Культура

Інфекція Борна

Метт Деймон про особливості створення фантастичної драми «Зараження»

У новому фільмі Стівена Содерберґа Метт Деймон відійшов від свого звичного амплуа непересічного героя. У «Зараженні» він грає звичайного хлопця, дружину якого вбиває смертельний вірус, що блискавично поширюється планетою. Прем’єра цієї динамічної стрічки із соціальною складовою відбулася цьогоріч на Венеційському кінофестивалі. В український прокат вона виходить 6 жовтня.

У.Т.: Коли ви прочитали сценарій, як відреагували? Наскільки легко було погодитися на участь у фільмі?

– Узагалі-то, ми саме готувалися до інакшого проекту, який і досі плануємо втілити, коли Стівен (Содерберґ – режисер. – Ред.) подзвонив і сказав: «У мене тут інша штука і треба робити її зараз, бо вона дуже актуальна». А ще він зауважив, що, на його думку, це найкраща робота сценариста Скотта Бернса. Таке вже багато означало. Бернс надіслав мені сценарій «Зараження» із запискою «Прочитай і потім помий руки». Я ознайомився з текстом і сказав, що хочу знятися в цьому фільмі. Від нього стає справді страшно, але водночас він залишається зворушливим.  

У.Т.: Який персонаж ближчий вам – пересічний чоловік, якого ви граєте в цьому фільмі, чи герой екшну на кшталт Борна?

– Безперечно, герой екшну – природніше для мене амплуа. (Сміється). Ні, якщо режисер хороший і сценарій теж, усе виходить досить природно. А якщо ні, то неможливо нормально зіграти будь-яку роль.

У.Т.: Якби ви опинились у такій ситуації, як ваш герой у фільмі, як поводились би: були б готові захистити близьких чи просто пустили б усе на самоплин?

– Напевне, прагнув би захистити, особливо тому, що тепер маю своїх дітей. Я намагаюсь не надто трястися над ними. Але дружина дала мені прізвисько «бойова готовність». (Сміється). Іноді я просто встаю перевірити, чи дихають діти. Мені здається, я трохи перегинаю палицю в бажанні оберігати їх, але не контролюю їх постійно.

У.Т.: Вашому героєві у стрічці доводиться скрутно. Як вам гралося в такій ролі?

– Мені було легко асоціювати себе із цим персонажем. До того ж зі Стівеном Содерберґом працюєш, як із ніким іншим. От, наприклад, як минав наш день: ми виходили і знімали. Говорили, щу робитимемо, і все вирішували. Виконували план і поверталися до готелю, потім ішли в якийсь тихий закуток бару й передивлялися відзнятий матеріал. Коли так працюєш, здається, що робиш кіно в себе на подвір’ї із друзями. Стрічка – як відкрите тіло на операційному столі. І можна все обговорити. Що ще треба?

Це абсолютно інше, ніж три місяці самому вивчати свій образ, такого в «Зараженні» я не роблю. Один із улюблених кадрів – коли на самому початку фільму мій герой дізнається, що його дружина мертва. Я сказав Стівену: «Слухай, я не уявляю, як це зіграти. Як зробити цей епізод? Він же на п’ятій хвилині стрічки. Ще ніхто нічого не знає ані про мене, ані про неї. Та й байдуже. Навряд чи вдасться з цього епізоду зробити велику драму». А він з усмішкою: «Творча криза?»

І тут ми натрапляємо на одного хлопця – він часто таке бачив. Ми поговорили з ним і з лікарем, якому доводилося повідомляти новини про смерть. Ми запитали, як у цих випадках поводяться? Він відповів: «Ну, іноді люди розкисають, але дуже часто бачиш зовсім іншу реакцію». «Яку?» – спитав я. «Залежить від того, як померла людина. Вам треба зреагувати на раптову смерть?» – сказав він. «Так, саме так», – відповіли ми. «Тоді грайте так, наче те, що ви чуєте, – більше, ніж ви можете витримати, більше за ваші сили». Отак люди реагують. Скотт Бернс так і прописав у сценарії.

Я прокинувся вранці того дня і просто місця собі не знаходив. Не знав, як утілю цей епізод. А потім просто пішов і зіграв. Був певен, що зробив потрібне, і лікарі справді сказали: «От як усе відбувається в більшості випадків».

Читайте також: Мистецтво і гроші: «Переможець отримує все»