Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика

Варшавська убитва

Показ на відкритті 41-го Міжнародного київського кінофестивалю «Молодість» фільму Єжи Гоффмана «1920. Варшавська битва» – це крок зрозумілий, сміливий і божевільний водночас
Варшавська убитва

Зрозуміло, чому ця картина була показана на відкритті «Молодості». Якщо з суб’єктивного погляду, генеральний директор фестивалю Андрій Халпахчі має давній сентимент до польського режисера, вже третій фільм якого відкриває українську «Молодість». Об’єктивність у доцільності показу саме такої картини випливає з теми і конотацій «Варшавської битви»: 1920 року поляки захистили від росіян Європу і зробили це разом із українцями. А зважаючи на політичні аспекти історії та реалії сьогодення, фільм стає політичним.

Поділ Польщі та знищення її державності у XVIII сторіччі, нещодавній піднятий із глибин історії факт розстрілу Сталіним польських офіцерів 1940 року під Катинню, впевненість поляків у російській участі в загибелі літака президента Польщі Леха Качинського 2010 року, нинішнє головування Польщі в ЄС. Плюс крокування ненависного полякам Путіна на черговий термін президентства, всепольська антипатія до всього російського і прагнення стратегічного партнерства з Україною проти Росії. Усе це на поверхні. І кинуті у картині головою відродженого польського уряду Юзефом Пілсудським слова «Візьму Київ і потім віддам його українцям» багато про що свідчать, як і братання поляків з українцями через кубанських козаків, які дивовижним чином опинилися між Києвом і Варшавою.

Це і огидно зверхньо, і неправдиво, і цілком тотожно моменту з фільму того самого Гоффмана «Вогнем і мечем», коли отаман Максим Кривоніс абсурдно і комічно гине від кинутого польським пияком глечика. Хто читав підручники історії, той знає, а хто не знає, той легко може прочитати навіть в інтернеті, що війська УНР під проводом Симона Петлюри, які 1920 року брали Київ, були лише на четвертину менші за чисельністю, ніж польські. Що кубанських козаків тут бути не могло, як і їхнього братання з поляками, попри їхню спільну боротьбу проти більшовиків, вихідці з України мали добру пам'ять і не забували про події XVIIстоліття і українсько-польські війни. Що Польща не визнала ЗУНР законним територіальним утворенням, а після виграної Варшавської битви через два місяці уклала зрадницький для нас договір з Росією, за яким вона фактично відмовилася підтримувати і Правобережну Україну, і не підтримала, коли українці звернулися по допомогу вже у своїх визвольних змаганнях, понад те, інтернувала війська УНР, які опинилися на її території…

І взагалі-то, Варшаву поляки обороняли разом з українцями, про що у фільмі – нічичирк. Звісно, псевдоісторичність картини є лише частиною божевілля у факті показу фільму на відкритті «Молодості». Головною причиною мусить бути оцінка художньої якості, а «…битва» за цими критеріями повністю була програна, даруйте за каламбур.   

У чому ж парадокс програшу такої значущої, резонансної «… битви»? На перший погляд, все у стрічці виглядає дорого, красиво, вражаюче. Сучасний модний 3D-ефект, якісна комп’ютерна графіка (у створенні титрів, бронепоїзда та мосту), прийнятний грим леніна-сталіна-пілсудського, відомі актори і великі масовки, костюми-вибухи тощо.

Також кидається у вічі запозичений прийом з «Кабаре» Боба Фосса, коли драматичні воєнні події вмотивовано і дуже доречно перебиваються веселими і грайливими сценами танців та співів справжнього кабаре. Та розглядаючи пильніше фільм, бачиш поза кістяком чи навпаки всередині нього порожнечу.

Ходульність, схематичність викладеного сюжету і плоскі – ВСІ! – герої, мов паперові образи людей з журнальчику для дітей. Здається, вони промовляють до глядача не розтуляючи рота: «Виріж мене та вклей», «а як підпис, знайди мою історію (чи придумай її) в мережі, бо сценаристи мені нічого не надали». Виконавець головної ролі Борис Жиць – справжній патріот, знатний, дворянського вигляду чоловік, з білими зубами і виправкою шляхтича. Його дружина – шалена красуня Наташа Урбанська, віддана, розумна, смілива, як і належить ідеальній дружині. Герой Богуслава Лінди – генерал, майбутній президент Польщі в екзилі – майже бог, такий красивий і величний. Натомість Адам Фаренси – чекіст – потворний як чорт, а Ленін зі Сталіним уособлюють не інакше як двоголового антихриста. Не суттєво, що так воно й було, не суттєво, що насправді Червона армія була такою хамовитою, як у фільмі, і значною мірою складалася із зеків.

Головне, що, якщо ти не знаєш, то в це не віриш, коли тобі про це говорять з екрана в лоба, без належної, вже автоматом потрібної для розуміння метафоризації. Нарочиті, декларативні, без художнього втілення заяви і патріотичні гасла не сприймаються на віру, і в цьому найбільша проблема фільму, позаяк саме для патріотичного піднесення в народі робився фільм. Таким чином фільм зняв із себе звинувачення, як агітка, адже агітка – це не так те, що агітує, як те, що переконує, залучає, міняє, перемальовує. Агітка має бути якісною і дієвою, давати певний результат, що відповідає завданню, заради якого було її створено.  

«Варшавська битва» в цьому сенсі не вдалася, тому що, крім незручності, що ти поляк, здається викликати нічого іншого неспроможна. Ні, може ще викликати розпач, що можна зібрати багато добрих акторів, чимало грошей, потужної апаратури, створити ажіотаж і дати народу надію, а потім все профукати. Здавалося, лише у нас так уміють. А от і ні – нема чого собі присвоювати лаври кращих у цій справі!


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як Росія перекручувала і приховувала інформацію про злочини комуністичного режиму в 1930-их роках на Заході? Чому їй вірили? І чому ті ж механізми працюють сьогодні?
    22 лютого, Анна Корбут
  • У вівторок, 21 лютого, світові та українські ЗМІ поширили гучну новину: Вищий земельний суд Відня дозволив екстрадицію українського олігарха Дмитра Фірташа до США. Однак, як виявилося, це рішення ще навіть не початок кінця цієї гучної справи.
    22 лютого, Ольга Ворожбит
  • Приглядаючись до нового американського лідера, французи з острахом впізнають своє можливе близьке майбутнє.
    22 лютого, Алла Лазарева
  • Напередодні чергової річниці розстрілу активістів Майдану та втечі Януковича, що послідувала услід за цим, в Україні за традицією знову пожвавилися розмови про нову революцію. При цьому одні заговорили про це зі страхом, а інші з надією.
    22 лютого, Денис Казанський
  • Літературна спільнота дізналася від «модернізованого» журі Національної премії ім’я лауреату 2017 року
    21 лютого, Олена Кухар
  • Другий рік поспіль роковини розстрілів Небесної сотні перетворюються на неабиякий привід для піару із обов’язковими закликами знову вийти на Майдан, аби звалити «злочинну владу».
    21 лютого, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено