Культура

  ▪   Ярослав Підгора-Ґвяздовський

Час без сенсу

Мартін Скорсезе виступив у ролі хранителя класичного кіно, яке стає на шлях массового
Матеріал друкованого видання
№ 2 (219)
від 12 січня, 2012

Кінознавець і синефіл Мартін Скорсезе вбив двох зайців одним пострілом: створивши красивий фільм у модній 3D-технології, він поставив пам’ятник піонеру кінематографа, французькому режисерові Жоржу Мельєсу.

Захоплені поєднанням класичного із сьогоднішнім, деякі американські кінокритики назвали Скорсезе найкращим, у доважок нагородивши його епітетами «чудовий», «магічний», «сердечний». «Хранитель часу» («Hugo») має три номінації на «Золотий глобус» і точно дістане кілька (якщо не десяток) на «Оскара». Однак не можна не відчути дисонансу в тому, що режисер дозволив собі застосувати новітню техніку у вигляді високоякісної камери Arri Alexa, використав шалені $170 млн і зняв для себе незвичне, м’яко кажучи, дитячо-сімейне кіно.

Звісно, все коли-небудь трапляється вперше, і в кримінальній драмі, й у трилері, й у мюзиклі, й у містиці Скорсезе колись був початківцем. Та обсяг, розмах і загалом форма, здається, зле з кіномитця пожартували. Він не тільки зайшов на чужу для нього територію, загіпнотизований відкритими можливостями, а й знайшов золото замість води. Та золотом не нап’єшся! От ніби у фільмі все добре: й історія хлопчика, що сиротою невидимо живе саменький у комірчині вокзалу, і її прив’язка до життя старого продавця годинників, і дитяча дружба є, і пошуки розгадки секрету антропоморфного механізму з ключем у формі серця. Ніби й деталі досконалі – чого вартий лише паризький вокзал із «амеліподібними» історіями життя його працівників! – і камео суперові – епізодичні появи автора книжки, що стала основою сценарію, Браяна Селзніка й самого режисера. Та вкупі це видається штучним і незрозуміло затягнутим. Тобто природним є бажання Скорсезе сказати про свого кумира якомога більше. Та до чого тут глядач?

На відміну від навдивовижу захопливих «Пригод Тінтіна» «Хранитель часу» не має сенсу: пригоди краще дивитися у Спілберґа, ефекти – в Кемерона, а надихатися мистецькими й естетськими ідеями у Жене… Словом, чи є сенс поліцейському з відділу вбивств іти працювати в дитячий садочок?

Читайте також: У ведмежій шкурі