Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 лютого, 2012   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Берлін   ▪   Версія для друку

У блакитній касці, у блакитній казці…

62-й Берлінський фестиваль виставив Анджеліну Джолі миротворцем, а проблеми сексменшин – знову однією з головних тем
Матеріал друкованого видання
№ 7 (224)
від 23 лютого, 2012
У блакитній касці, у блакитній казці…

«Хі-хі-хі», – зневажливо скривилася просунута молодь. «Хух, ну слава Богу», – з полегшенням зітхнуло старше покоління. «Золотий ведмідь» 62-го Берлінського кінофестивалю вирушив до Італії. Брати Тавіані – 80-річний Паоло та 82-річний Вітторіо – забрали статуетку, що увінчала успіх їхнього фільму «Цезар мусить умерти».

Читайте також: Медовий збір Берлінале

Нова генерація засмутилася: дідусі-традиціоналісти вибороли головний приз дійства, яке називає себе «фестивалем майбутнього». А й справді ж бо: Берлінале намагається щороку дужче радикалізуватись, оголошуючи нові тематичні програми, даючи дорогу відважному експериментальному кіно, вшановуючи зовсім уже юних кінематографістів – не те що майбутніх, а радше можливих. Ну і приділяючи чимало часу та уваги стрічкам, зібраним під егідою Тедді – ведмежати, яким нагороджують найкращу роботу про гомосексуалістів та лесбіянок. І раптом на тлі всього цього радикалізму два старенькі – один у кумедному кашкеті, схожий чи то на Лєніна, чи то на двірника, другий із сивими нечесаними кучерями – забирають із собою приз, за який приїхала боротися блискуча молодь із новим, сучасним розумінням кінематографа.

Юні таланти чекали, що перед ними розшаркуватимуться, вигадавши який-небудь спеціальний заохочувальний приз. Однак журі, яке очолював класик Майк Лі, вирішило по-іншому. Якщо вдуматися, то все логічно. Він режисер могутньої англійської школи, у фільмах якого традиційна соціальна спрямованість крокує пліч-о-пліч із блискучою грою акторів тієї ж таки англійської школи. Належить до того крила постановників, у картинах якого не знайти жодної вади. Їхні кінотвори вивірені, можна сказати, до мікрона, режисерську продуманість відчутно в кожному помаху вій героїв, у будь-якому повороті голови. Система арт-цінностей Майка Лі до дрібниць збігається із системою цінностей братів Тавіані. Словом, стара школа, яка не зносить порожнього експериментування, невиправданих жестів і режисерського «якось воно буде». А надсуворий, як відомо, характер маленького бородатого Лі не давав нікому надії, що йому закортить підіграти веселенькій радикальній установці Берлінале.

«Цезар мусить умерти» – кіно, яке доводить, що в нових реаліях можна обходитися старими традиційними засобами. Фільм розповідає реальну документальну історію про постановку в одній із в’язниць міста Рима Шекспірової п’єси «Юлій Цезар». Убивці, мафіозі, наркоторговці, засуджені до довічних і дуже довгих строків, проходять кастинг. Зазначимо відразу, що зйомки відбувалися по той бік ґрат, а «актори» – справжні зеки. Починаються репетиції з режисером, який спеціально для цього прибув. Поступово ув’язнені захоплюються діями, вживаються в образи, починають проектувати драматургічні характери на власне життя. Воно, щоправда, обмежене кількома квадратними метрами камери, тюремним двором, а тепер іще й кімнатою для репетицій. Але в тому дворі вже вирує зовсім інше життя: не встигнувши оговтатися після занять, «артисти» ходять там у тогах і вганяють у Цезаря уявний клинок. І вже із цілком іншими обличчями розходяться камерами в супроводі суворого конвою – відсвіт мистецтва надовго ліг на фізіономії лиходіїв.

Водночас зазначимо, що Гран-прі журі, друга за значущістю нагорода, пішла до представника нового європейського кіно, молодого угорця Бенедека Фліґауфа за фільм «Тільки вітер» – повільну, тягучу драму, в якій завдяки дрібним деталям за майже тотальної відсутності діалогів режисер уміло занурює глядача в атмосферу трагедії, котра наближається. Отож Майк Лі не лише старих ушановує, а й молодим дорогу дає.

Читайте також: Політ коректності

Але якщо бажання журі догодити різним смакам, не скривдивши ані радикалів, ані традиціоналістів, зрозуміле – прихильність до одного напряму не скасовує поваги до іншого, – то бажання самого Берлінського фестивалю сподобатися рішуче всім чимдалі дужче ставить у глухий кут. І, можливо, спроваджує в ту ж таки безвихідь і сам кінофорум.

За Берлінале давно вже закріпилася репутація найбільш політизованого фестивалю. Досить згадати минулий рік, коли до журі було включено іранського режисера Джафара Панахі, засудженого на шість років за критику влади. Красивий політичний жест супроводжувала ретроспектива фільмів опального кіномитця, а також регулярні марші активістів навкруги Потсдамер Плац із гаслами, в яких були вимоги його звільнити. А до того ж багато хто сприйняв як жест солідарності з Панахі присудження того самого року «Золотого ведмедя» іншому іранському режисерові – Асгару Фархаді за фільм «Розлучення Надера й Сімін». Хоча картина і справді була шикарна.

А цього разу дивним чином політична активність зійшла нанівець. Та що там гасла й походи – навіть дідок, який чимало років поспіль у день Святого Валентина обдаровував усіх гостей та учасників – кого букетиком квітів, кого презервативом, – і той кудись подівся. Дуже хочеться сподіватися, що він просто злякався незвичного холоду й десь гріється до наступного року. Без нього стало сумно – він добряче прикрашав тамтешнє метушливе життя. Регулярно робив барвистішими туманні берлінські будні хіба що гурт людей невизначеної статі, вбраних пінгвінами, поросятами, ведмедями та іншою фауною. Вони щодня вчиняли вилазки на Потсдамер Плац, угвинчуючись у натовп учасників і гостей Берлінале з проханням написати на листочку свою думку про те, чому потрібно зберігати природу. Потім ці записи видають спеціальними брошурами й роздають тут-таки, перед входом до кінозали, ті самісінькі поросята й пінгвіни…

А політика цього разу була присутня здебільшого у вигляді зіркової красуні Анджеліни Джолі та її режисерського дебюту «У краю крові та меду» – стрічки про раптове кохання боснійської художниці й сербського офіцера під час балканської війни, про звірства сербів, про табори, куди вони зганяли боснійців. Берлін шаленів од щастя, утворюючи непролазні натовпи в місцях пересування Піттової дружини. Джолі була мила, чемна, доброзичлива й охоче відповідала на запитання журналістів – тих, хто прийшов за годину до початку прес-конференції, щоб зуміти знайти місце в залі. Слухати її – саме задоволення для тих, хто не знає англійської. Красива, усмішлива й геть порожня. Обтічні фрази про те, що війна – це трагедія. Відрепетирувані пасажі про необхідність об’єктивно підходити до осмислення конфлікту. Істини, які набили оскому, на зразок тієї, що жінці на війні не місце. Тощо, тощо, тощо. Коли згадати, що Джолі – посол доброї волі ООН, то стає зрозуміло, чому їй так і кортить домалювати блакитну каску. Звичайно, той головний убір не найганебніша прикраса, але коли він починає втручатись у мистецтво, то хочеться, щоб це було тільки там, де справді є необхідність.

