Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
15 вересня, 2011   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

Сокуров і філософський камінь

Фройд, гламур і розчленування Ґете на 68-му Венеційському кінофестивалі
Матеріал друкованого видання
№ 38 (203)
від 15 вересня, 2011
Сокуров і філософський камінь

Кінофестивалі – вони як люди. У кожного свій характер і янгол-охоронець. Венеція, порівняно зі своїми заклятими друзями Каннами й Берліном, завжди була таким-от снобом, що цурався фільмів зі стрілялками, із кров’ю та політичним підтекстом, віддаючи перевагу тонкому мереживу психологічного кіно. Але часи змінюються, і Венеція стає інакшою разом із ними. Втім, про це трохи пізніше.

Щодо янгола-охоронця. Цього року над тутешньою лагуною розкрив свої темні крила Зіґмунд Фройд, зробившись водночас янголом і бісом 68-го кінофестивалю. 

МЕТОД ПСИХОАНАЛІЗУ

Ще від початку фройдистський тон задав великий канадець Девід Кроненберґ із фільмом «Небезпечний метод». У цій стрічці зоряна трійця – Кіра Найтлі, Віґґо Мортенсен і Майкл Фассбендер – розігрують бурхливу драму часів світанку психоаналізу. Молодий Карл Ґустав Юнґ (Фассбендер) неабияк обурюється, що його старший товариш і колега Фройд (Мортенсен) усю свою новомодну методику вибудовує лише на апології низу. Розгніваний, він крутить роман зі своєю колишньою пацієнткою, нестерпною істеричкою Сабіною (Найтлі), спростовуючи самого себе і власне обурення. Усі його велемудрі викладки розбиваються об тверду завісу бажання, яке щомиті викликає в ньому й у Фройді ця жінка.

Затим Майкл Фассбендер плавно перетікає в інший конкурсний фільм – «Сором» Стіва Макквіна, щось на кшталт своєрідної історії хвороби еротомана, де також сповідує свій небезпечний метод. За цей фільм його було визнано найкращим актором 68-го Венеційського фестивалю. Тут те саме: куди не кинь, куди не плюнь – поцілиш у сексуальне бажання. Навіть любов до молодшої сестрички в героя виявляється смачно забарвленою в сором’язливі кольори статевого потягу. Зрештою, фільм не про це. Точніше, не тільки про це, а ще й про тотальну самотність, яка переслідує замалим не кожного жителя Землі, ураженої в саме серце технічним прогресом і тиловою частиною цивілізації.

Не обійшлося без Фройда в Романа Полянського, страждальця й сидня. У нього, зрештою, без Фройда ніколи й не обходиться. Його незвичайно елегантний, позначений чудовою акторською школою фільм «Різанина» (в ролях Кейт Вінслет, Крістофер Вальц, Джоді Фостер і Джон Рейлі), зрештою, побудовано на непримиренному конфлікті між головою і бажаннями, їй не підвладними. Стрічка за п’єсою знаменитого французького драматурга Ясміни Реза, розрахованою на чотирьох акторів, розповідає про один вечір, проведений разом двома подружжями. Сім’ї зустрілися, щоб залагодити конфлікт своїх дітей, які побилися. Поважний плин ввічливої розмови обертається гуркотом скелетів, що посипалися з усіх можливих шаф.

Читайте також: П’ять хвилин слави

АЛХІМІЯ РЕЖИСЕРА

І нарешті кульмінація нинішнього Венеційського фестивалю та його квінтесенція. «Фауст» Алєксандра Сокурова. Навіть той, хто добре знайомий із пізньою творчістю цього режисера, на перших кадрах фільму спантеличено завмирає – величезний екран на всю свою широчінь демонструє нам чоловічі геніталії. Хотілося додати «в усій красі», але язик не повертається – через кілька секунд, даних глядачеві, щоб оговтатися, на «красу» починають валитися людські кишки. Камера від’їжджає, і ти розумієш, що нутрощі випадають із трупа, розтином якого захоплений Фауст і в якому він намагається відшукати душу. Розверзтий мертвяк довго заступає собою екран. Ознак душевного устрою в тілі Фауст не знаходить. «Х… вам замість душі», – немовби промовляє з екрана режисер.

Пекло з нами, пекло біля нас, пекло в нас – і цілком людське походження Мефістофеля підкріплює цю думку. Дияволом виявляється місцевий лихвар, котрий скуповує все підряд, що пропонують, зокрема й душі. І як усіляка твар земна, він наділений тілом. Цю плоть глядач може роздивитися під час сцени в купальні, де Мефістофель-лихвар обмиває її, демонструючи видовище, варте пітерської Кунсткамери. Він безстатевий, тіло його радше схоже на поїдену ярами пустелю, аніж на вмістилище душі, а нижню частину прикрашає, стирчачи з жирної дупці чи то хвостик, чи то прутник. Сокуровська стрічка – химерна, страхітлива суміш нагромадження тіл і  водночас порожнечі, безтілесності. Фауст у ній – не допитливий ґетевський шукач-страждалець, а безформна людина, місцевий лікар середніх років із цікавим, але безвільним обличчям, котрий щосекунди скулюється від страху перед пеклом.

Та що могутніші й масштабніші візуальнозображальні засоби, то далі твір від первинного змісту. Екранізація філософії – взагалі справа практично неможлива. Загадковим чином усе висловлене мовою письменника, його словами, розчиняється в чужих спробах сказати це своїм голосом, своїми засобами. Схоже, Слово і Думка – речі надто інтимні й ефемерні, щоб не вмерти в чужих руках.

Ґете, який усе життя писав «Фауста», вклав у нього свої багаторічні роздуми про Життя і Смерть, про природу Зла, Любов та Вічність. І не відповівши на жодне із власних запитань, запропонував світові безліч загадок. Сокуров спробував їх розгадати за допомогою полотна – екрана, пензля – камери й барв – акторів. Усе перелічене цілком якісне. Ось тільки Ґете для підрамника виявився завеликий – Сокуров не зміг із ним упоратись і, відставивши підрамник, створив поруч щось зовсім інше.

Це інше є результатом диявольської спокуси, яка не одне покоління гордих алхіміків заманювала до пошуків філософського каменя. Вслід за ними вже не одна генерація режисерів намагалась алгеброю кіно вивірити гармонію літератури. І кожен, хто замахується на Слово, переконаний: «Ось зараз я знайду той самий шлях, завдяки якому Слово перетвориться на зображення, не змінивши своєї суті». Це їхній, режисерський, філософський камінь, пошуки якого останнім часом активізувалися незвичайним чином. Багатство візуальних методів, технічний прогрес, покликаний служити мистецтву (насамперед кінематографічно­­му), найсучасніші оптичні пристрої – усе це, що, на перший погляд, сприяє розвиткові мистецтва, насправді дедалі вище здіймає неподоланну стіну між мистецтвом та людиною, спрощуючи їх обох і віддаляючи одне від одного.

Як не вдалося поки що нікому обернути залізо на золото, так ніхто не перетворив досі й слова на зображення. Це міф, що таке можливо. Обман і самообман.

Ті, хто давав сокуровському «Фаустові» «Золотого лева», попросту не читали Ґете. І тепер уже ніколи не прочитають. Можна перефразувати того ж таки драматурга, точніше Мефістофеля, котрий на запитання Фауста, хто він такий, відповідає: «Я частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо». Так от, талановиті й технічно витончені режисери на кшталт Сокурова – частина тієї сили, що вічно хоче блага, але чинить зло, затушовуючи в мистецтві останні його сенси на догоду зримій красі. Навіть краса може стати злом, якщо нею намагаються підмінити зміст.

Читайте також: Дивовид

ГЛАМУР І ДИСКУРС

Та годі про сумне. Все-таки Венеційський фестиваль – це свято. Щоправда, в самому місті його не відчутно, тут, здається, багато хто навіть не знає, що за кілька кілометрів, у Адріатиці, на острові Лідо, відбувається найстаріший у світі кінофестиваль. Зате на цьому клаптику суходолу гостей, які прибувають сюди з міста пароплавчиками насамперед зустрічають традиційні леви – символ Венеції. Їх поспішно встановлюють до фестивалю, наділяючи кінофорумними логотипами. Коли їхати або йти від причалу до будівлі Казино – основної точки дійства, царі звірів, що велично стоять на постаментах уздовж дороги, чомусь опиняються до тебе задки й вітають своїми хвостами. І тільки вже як простуєш звідтіля – покажуть морди.

За 1200 років існування Венеції в ній нічого не змінювалося впродовж 1190. Хіба що в останнє десятиліття ні-ні та й спорудять просто на середньовічному майдані будівлю зі скла й бетону. Щоправда, не вище чотирьох поверхів – уже добре. На Венеційському кінофестивалі за 77 років його існування майже все було по-старому аж 75. В останні два кінофорум вирішив різко осучаснитись і прилучитися до гламуру. Ось уже два роки в самому центрі Лідо зяє виритий котлован для майбутньої надсучасної будівлі нового фестивального центру, а сам кінофест почав робити ставку на мегазірок і Голлівуд.

Венеція з такою дитинною образою сприймає, коли до неї ліплять епітети «гламурний», «блискучий», «розкішний», що хочеться погладити її по голівці й заспокоїти. І сказати: ні-ні, що ти, всі ці роззолочені гондоли, на яких підпливають до Гранде-Палаццо зірки на прем’єри, шикарні вечірки, туалети найліпших світових кутюр’є на зоряній доріжці, ні-ні, це все тут, на Лідо, не має аніякісінького стосунку до гламуру. Це в Каннах усе те саме – гламур. Або на врученні «Оскара». А тут – необхідний прикрий атрибут тяжкої фестивальної праці. І це правда – стільки років Венеція трудилася на імідж найбільш кіноманського свята, чужого комерції, глянцю й усілякого роду зовнішнім пишним атрибутам, що розлучитися з цим іміджем нараз  надто болісно. І Мадонна, яка прибула сюди на прем’єру своєї стрічки «М. И. Віримо в кохання» (під такою назвою вона вийде в прокат), дарма що зіткала фільм із тисячі тонн глянцю й гекалітрів мильних сліз. Для Венеції Мадонна теж лише сувора необхідність. Приблизно така сама, як для Сокурова – геніталії на весь екран. Сумнівно, але якщо автори наполягають…


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено