Культура

  ▪   Ярослав Підгора-Гвяздовський

Дещо хитро

На українські екрани вийшов науково-фантастичний фільм жахів «Дещо». Про нього є сенс писати хоча б тому, що це рімейк однойменного безсмертного у своєму жанрі, вже класичного зразка, створеного 1982 року Джоном Карпентером

Класику не перероблюють, класику можуть лише підробити. Все залежить від того, наскільки добра підробка, аби її коректно було порівнювати з оригіналом. Для чого робити підробку, гадаю, питання не виникає — щоб заробити на ній гроші, що очевидно. Очевидно, що, в часи тотальної рімейкізації та сиквілізації, й до невмирущої екранізації оповідання Джона Кемпбелла «Хто там?» не могли не дотягтися всюдисутні руки Голлівуду. І це не зрозуміло. Інтригуюча історія про знахідку в Антарктиці багато тисяч років тому замерзлого космічного корабля та інопланетянина поблизу, і його подальший кривавий шлях крізь тіла людей — це справжній perpetummobileдля кіно. Незважаючи на протести любителів фантастики і фільмів жахів у дусі «руки геть від класики!», наразі маємо перед очима її підробку.

Зважимо на те, що «Дещо» Карпентера не є першою екранізацію оповідання Кемпбелла: за 31 рік до цього фільм «Дещо з іншого світу» був знятий, за чутками, самим Говардом Хоуксом, і хоча фільм лише за початком схожий на науково-фантастичне оповідання, він має досить високий рейтинг у своєму жанрі.

Що було робити продюсерам з Universal, щоб, з одного боку, не зруйнувати крихку ідею рімейку карпентерівської класики, а з іншого не сильно витрачатися? Запросити молодого, не спаплюженого мільйонними гонорарами, але амбітного і талановитого сценариста. Це ж стосується і режисера, і акторського складу. На сценариста вибрали американця Еріка Хейссерера, хто воскресив Крюгера для 5-ї частини «Кошмарів на вулиці В’язів» і не зіпсував франшизи п’ятою частиною «Пункту призначення». У крісло режисера посадовили голландця Маттійса ван Хейнінгена, химерно маловідомого творця одного відео і одної короткометражки. В акторах серед відомих опинився лише данець Ульріх Томсен, зірка артаузного кіно з фільмами «Догми» на чолі.

Знімальний процес тривав три місяці, це багато. А після не-відомо-скільки-місяців робилися спецефекти. Забігаючи наперед, треба сказати, що комп’ютерні ефекти космічного корабля і монстрів, яких творив із себе прибулець, можуть бути оцінені тільки на 5 по 5-бальній системі. Нажаль, у табелі фільму «Дещо» це буде єдиною п’ятіркою.

Сценарист нової версії фільму відійшов від першоджерела так само необачно і далеко, як інопланетянин від свого корабля. Нібито як вправний хірург, Хейссерер, препарував фільм Карпентера, розрізав його на кавалки, і зшив заново, попередньо замінив деякі складові та додав нові. В результаті від старої версії залишився один лише кістяк сюжету, на який наростили нове м'ясо і одягли у новий костюм. Додалися два жіночі персонажі, американські дослідники з’єдналися із норвезькими, монстр став більш активним, а смертей побільшало разом із жахливими моментами поглинання людей. Від старого доброго «Дещо» дещо залишилося, даруйте за каламбур — зеленкувато-жовтий тон кадру і природність вигляду спітнілих героїв. Все.

Коли герої починають обговорювати, чому інопланетяни вийшов у холод зі свого корабля, автоматично кланяєшся творцям — вони говорять із любителями фільму Карпентера однією мовою, пробуючи через екран відповісти на ті питання, які й досі задають глядачі. Або, таким чином, заграють до глядача. Що теж не погано. Але чомусь швидко це припиняють робити. Бо заграються із способами перевтілення монстра і вбивання людей. Аж до тої міри, коли втрачається логіка: нащо ж інопланетянину вбивати усіх підряд, якщо йому потрібно навпаки, переробити їх на собі подібних? І чому монстр продовжує залишатися монстром, якщо він може стати людиною? І чому він не ховається, а полює на людей відкрито? Ці питання — вирок. Бо «Дещо» Карпентера переросло в класику саме за створення мікросвіту, який є обгрунтованним і має чітку логіку існування, а питання щодо його творення ідентичні питанням до нашого світу, і є вічними.

Апофеозом абсурду стає не так перехід дії на борт космічного корабля — це непогана ідея в руслі тої самої гри зі знавцем теми, — як мавпування «Чужого». Для поціновувачів такий сюжетний поворот може бути козирем, бо самого «Чужого» Рідлі Скотта перед прем’єрою 1979 року засміяли в пресі за явні перегуки із фільмом Хоукса. Проте, гадаю, так далеко ні сценарист, ні режисер, ні продюсери не заглядали.

Фінал, ось єдине, що може врятувати творців від страшної і заслуженої критики у повному і злочинному руйнуванні класичного кінотвору. Вже на титрах, за кадром починається музика із фільму 82-го року, а в кадрі з’являється норвежець на вертольоті та пес, що біжить засніженим полем. Це, власне, початок карпентерівського «Дещо». Тобто увесь «Дещо» ван Хейнінгена не є рімейком, а є приквілом. Щемлива ностальгія, спогади про кайф від перегляду класичного фільму стають панівними саме на той важливий час, коли виходиш з кінотеатру, ставлячи фільму оцінку. Хитро.