Читайте також: Свято, яке завжди з кимось іншим

І туди ж таки заразом послати відому й одвічну берлінську політкоректність. Звичайно, коли намагаються говорити про мистецтво як про територію, зобов’язану бути поза політикою, таку собі нейтральну землю, – це теж цілковита нісенітниця. Мистецтво не може бути поза політикою, як не може бути поза життям, поза всесвітом. І людям, які вимагають відокремити його від неї, швидше за все, немає діла ні до того, ні до того. Але у випадку Берлінале мова про інше. Ось побачили ми в конкурсі сенегальський фільм. Називався «Сьогодні». Якщо точніше – картина французька, але знята режисером із цієї західноафриканської держави, з її акторами, в ній безпосередньо. Може, колись Сенегал і стане кінематографічною державою, але нині присутність у конкурсі цього смішного своєю наївністю й безпорадністю фільму наштовхує лише на думку про те, що в мистецтві усьому свій час. Очевидно, керівництво фестивалю вважає ці спроби вивести представників третього світу на велику кіноарену благородною допомогою країні, що розвивається, з боку старшого брата. Однак на тлі статистики, що показує, з якою швидкістю згаданий третій світ завойовує європейські простори, ту ж таки Німеччину  першою чергою, а Берлін найпершою, хочеться попросити Берлінале не квапити перебігу подій. Все саме прийде, не переймайтеся.

Ще радісніше, ніж від приїзду Джолі, Берлін здригнувся з прибуттям Меріл Стріп. Доки переодягнуті фауною люди невизначеної статі вболівали за охорону природи, за сто метрів од них місцевий вищий світ вилискував шубами з натурального хутра тварин у сліпучому сяйві софітів і під вітальне істеричне галайкання кіноманів. Меріл Стріп ішла зоряною доріжкою до Берлінале Паласт, головної зали фестивалю, отримувати почесного «Золотого ведмедя» за вклад у кінематограф. Перед цим вона відбула довгу прес-конференцію, де журналісти, забувши про свій професійний обов’язок, засипали зірку ароматними компліментами. А головне мало не зосталося поза кадром. Добре, хоч авторові цих рядків вдалося поставити Меріл Стріп делікатне запитання про її героїню в «Залізній леді» – фільмі, за головну роль у якому, Марґарет Тетчер, Стріп номіновано на «Оскара». 17-й раз, до речі, – вона рекордсменка.

Так от у цій стрічці ми найбільше бачимо божевільну стару. Вона спілкується з давно покійним чоловіком, не помічаючи, що промовляє до порожнечі. Не пам’ятає, де її син і скільки йому років. Періодично вважає себе, як і колись, прем’єр-міністром і взагалі от-от розсиплеться. Але ж Тетчер жива! Вона, як і раніше, мешкає в Лондоні й цілком може побачити це кіно про себе. Невже актриса не мала жодних сумнівів, не почувала незручності, коли погоджувалася на цю роль? Виявилось, мала, та ще й які! Але, добре все обмізкувавши, Стріп, за її словами, вирішила, що показати «залізну леді» в усій її «красі» – це якраз і є данина поваги до неї. Мовляв, багатогранна особистість повинна бути й показана багатогранно. Втім, це вічне пояснення будь-якої непристойності на екрані: либонь, якщо глядач не знатиме, що в персонажа геморой, то йому не зрозуміти всіх хитросплетінь характеру.

Читайте також: Діагноз: Berlinale

Якби Берлін, опускаючись до рівня іграшкового сенегальського кіно, водночас демонстрував високий рівень екранного мистецтва в іншому, можна було б із Сенегалом і змиритись. Але щороку Берлінале вибудовує програму з певних завчених міфів. Наприклад, міфологема на ймення Брільянте Мендоса, філіппінський режисер зі стрічкою «Полонянка», де майже 60-річна Ізабель Юппер грає 40-річну місіонерку, захоплену терористами. Фільм був заявлений мало не як головна подія кінофоруму. А сам Мендоса кілька років із легкої руки законодавців кіномоди, фестивалів у Локарно й Роттердамі, ходить в офіційно оголошених геніях. Водночас «Полонянка» геть позбавлена драматургічної основи, режисерського задуму та щонайменшого художнього вираження. Якщо завданням Берлінале було розвінчати черговий новий міф, то з цим воно впоралося. Але навряд чи організатори дивляться так далеко. Окрім показового в цьому плані Мендоси, конкурсною програмою прогулялося чимало випадкових слабеньких робіт, місце яким уже навіть на Московському кінофестивалі видалося б неймовірним подарунком.

Друга за значущістю програма Берлінале – «Панорама» – наполегливо йде в річищі власного міфу. Половина її – ігрові стрічки, решта – документальні. Перша з цих програм складається із фільмів про сексменшини відсотків на 60, друга – на добрячих 80. Звалюються докупи вдалі, невдалі, талановиті, бездарні, дорогі, малобюджетні стрічки, й за допомогою цього заміру, що давно втратив зачатки фантазії, нас приклбдами намагаються загнати у світ, де панує толерантність. Чи ж хтось проти туди втрапити? Але навіть найтерпиміша в усіх відношеннях людина наприкінці фестивалю починає відчувати нервовий тик від єдиної згадки про гей-парад, лесбійське кохання чи одностатевий шлюб. Не потрібно прикладів, ми й так усе розуміємо.

Чергове Берлінале вже зайняло рядок в історії світового фестивального руху. Силкуючись згадати, чим же воно закарбувалося в пам’яті, виявляєш, що обличчя зеків із фільму братів Тавіані засіли в ній найміцніше. Не Меріл Стріп, не – боронь Боже – Анджеліна Джолі й навіть не понурі неєвропейські морози. А саме оті несподівано натхненні обличчя, оті зненацька пробуджені з трепетом душі людей, котрі не підозрювали про існування в них душі.

Але найбільше непокоїть, куди ж подівся кумедний дідочок, який роздавав нам букетики?

УКРАЇНЦІ НА БЕРЛІНАЛЕ

На відміну від попередніх років, нині Україна не була представлена в конкурсній програмі фестивалю. Щоправда, вже третій рік поспіль на кінофорумі діяв вітчизняний стенд. За сім днів його роботи на Берлінале презентували Національний центр імені Олександра Довженка, Одеський кінофестиваль, Українську кіноасоціацію, фільми «Рок-н-болл» Дмитра Приходька й «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка, а також вісім проектів, які перебувають на різних стадіях виробництва, починаючи від «Кобзарів» Олеся Саніна й закінчуючи «Плем’ям» Мирослава Слабошпицького. Під час фестивалю також відбулася презентація картини Сержа Аведікяна «Параджанов» – копродукції України, Франції, Грузії, Норвегії та Вірменії, після якої було укладено дві угоди щодо продажу прав на дистрибуцію стрічки в країнах СНД та Європи. А фільмом «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» зацікавилися росіяни, аргентинці, португальці й австралійці.

Читайте такожУкраїнці на Берлінале: скромне представництво

ОСНОВНІ ПЕРЕМОЖЦІ БЕРЛІНСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ-2012

«Золотий ведмідь» за найкращий фільм

«Цезар мусить умерти» / «Cesare deve morire», Італія,режисери: Паоло й Вітторіо Тавіані

Гран-прі журі

«Тільки вітер» / «Csak a szél», Угорщина, режисер: Бенедек Фліґауф

Найкращий режисер

Крістіан Петцольд, (фільм «Барбара» / «Barbara», Німеччина)

Найкраща актриса

Рашель Мванза, (фільм «Відьма війни» / «Rebelle», Канада, режисер: Кім Нґуєн)

Найкращий актор

Міккель Бо Фелльсґор, (фільм «Королівський роман» / «En Kongelig Affære», Німеччина – Данія – Швеція – Чехія,

режисер: Ніколай Арсель)

Найкраща операторська робота

Люц Райтемайєр, (фільм «Біла оленяча рівнина» / «Bai lu yuan», Китай, режисер: Ван Сюанянь)

Найкращий сценарій

Ніколай Арсель, Расмус Гейстерберґ,

(фільм «Королівський роман» / «En Kongelig Affære», Німеччина – Данія – Швеція – Чехія, режисер: Ніколай Арсель)

Приз імені Альфреда Бауера за інновації в кінематографі

«Табу» / «Tabu», Німеччина – Франція – Бразилія – Португалія, режисер: Міґель Ґомеш

Спеціальний приз журі

«Сестра» / «L’enfant d’en haut», Франція – Швейцарія, режисер: Урсула Майєр


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено