Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 грудня, 2011   ▪   Записав: Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Рок-н-рольник

Вадим Красноокий про рушій музичного прогресу, концерти в райцентрах і мову як елемент національної безпеки
Матеріал друкованого видання
№ 49 (214)
від 1 грудня, 2011
Рок-н-рольник
23 листопада гурт Mad Heads відсвяткував 20-річчя творчої діяльності, що для рок-колективу справді доволі поважна дата. Тиждень поспілкувався з його незмінним вокалістом та лідером Вадимом Краснооким і виявив, що до невиліковних можна долучити ще одну недугу – на рок-н-рол, на яку і фронтмен, і всі його ХL-хлопці хворі по самі вуха два десятиліття поспіль. Але це аж ніяк не заважає пану Вадимові бути вдумливим та досвідченим музичним професіоналом, із яким можна і пожартувати, і поговорити про серйозні речі.
Читайте також: Україна in rock

АЛЬТЕРНАТИВА АЛЬТЕРНАТИВІ

Жодного дня в житті я не працював на «нормальній» роботі. У теорії в мене було безліч варіантів життєвого шляху, окрім музики. Усе ж таки я закінчив зварювальний факультет Київського політеху, тож цілком міг стати інженером-механіком відповідно до диплома. Але музика мене захоплювала з раннього дитинства. Дуже довго не сприймав її як професію, бо мої батьки не мали до неї жодного стосунку. Особливо якщо йдеть­­ся про рок, який мене й цікавив, – у радянських реаліях говорити про це як про роботу було навіть не смішно. Але якось так виходило, що навіть халтури були пов’язані саме з музикою, як, наприклад, робота ді-джеєм на радіо.

Пам’ятаю перші музич­­ні гроші, які я заробив. Ми грали на День Києва на Андріївському узвозі, куди за традицією ходили з рок-тусовкою. І нам кидали гроші в капелюх. Робили це не для заробітку, власне, це ним і не було, а так, для задоволення. Потім усі кошти витратили на пиво, і паті тривало. У середині 1990-х нам стали платити, коли розпочали більш-менш професійну діяльність. Ми були молодими, жили з батьками і були невибагливими. Тому, якщо вистачало на нові струни для гітари, цього було достатньо.

Свого часу ми були альтернативою в альтернати­­ві. Тобто виключно антипопсовою та нонконформістською командою. Понад те, якщо на той час взірцем альтернативи була, наприклад, Nirvana, то ми грали щось альтернативне і цьому образу. Мабуть, саме тому з першого складу гурту залишився лише я. І постійно перебував у пошуку людей, з якими міг би втілити свої творчі задуми та які мали б такий самий стиль жит­­тя. Барабанщик знайшовся 1994-го, а 1996-го мій брат став достатньо дорослим, щоб узяти до рук контрабас, і відтоді нас уже троє однодумців.

За весь час незалежності можна бути певним в одному: українська музика з’яви­­лася і стала явищем реального життя. Перші 10 років було взагалі важко пояснити людям, чому ти співаєш не російською, хоча більшу частину нашого творчого шляху ми виконували пісні англійською. Що аж ніяк не заважало нам завжди позиціонувати себе як саме український гурт.

Якщо рок слухають, от­­же, він є поп-музикою.І з цього погляду ми поп-музи­­канти. Але за жанром, звичайно, рокери, особливо якщо враховувати, що той різновид року, який виконуємо, вельми нетиповий для України. Фактично ми створили певний напрям, у якому потім з’я­­ви­­лися нові, молодші гурти.

ЧЕРЕЗ ПАБИ ДО ЗІРОК

Український рок – це просто сукупність українських виконавців у цьому стилі. Я не можу сказати, що є щось таке в цьому стилі, що народилося б саме в нашій країні та чимось унікальним відрізнялося від усього. Тобто якщо в нас полюбляють етномотиви впроваджувати в рок, то це не суто українське, а просто відлуння світової тенденції поєднання етнонаціональних елементів із сучасною музикою. Але ж поки все це не є актуальним за кордоном, ми не можемо говорити про український рок як культурне явище. Тому нам конче потрібні українські Кустуріци, Бреговичі, які зможуть показати нашу самобутність, але зроблять це доступно для іноземців.

Творці музики в Україні є справжніми національними виробниками. Адже ті, хто виробляє металопрокат і кричить, що цим годує всю країну, насправді програють музикантові. Бо останній створює інтелектуальну власність, що є довгостроковою інвестицією, на відміну від металевої чушки. Прикро, що Україну досі асоціюють у світі з кількома спортсменами та Чорнобилем. Тоді як наш мелос такий багатий, що міг би бути таким самим великим рядком національного експорту, як, наприклад, регі та ска для Ямайки.

Вітчизняні музиканти дуже бояться експериментів. Бо постійно озираються на те, що крутиться в Москві або у світі. Так само дуже важко проштовхнути в ефір щось нетипове крізь цензуру музичних функціонерів. Якщо регіона­­ль­­ні радіостанції є відкритішими до експериментів та новаторства, то київські великі мережі дуже часто взагалі працюють за плейлістами з іншої країни, себто Росії.

Немає хіта – немає поп-артиста. Це закон номер один. У популярній музиці все крутиться навколо популярної піс­­ні. Решта, – епатаж, харизма, шоу, – звичайно, важливі, але вторинні. Має бути хіт – те, з чим співак асоціюється в музичному плані. І треба розуміти, що хіт і хороша пісня – різні речі. Бо хіт – це як вірус, що розмножується в геометричній прогресії. Найкраще, коли хороша пісня стає хітом, але так виходить не завжди. Рецепту ж хітовості немає, хіба що вдале поєднання якоїсь фрази-меседжу, яка сідає на язик, та мелодії, що чіпляється в голові слухача. І, певна річ, постійний пошук чогось нового в собі.

Паби з живою музикою – це головний рушій музичного прогресу. Саме їхня поява спочатку в Києві, а поступово і по всій Україні ознаменувала хоч якийсь розвиток музичної культури. І нехай не лякає, що це «музло під пиво», – рок на такому й виріс, хочеться не під пиво – йди до філармонії. Усі молоді команди будь-де починають із пабів, часто з чужої творчості, у процесі виконання якої відшуковується контакт із публікою та напрацьовуються фірмові фіш­­ки. Головне, щоб були ці хоч маленькі, але сценічні майданчики. Бо я надто добре пам’я­­таю перші 10 років незалежності та існування Mad Heads, коли всі хоч трохи адекватні зали та концерт­­ні сцени були зайняті «діскатєками». І щасливий, що з’яви­­лося багато закладів, куди люди приходять за іншим. Ми часто виступаємо в пабах і для практики, і для спілкування зі слухачами. Фактично саме в них формується нова українська музична культура. Альтернативний, «живий», шоу-бізнес. 

Будь-яка музика ся­­­­гає своїм корінням у народну твор­­­­чість. Це однаковою мірою стосується і класики, і естради. Останнім часом поліпшується тільки якість звукозапису музики, а також концертні шоу-техно­­логії, що мають вражати децибелами. Тому що американська та британська рок-культури, які є взір­цем у поп-музиці, вже майже вичерпалися. Тому й виникла мода на world music, тобто намагання щось запозичити в інших культурах. Головне питання в тому, як це коріння використовувати та подавати. Бо якщо ви поставите жіночок у народному одязі, що співатимуть пісень так, як робили 300 років тому, то це буде цікаво досить обмеженій кількості людей. Так само важко нам зрівнятися в рок-музиці з американцями чи англійцями, бо рок –  їхня традиція і вони одразу почують, що ви – це не хлопці з якогось Брайтона. Проте цікаво, що той самий американський рок спирається на кантрі, хоча ми й не завжди це бачимо та розуміємо. Лише кілька років тому в США обсяги продажу рок-музики перевищили нарешті обсяги продажу кант­­рі-вико­­навців. Ось вам сила народної традиції навіть у країні – символі року.

Читайте також: Рок, хіп-хоп і лавандос

СВОЄ ТА ЧУЖЕ

Мова – це те, що робить будь-який голос цікавим. Зви­­чайно, з продюсерського погляду російською співати вигідніше. Це дуже великий ринок. Тому коли поп­­са виконувала пісні українською в середині 2000-х, то це була не більше ніж кон’юн­­к­­ту­­ра, яка досить швид­­­­ко зникла. Але нашою мовою співали і співатимуть, бо це момент самоідентифікації. Адже тільки ми можемо так зробити і тільки тут. Коли український артист починає співати російською, то йому з усіх кутів зору немає чого тут сидіти – треба переїздити до Москви, де і ринок ширший, і грошей набагато більше. Тож, якщо людині важливо бути українським артистом, вона співатиме українською.

Мова – це не менший елемент національної безпеки, ніж газ. Якщо в країні говорять не рідною мовою, то відчиняються надто широко двері і для бізнесового, і для політичного впливу тієї держави, чию мову використовують. Прав­­­­­­да ж, кра­­ще мати своє паливо, а не купувати чуже? Так само і з мовою: якщо ми користуємося чужою, мусимо за це платити чималі гроші. Рідномовний простір захищатиме державу – це аксіома, яку дуже добре розуміють у тій-таки Росії, що вкладає величезні кошти в розвиток своєї мови за кордоном.

Більшість українців не чують живої музики. «Самограйка», або тупа фонограма, замінює все. І слухачі не розуміють різниці, бо ні з чим порівнювати. Понад те, не знають, який кайф – класні живі музиканти. На жаль, це чергове свідчення дуже низького рівня культури. Коли ми приїздимо до якогось райцентру виступати на День міста, то розуміємо, що в цих людей буває один концерт на рік, на якому виступають не ті, кого вони хочуть, а ті, кого їм привезли.

Те, чого Mad Heads навчилися за 20 років, американський гурт навчиться за 3–5. В українських музикантів дуже мало концертної практики. Обов’язково потріб­­но виступати нехай у барах на 50 осіб, але щоб було хоча б 100 концертів на рік. Адже ні нескінченні репетиції в підвалах, ні постійні домашні завдання не замінять концертного досвіду. Бо рок-концерт – це передусім єднання музиканта з публікою. На жаль, у наших західних колег таких можливостей набагато більше. Бо в них будь-який гурт, який чогось прагне, має безліч клубів для виступів. І навіть початківці за розумного підходу до справи можуть дати ці 100, а то й більше концертів на рік. Але не треба посипати голову попелом. Якщо в нас не так, як там, отже, є шанс придумати щось абсолютно унікальне та оригінальне.

Музикант – людина пуб­­лічна, тому зобов’язаний мати чітку громадянську позицію. Отже, якщо він справ­­ді підтримує якогось політика та його курс, то цілком може підтримувати його за принципом: голосуватиму сам і раджу іншим. Проблема, коли немає жодної симпатії та підтримки або взагалі глибоко пофіг на всіх, зате тобі платять чималі гроші й ти йдеш співати тільки через них. Це вже моральне каліцтво.

Я давно думаю про ді-джея у складі команди .Просто, мабуть, поки що не зустрів потрібної людини. Так само цікаво було б спробувати й із симфонічним оркестром. Але в нас є певна музична основа, від якої я не хотів би відступати. Через те, що за її межами, в кардинально іншій від рок-н-ролу в широкому сенсі слова музиці, нічого не розумію. Я не можу півтори години простояти біля мікрофона, не рухаючись, не моє це, та й годі.

Читайте також: Музика днів


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
резюме в Тернополе, новости дня сегодня, Можно посмотреть ещё здесь
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено