Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 вересня, 2011   ▪   Олена Чекан   ▪   Версія для друку

Високовольтна лінія духу

Видатна українська поетеса Ліна Костенко про братство українських шістдесятників та свою надію на когорту майбутніх поколінь
Високовольтна лінія духу
Видавництво Либідь 2011 Презентація роману Записки українського самашедшого, Театр імені Івана Франка, 31січня 2011 року. Ліна Костенко з дочкою Оксаною, весна 1957 року. Ліна Костенко і Василь Цвіркунов на Кам'яній могилі, початок 1970-х років

20 вересня в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова відбулось подвійне свято: Ліна Костенко не лише стала почесним професором цього навчального закладу, а й несподівано презентувала нову збірку поезій «Мадонна перехресть». Книжка дуже особиста – присвячена доньці поетеси Оксані Пахльовській. До збірки увійшли поезії різних років, не друковані раніше, а також родинні фото. 

Я колись навчалася тут.Тоді з вікна було видно Володимирський собор. Слухала його дзвони. Втікала з лекцій. Йшла у Ботанічний сад збирати осіннє листя. Тут отримала єдину у своєму житті «трійку» – з марксизму-ленінізму. Між тодішнім Педагогічним інститутом і нинішнім Університетом імені Драгоманова – величезна різниця. Це інституція без старих ідеологічних облуд. Тому я вважаю за честь стати почесним професором цього закладу. Мабуть, у цьому університеті я вчилась би охоче і не втікала б збирати листя в Ботанічному саду.

Зараз домінує думка, що головне – економіка, добробут народу, а вже тоді почнеться культура, будуть розвиватися мистецтва. Це все неправда. Згадайте, коли створювалися великі твори. Сервантес, наприклад, свого «Дон Кіхота» писав, живучи у трактирі з ласки трактирника. Згадайте, що Камоенс так бідував, що його слуга просив у людей на прожиття. А, одначе, ці письменники творили шедеври. А ми чомусь чекаємо, що Азаров нам створить заможне життя, а відтак розквітне культура.

Все навпаки: потрібна насамперед гуманітарна аура нації. Саме культура є джерелом енергії суспільства. Одинадцять років тому я в Могилянці зробила доповідь про «Гуманітарну ауру нації, або Дефект головного дзеркала». Але й сьогодні її як не було, так і немає. Звісно, ця аура не вирішує всіх соціальних і економічних проблем. Але вона дає той шляхетний образ нації, за яким її сприймають у світі.

Одним із найяскравіших спектрів гуманітарної аури нації є література. Це моя постійна ідея фікс: література – це високовольтна лінія духу, яка проходить крізь віки. В одному з моїх віршів у 1960-х я писала про «високовольтну лінію Голгоф». Автентична культура живе духом опору. Камю сказав, що світ ділиться на чуму та її жертв. І наш людський обов’язок – не стати на бік чуми.

Коли в Україні була ота високовольтна лінія духу, коли був справжній опір системі, рух опору? Завжди. Опір системі був і в часи Шевченка. Він був і в наші часи. Я хочу насамперед сказати про шістдесятників: ми підхопили цю високовольтну лінію духу від «Розстріляного відродження» 1920-х і хотіли передати її наступним поколінням. І тут головне – щоб було кому взяти. Ви зараз бачите, що робиться в нашій літературі, в нашій культурі. Комерціалізація на всіх рівнях. Це вбивчо для гуманітарної аури нації.

До всього ж, здається, зараз мало хто розуміє явище шістдесятництва. Часом читаю несосвітенні речі. Нещодавно трапилася мені на очі стаття в газеті «Смолоскип». В ній молода дослідниця схвильовано доскіпувалась: що ж то було за явище – шістдесятники? Бунт покоління чи виклик часу? А насправді не йшлося про покоління, як не йшлося і про виклик часу. Треба зовсім не знати ті роки, щоб думати, що тоді могли бути якісь виклики. Виклик – справа легка. А тоді за свою позицію платили життям. «Так мало нас. Малесенька шопта», писав Стус.

Щодо покоління: це потім історія рубрикувала нас як шістдесятників.А тоді просто прийшли в літературу молоді талановиті люди, які себе не призначали шістдесятниками. Якщо ви талановиті і будете добре працювати, мине якийсь час і історія вас нарече тим чи іншим явищем. «Розстріляне відродження» назвали так після того, як воно було розстріляне. Чи, скажімо, «покоління катастрофи» в Іспанії. Ці всі люди і в тоталітарних умовах несли в собі ту високовольтну лінію духу. В цьому сенсі шістдесятники – це було невузьке явище, виключно українське, воно вписувалось у парадигму протестів у Європі 1960-х.

Власне, нерозуміння явища шістдесятництва підтверджуєтьсятим, що після тих років пішла дивна рубрикація – сімдесятники, восьмидесятники, дев’яностники, двотисячники… А далі що? Покоління ж не може розподілятися по десятиліттях. Якщо поколінню відпущено лише десятиліття, то це навіть несправедливо: одним вистачить один – два роки, щоб спалахнути і погаснути, а іншим і всього життя замало. Мікеланджело у 89 років сказав, що він тільки-но пізнав ази в мистецтві. Генії все життя пізнають ази.

Крім усього, в кожному поколінні багато різного. Тому я би краще радила оперувати іншими категоріями. Є такі поняття, як «плеяда» чи «когорта». Мабуть, найдоцільніший термін – когорта. Шістдесятники стали шістдесятниками тому, що це була когорта людей, об’єднаних між собою спільними переконаннями, боротьбою, чесністю. І вони дуже любили одне одного. Так, як поважали, як підтримували одне одного шістдесятники, я не знаю іншого такого покоління. Не порівняти з сучасною ситуацією, де всі пересварені між собою, де панують ворожі референтні групи замість поваги. Що ж, можливо, саме у вашому поколінні з’явиться когорта, об’єднана спільними ідеями, спільним бажанням щось робити для цього народу.

Наше життя ускладнюється чим? Нормальному письменнику треба народитися талановитим – і пиши собі. А у нас – режим за режимом, коли нам доводиться боротися за мову. Мова, як казав Максим Горький, чиє ім’я носив цей інститут, – це першоелемент літератури. І шістдесятники зробили багато для цього.

Ставиться питання, чи то було естетичне явище чи політичне. Естетичне, тому що це були талановиті люди. Але вони протестували проти системи – і все це вписувалося у політичні параметри. Крім того, серед шістдесятників були й перекладачі, до речі, в основному старші від нас, Григорій Кочур, Микола Лукаш. Вони зробили величезну справу для української мови – за радянських часів вони боролися, рятували мову. А для чого? Для того, щоб зараз ця мова була занурена в російський «общєпонятний» мат? Хтось, може, думає, що це епатажно, що це цікаво. Але все справжнє починається не з епатажу, не з виклику, не зі скандалу. Справжнє починається з солідарності. З поваги одне до одного.

Звичайно, коли шістдесятники вели оцю високовольтну лінію духу, дехто з них навіть загинув, дехто був заборонений, а дехто навіть і не витримав. Не будемо їх судити. Треба бути глибшими і поряднішими. У Володимира Івановича Даля – я дуже люблю цього вченого – є такий вираз: «чая в своем противнике порядочного человека». Коли ви сперечаєтесь з кимось, чекайте, що це – чесна людина. Якщо людина нечесна, ставте на місце. А засмічувати суспільство ворожістю немає сенсу.

Ще одне: шістдесяті роки – це надто загально. У 1963 році в мене розсипали книжку після третьої верстки. У 1965-му – перший арешт Івана Світличного, а далі пішли суцільні арешти, суди. Не було в нас ніякої відлиги. «Кузькіну мать» нам показали вже відразу. У мене є вірш «Літо 63-го року» про час, коли «осел демагогії» бив нас «аргументом копит». Але сонячна енергія молодих творчих людей все це перепалювала.

Що ж сталось? Чому омріяна віками держава, за яку стільки людей віддали своє життя, отримала замість справжнього ставлення до себе цинічний пофігізм? Чому був перекривлений Сосюра, і його вірш «Любіть Україну», який коштував йому переслідувань, комусь здався смішним? Полюбили Оклахому. Також Симоненко писав дуже нудно, на думку пофігістів: «Вибрати не можна тільки батьківщину». Один сучасний письменник запропонував: а може, продати цю батьківщину та купити собі іншу? Справді, для того, щоб купити іншу батьківщину, треба продати цю.

Коли ми прийшли в літературу, між двадцятими роками і нами був провал: соцреалізм. Але ми шукали і розшукали двадцяті роки, і встановили з ними духовний зв’язок. Шістдесятники працювали, боролися, мали дуже тяжку долю, а потім, коли прийшов час передати цю високовольтну лінію духу, то, власне, нікому було її взяти.

Відчуваю, що вас, молодих, це оминуло. Вірю, що якась істина прокладає шлях через покоління, через віки. І чомусь сподіваюся, що саме ваше покоління прийме нашу естафету. Вірю, що в вас живе потреба справжнього.

Один кавказець сказав: можна прожити без вугілля, а без гідності – ні. Можу вам також нагадати слова білогвардійського генерала Корнілова: «Я ничего не боюсь, кроме позора России». Ось коли у нас з’являться люди, які нічого не будуть боятися, окрім ганьби України, тоді буде Україна. Я сподіваюся, що це будете ви. 

А щодо нової збірки поезій «Мадонна перехресть»: коли ти народжуєш дитину, воно маленьке, пищить, чудесне. Воно підростає, клопотів багато. А потім з тої дитиночки виростає твій друг і навіть колега. І ти дивуєшся – невже ти створив цю людину? Яка в цьому загадка?

Вірші з нової збірки Ліни Костенко «Мадонна перехресть» («Либідь», 2011)


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
  • Думаю, найдосвідченішими розвідниками могли б стати таксисти. Ба навіть уже стали, з єдиною поправкою: всю зібрану інформацію вони перетравлюють самі та згодовують колегам. Від їхньої інфи, що здобута на шляхах війни, жодної користі — лише змарнований настрій та трохи гумору, якщо сам «розвідник» має таке почуття.
    24 вересня, Вікторія Малишева
  • Наскільки убезпечений від російських впливів український медіа-простір
    23 вересня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено