатна поліпшити негативний імідж України. А для цього треба спочатку просто розповісти про країну, чого й всі від нас чекають.

На думку Алли Рибікової, спробам зацікавити міжнародну театральну спільноту має передувати усвідомлення того, що зараз є важливого в нашому житті для нас самих. Коли українці це зроблять і зроблять талановито, тоді ми й станемо цікаві світові.

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Літо надихає на мандри. Тому книжки, про які я напишу, теж так чи інакше пов’язані з мандрами й подорожами.
    25 липня, Олександр Стукало
  • Тиждень.ua поспілкувався із комісаром Ради Європи з прав людини Нільсом Муйжнієксом про стан прав людини на Донбасі та в Криму і його подальший план дій щодо цих територій
    25 липня, Віталій Рибак
  • Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
    25 липня, Роман Малко
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено