Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 грудня, 2011   ▪   Ірина Троскот   ▪   Версія для друку

Бо такий

Тарас Прохасько про основні елементи буття, моделі ідеальної України та непрості тексти
Матеріал друкованого видання
№ 48 (213)
від 24 листопада, 2011
Бо такий
«Наскрізь рослинний чоловік», «український Маркес» – так називають Тараса Прохаська критики й читачі. Тиждень для розмови зустрівся з письменником у його «найріднішому місці» – в передгірному Делятині, в дідівській хаті Прохаськів.
 
Читайте також: Глухоніма література
 
Важливо зрозуміти, що немає кращих чи гірших місць. Звісно, можна за різними шкалами успішності чи температури, кількістю опадів тощо – за поодинокими якимись речами – вимірювати: це добре місце, бо тут можна знайти роботу; це погане, бо тут немає винограду абощо. Але найважливіше мати своє місце й повноцінно сприймати його. Не почувати сумніву, не шукати аргументації, чого воно таке чудесне. І не боятися бути в ньому чи його покидати. Уявляти, як воно тримає всюди, – чи ти там, чи ні. Ти можеш мати своє місце, покинути його і бродити світом, але ти зовсім інший у цьому світі, коли знаєш, що воно десь є, і ти здатен будь-якої миті туди прийти. То як дуже серйозне тилове забезпечення, коли позаду все прикрито. Таке місце в мене є. Це частина Делятина (Івано-Франків­­ська обл. – Ред.), що називається Посіч.

ФОРМУВАННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Попри те що я виріс у Карпатах і всі мої вихователі були тутешні, міф козацької Ук­­раїни виявився визнача­­ль­­ним.Дивна річ, що нам, галичанам, які мали свою історію, свої реалії, своє життя, провідною ук­раїнською ідеєю завжди була якась така незнана нам козаччина. До речі, навіть серед легенд про Довбуша найапокрифічніші, напівзаборонені пов’язані з тим, як Довбуш (а він був винятковою людиною!) ходив до Чорного мо­­ря. Адже відомо, що він робив у Карпатах, але в його біографії є рік чи два, які випали. Тут також простежується думка про ті великі простори, про ту Велику Україну.

Нині маємо незалежність і відповідальність, передану в наші руки. Єдина трудність, – що суспільство чи громада складається з багатьох дуже різних людей. Жоден не може й не хоче відповідати за те, що робить хтось інший, а той, інший, є таким самим повноправним учасником цієї громади, але має інакше уявлення про те, що він має робити. Це пошук рівноваги між тим, чого слід вимагати від своїх співгромадян, а чого – ні. Нав’язувати іншим певне бачення й хотіти, щоб вони відповідали твоїм уявленням про світ, про вчинки – така позиція неправильна. І тому, коли часом кажуть, ніби чогось не відбулося, я з цим не згоден, бо вважаю, що все відбулося і нині – дуже цікаво, дуже динамічно. Хай не є так, як хтось собі уявляє, але це все – накопичення досвіду. І зрештою, ніхто не знає, як має бути по-справ­­жньому, тому що в різних пропонованих моделях ідеальної України поза здобуттям незалежності мало було рецептів і пояснень. А ті, що існували, часто були доволі страшні. Також у нас дуже багато часу творчого пропало, бо ми не могли нічого робити від свого імені й за своєю волею, а тепер маємо його багато, щоб якось усе пробувати, мацати, набувати досвіду. Звичайно, я не в захваті від того, що діється в країні, але знаю, що не треба боятися цього, розчаровуватися й упадати в якісь такі депресивні стани. Головне – не лякатися життя, а в нас його чимало.

Мені не є рідною і близькою та Україна, де не звучить українська мова. Я можу спокійно туди їхати, бути там, не почувати себе страшно стресованим, але водночас чітко усвідомлюю, що я не в себе. Дуже виразне слово »чужина». Коли я буваю десь, моя внутрішня робота зводиться до порівняння дрібних деталей зі своїм. Із часом мені все більше здається, що поза всілякою різноманітністю, екзотичними штуками щораз більше того самого. Людське життя складається з небагатьох елементів, які є визначальними і які всюди однакові, – кілька емоцій, важливих переживань. А де це відбувається – то вже інше. Як біолог, я починаю бачити, як, скажімо, кількість сонячного світла впливає на все життя. Або як рослини формують цивілізацію. Приміром, десь оливки, а десь – бульба. Як вона вибудовується довкола таких базових ботанічних речей. Але це все – декорація. Насправді є дуже невеликий набір основних елементів буття в конструкції, що називається життям, які є сталими, базовими і яких не можна уникнути незважаючи на те, де ти живеш і в яких умовах.

У дитинстві мене оточували люди, які пам’ятали Австро-Угорщину, Першу і Другу світові війни. Здавалося, я маю доступ до живої історії, яку варто пережити й зафіксувати. Мене шокувало, що моя реальність уже є історією, описаною в підручниках та енциклопедіях, а я спілкуюся з людьми, які це знають трохи інакше. Інакше, бо вони там були. То було таким собі поштовхом, коли я вперше подумав про те, щоб писати, – мною керувало бажання фіксувати. Тепер я це все сприймаю інакше. Розумію, що всі спогади мають передусім значення для їх носіїв.

Австро-Угорщина об’єд­­ну­­­­вала території, що мають невловний дух порозуміння. У Ґабсбур­­зькій імперії не було нічого, що вирізнялося б чужорідністю. Це якийсь такий феномен, щоб державницька структура збігалася з органічними й природними речами, навіть кліматоло­­гіч­­ни­­ми. Я ріс у Франківську і пам’ятаю такий міф: за Австрії було краще. Він, щоправ­­да, перекривається міфом того, що було за Польщі: Австрія стала давнішою пам’ят­­тю, Поль­­ща – свіжішою. Але й те й те сприймалося як щось дуже файне тільки тому, що потім були «совєти».

ГНОСЕОЛОГІЧНИЙ МЕТОД

Мені здається, що біологія в певному сенсі є рештками такого широкого поняття філософського факультету. Во­­на дає пояснення різним системам, тобто мені цікава біологія як модель мислення. Не так якісь конкретні знання як гно­­сео­­­логічний метод. А ще на початку 1980-х страшенно подобалися письмен­­ники-на­­ту­­ра­­ліс­­ти, вони тоді були дуже модні. Видавництва «Мир» і «Прогресс» перекладали й публікували Джой Адамсон, Берн­­гарда Ґржимека, Фарлі Мовета, нарешті Кусто, який жив донедавна. Тоді було дуже поширене красне письменство про природу. Також це була одна з нечисленних ланок літератури, позбавлена всілякої ідеології. Я точно усвідомлював, що радянським гуманітарієм бути не хочу. Мені було дуже прикро дивитися на тих кількох письменників чи журналістів, яких я знав і які були виразно радянські.

З біологічного погляду людина влаштована так, що вона вирізняє себе й кількох найближчих. А всіх решта – в метро, на вулиці – просто немає. Егоцентризм – дуже важлива закономірність. Ми сприймаємо світ не інакше, як зі свого погляду. Може, саме це і є мета існування культури – доступ до того, щоб побачити: поруч є хтось такий самий живий і він теж має якесь своє переживання. Власне, за­­для зрівноваження егоцентризму. Водночас важливим є момент такої оптики, коли можеш самоіронічно ставитися до власного переживання й усвідомлювати свою посередність у доброму сенсі того слова. Тобто розуміти, що  таких людей, як ти, – безліч. Твоя історія не краща й не гірша, і вона в цей момент має значення лише тому, що ти вирішив про неї говорити.

Певні відсотки якихось виразно нещасних і озлоблених людей, дуже файних і просто споживачів, – не­­змін­­ні. Більшість є споживачами, і для них тепер дуже зручний час, бо вперше так нахабно споживання стало всесвітньою ідеологією. У них дуже добра цивілізаційна й культуральна опо­­ра, вони на піку. Але так само незмінний відсоток людей, яким щось цікаво, яким чогось хочеться, які мають якісь здібності й прагнуть їх десь застосувати. І відповідно є певний відсоток просто нещасних, які перебувають між депресією і агресією. Звісно, кожен історичний момент має свої особливості, що допомагають або перешкоджають тим, тим чи тим. Але загалом мені здається, що у співвідношенні все дуже стабільно.

ТЕКСТИ БЕЗ РЕКОМЕНДАЦІЙ

Я давно усвідомив, що не є автором популярних текс­­тів, і цілком уявляю собі людей, яким просто не хочеться такого читати. Я не маю до них жодних претензій і розумію, що таких більшість. Дуже часто, коли я бачу якусь цікаву для себе проблему, що її викладаю в написаному, і постаю перед вибором, як це зробити: зрозуміліше чи цікавіше з мого погляду, то не прагну писати доступніше. Тому розумію, що це не є, як казали на Галичині, «легка лектура».

Книжка «ботакЄ» справ­­­­­­ді підсумкова. Раніше я вважав, що писати треба для чогось, для когось, що є надзвичайна відповідальність за все сказане, що існування кожного тексту має бути виправдане й аргументоване. Тепер думаю, що можуть бути тексти без якогось навантаження. І писання – це просто певна дія, потрібна передусім мені. Я звільнився від того, щоб комусь щось рекомендувати. Мо­­жу лише пояснювати, коли я щось знаю і мені хочеться поділитись. Але вказувати, добре це чи погано, – такого вже немає. Я звільнився від того, щоб надавати тексту якихось додаткових значень. «НепрОсті» – то був, власне, такий дуже файний прозорий період, коли я дозволив собі робити абсолютно те, що хотів. До чогось такого я прагну повернутися.

Читайте також: Далеке й близьке

БІОГРАФІЧНА НОТА

Тарас Прохасько

Український письменник і журналіст. Народився 1968 року в Івано-Франківську. Навчався на біологічному факультеті Львівського державного (нині – національного) університету імені Івана Франка. За фахом – ботанік. Учасник студентського руху 1989–1991 років. У 1992–1994-му був співредактором журналу «Четвер». Автор близько 10 книжок, лауреат премій видавництва «Смолоскип» та імені Джозефа Конрада.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено