Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Вечори французького кіно: вагітні дівчиська, «німі» звукові ефекти і подорожі у часі

Зі столичного кінотеатру «Київ» 26-го січня розпочнуться чергові, вже 7-мі, «Вечори французького кіно», що потому пройдуть головними містами України
Вечори французького кіно: вагітні дівчиська, «німі» звукові ефекти і подорожі у часі

До міст-мільйонників та  Запоріжжя можуть додатися менші обласні центри. Але це станеться після основного «прокату» тих п’яти фільмів, які будуть показані в межах вечорів.

Два з них — «Артист» та «Дівчисько» — вже демонструвалися в Україні на Одеському кінофестивалі 2011 року. Інші три — «17 дівчат», «Далеко по сусідству» та «Мій найстрашніший жах» — є українськими прем’єрами.

Проте треба сказати, що «Артиста» реально побачити лише в київському «Києві», позаяк права на нього має дистриб’юторська компанія «Вольга Україна», що випускає фільм в прокат 14 лютого. Натомість «Дівчисько» за посередництва дистриб’ютора «Артхауз трафік», організатора і «Вечорів…», вийде ще раніше — 2 лютого.

Відкриватиме цьогорічні «Вечори…» комедія Анн Фонтен «Мій найстрашніший жах» («Наталі», «Коко Шанель»), де Бенуа Пульворт грає звичну для себе роль недоладного, малокультурного і шалено смішного героя, колишнього злодія та, за сумісництвом, люблячого татка. Його візаві — це Ізабель Юппер, що є протилежністю як герою Пульворта — інтелектуалка і естетка, так і фільмовому комедійному жанрові  — Юппер слушно асоціюється з участю в «Піаністці» чи «Церемонії», і з усмішкою на вустах побачити її, навіть в уяві, не просто. Проте дует Пульворт-Юппер існує на екрані органічно — ідеально, і навряд чи могло бути інакше — інакше ці артисти не стали б зірками. Власне, можна додати, що ледве чи не головним меседжем фільму є вкладена в нього і доволі звична для французького кіно соціальна тема нерівності прошарків населення, яка поєднує двох батьків-самітників на кшталт фільму «Одного чудового дня» з Клуні і Пфайфер.

Та хедлайнером міні-фестивалю є «Артист» Мішеля Хазанавічуса, «бомба» минулорічних фестивалів та премій всього світу. Особливо важливо, що фільм покажуть киянам через 4 дні після оприлюднення номінацій на премію Американської академії «Оскар», за якими «Артист» має 10 можливостей отримати головну премію кіносвіту. І кожна з цих можливостей має повне право бути реалізованою — це справді чудовий, натхненний, незвичайний і новаторський фільм (в часи звукового кіно зробити німий фільм про часи німого кіно з концептуальними звуковими елементами — це сміливо і креативно), з винахідливою режисурою, несподівано цікавим сценарієм, переконливою чоловічою роллю Жана Дюжардена і жіночою роллю Береніс Бежо, класною операторською роботою, вчасною і правильною музикою, відповідними костюмами, багатим художнім оформленням та викликаючим заздрість монтажем.

Я б ще додав номінацію на «другорядну чоловічу роль» для Джона Гудмена: кожна його роль і без того викликає повний захват, а тут з десяток сцен з ним є просто майстер-класом для початківців і акторів епізодичних сцен. Практично на автоматі, після фінальної сцени, коли до того актори німого кіно лише ворушили губами на екрані, а тут в силу зміни часу почали говорити, навіть не говорити — хекати після тривалого танцю, — починаєш плескати в долоні. У цьому «Український тиждень» повністю тотожній з критиком із британської TheGuardian.

Зовсім іншого плану, але не менш високого ґатунку, а може й вищого, є «Дівчисько» Селін Шьямма. Фільм навіть можна порівняти з «Артистом»: у Хазанавічуса мова про німе, мовчазне кіно, у Шьямми — про дівчинку, що більше мовчить, ніж говорить; у Хазанавічуса врешті відбувається зміна, з появою звукового кіно герої теж починають говорити, а у Шьямми зміна відбувається з дівчинкою, яка відчуває себе хлопцем і відповідно вдягається і веде себе. Жахлива дилема з відчуттям «іншого в собі» і жах наявності в світі подібних «помилок бога» чи збочень, назвіть як хочете, не псує вражень від «Дівчиська». Це потужне драматичне кіно, що, з допомогою ручної камери і майже завжди природного освітлення, допомагає глядачеві легко увійти в фільмовий простір, ототожнитися з героями і зрозуміти їх, чи, принаймні, відчути складність існуючої й актуальної проблематики окремих дівчат і хлопців.

Дотепно чи випадково, але фільм «Далеко по сусідству» Сема Гарбарські теж пересікається з «Артистом» — цей фільм так само про минуле, точніше про подорож в минуле, яку герой Томаса робить у фантастичний спосіб, опиняючись зі своєю свідомістю літнього чоловіка у власному тілі 14-літньго хлопчика. Хто не мріяв про подібне? Хто не хотів перенестися в часі, аби знову відчути забуті радості дитинства і не спробувати виправити певні помилки? Далеке минуле, якщо воно наше, на таке вже й далеке, — воно болюче, бажане, ностальгійне і завжди з тобою, навіть якщо ти щось забув чи хотів забути.

Щось варто згадати, щось можливо змінити, а щось міняти не варто. П’янкий, драматичний, повітряний (і за рахунок музики групи Airтакож), фільм Гарбарські є справжнім борцем з сьогоднішнім засиллям фільмів-одноденок, де й думати не треба, лише пережовувати. Неймовірно, що цей мінорний і заглиблений в себе фільм зняв той, хто перед цим випусти оригінальну і дещо епатажну «Ірину Палм», що за ідею мала консервативну жінку з м’якими і дуже вправними руками для мастурбації чоловічих статевих органів в одному з клубів секс-індустрії. «Далеко по сусідству» виглядає дуже особистим з огляду на еміграцію німця за народженням Гербарські в 22-літньому віці з Німеччини до Бельгії: у фільмі герой Паскаля Греггорі випадково, через 20 років після виїзду, опиняється у рідному містечку, зустрічає старого друга, йде на могилу до своєї матері, дивиться за метеликом і… опиняється в далекому 1967-му. Екранізація відомої манги Хіро Тонігучі цікаво резонує з теперішнім — вона говорить ніби про «той світ», світ, який складається з особистого і омріяного.

«17 дівчат» зовсім іншого характеру, діаметрально протилежного «Артисту» і фільмам Гарбарські та Штьямми. Це дуже сучасний фільм, про 17-ть 16-літніх дівчат, які масово вирішують завагітніти, таким чином протестуючи проти нав’язаних уявлень про секс, сім’ю і дітей. Очевидною і з першого погляду зрозумілою є антитеза до «Дівчаток-самогубців» Копполи: там все закінчувалося смертю, тут — життям. Але і той фільм, і той мають реальні факти в основі, тому концепція антитези занадто смілива. Як і концепція уявного продовження першого фільму. На кшталт, щоб було, якби дівчатка не наклали на себе руки, а навпаки, вирішили б завагітніти. Тим не менше, обидва фільми про бунт молодості і про реалізацію нездійснених мрій шляхом втілення реальних можливостей… Такий і весь фестиваль — поєднання дійсності і фантазії, мрій з буденністю.  


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • За якою траєкторією вже понад 25 років іде студентський рух у країнах колишнього СРСР
    23 липня, Арсеній Сітніков
  • Хіт-парад 12-2, «Червона рута» в Севастополі, касети-фірмачі та інші радощі середини 1990-х
    22 липня, Сергій Харинович
  • Погодьтеся, вести довгі розмови про систему правосуддя в невизнаній «республіці» доволі дивно. Які закони можуть бути на території цілковитого беззаконня та невизнаності? І саме це найбільша перешкода з усіх можливих. Можна запастися ліками, можна подбати про харчі, але як можна будувати життя там, де не дотримують законів?
    22 липня, Вікторія Малишева
  • Сильна кураторська команда готує в Америці нову виставку сучасного мистецтва, яку вже готові «авансом» порівнювати з німецькою Документою. Втім, із останньою цьогоріч не все так райдужно, як прогнозували на початку літа.
    21 липня, Олена Кухар
  • Молоду людину араби називають словом «шаб» або «шаба». Множина «шабаб» (молодь) вживається дуже часто і в літературній, і в розмовній мові, а також у різних діалектах: «шабаб хоче того», «шабаб протестує», «шабаб мігрує».
    21 липня, Михайло Якубович
  • Ще з часів Середньовіччя університети вважалися особливим середовищем, а ті, хто там навчався, нерідко конфліктували з містом. В Університеті Болоньї перший студентський рух виник ще в XIII столітті, більше ніж за 500 років до того, як схожа солідарність з’явилася в будь-якому іншому університеті. Звісно, у студентів тієї епохи вимоги були значно меркантильнішими, ніж у їхніх наступників у XX столітті, й стосувалися передусім власної безпеки. Тоді вони ще не прагнули впливати на викладачів чи міняти світ.
    21 липня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено